“Рада миру представить сміливе бачення для цивільного населення Гази, а згодом – і далеко за її межами: СВІТОВИЙ МИР!” — зазначив Трамп у своєму дописі в TruthSocial 15 лютого.
Гучна заява мала стати символом нового етапу для Близького Сходу – моменту, коли після років кровопролиття регіон нарешті отримає шанс на стабільність. Але чи справді обіцянки стали початком реальних змін, чи залишилися політичною примарою, підкріпленою ефектною риторикою?
Спробуймо розібратися.
13 жовтня 2025 року понад двадцять світових лідерів зібралися під палючим сонцем Шарм-еш-Шейху, аби стати свідками того, як президент США Дональд Трамп підписав Мирний план, який він охарактеризував як такий, що нарешті покладе край дворічній війні в Газі. “Тепер мир запанує на Близькому Сході”, – заявив він зі звичною помпезністю. Цей момент мав увійти в історію як формальне завершення конфлікту, що розпочався з варварського нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року, коли його бойовики вбили понад 1100 ізраїльтян, захопили сотні заручників і спровокували руйнівну військову відповідь. Для Ізраїлю ця дата залишається беззаперечною точкою відліку: всередині країни немає місця для дискусій чи морального зрівнювання сторін.
Проте сім місяців потому, у квітні 2026 року, друга фаза Плану, оголошеного з великим розмахом у січні, фактично зайшла в глухий кут. Причини цілком очевидні. Від самого початку саме друга фаза була найскладнішою, адже передбачала подальше виведення ізраїльських військ майже з усієї території Гази, створення міжнародних стабілізаційних сил, роззброєння ХАМАС, передачу влади перехідному палестинському технократичному органу управління та початок масштабної післявоєнної відбудови.
Де-юре, весь процес мала забезпечити нова інституційна архітектура: Рада миру, Національний комітет з управління Газою, Міжнародні стабілізаційні сили та Центр цивільно-військової координації. Де-факто, через шість місяців після підписання угоди стає очевидним, що більшість цих інституцій так і залишаться частиною дипломатичної конструкції на папері, не отримавши втілення в реальній політичній площині.
Центральним елементом нового механізму врегулювання мала стати Рада миру – орган, який, за умовами угоди, довічно очолюватиме Дональд Трамп. До участі було запрошено понад п’ятдесят держав, однак станом на сьогодні до Ради приєдналися лише близько двадцяти п’яти.
Варто зазначити, що окремі запитання викликають фінансові умови членства: для отримання постійного статусу передбачено вступний внесок у розмірі 1 мільярда доларів, при цьому механізми розподілу та цільове призначення цих коштів досі незрозумілі. Хоча статут Ради вже було оприлюднено, є показовим, що в ньому Газа фактично не згадується – це ставить під сумнів предметну спрямованість самого органу. Не менш серйозними є й юридичні питання: чи можуть глави держав брати на себе зобов’язання такого масштабу без належної внутрішньодержавної процедури, зокрема без ратифікації національними парламентами? Поки що запитань більше, ніж відповідей.
Під час першого офіційного засідання Ради миру 19 лютого 2026 року у Вашингтоні атмосфера поєднувала політичне підлабузництво із демонстративним прагматизмом. Трамп приймав високопосадовців з усіх куточків світу у нещодавно перейменованому на його честь Інституті миру США.
Саме тоді пролунала й головна цифра вечора: 7 мільярдів доларів США, які, за словами Трампа, вже пообіцяли країни-члени на відбудову Гази, тоді як Сполучені Штати мали додати до цього пакета ще 10 мільярдів. Індонезія, Марокко, Казахстан, Косово та Албанія висловили готовність надати військові контингенти; Саудівська Аравія, Катар та Об’єднані Арабські Емірати зробили суттєві фінансові внески, зокрема ОАЕ – 1,2 мільярда доларів.
Серед країн Європейського Союзу до ініціативи долучилися Угорщина та Болгарія, тоді як Італія, Кіпр, Греція та Румунія направили лише спостерігачів. Водночас показовою стала відсутність більшості традиційних західних союзників, які продовжують віддавати перевагу механізмам врегулювання під егідою ООН. Показовою в цьому контексті стала й реакція Папи Лева XIV, до голосу якого дослухаються 1,4 мільярда католиків у всьому світі: він чемно відмовився від участі, наголосивши, що подібні кризи мають вирішуватися в межах багатосторонніх механізмів Організації Об’єднаних Націй.
Попри гучні заголовки та ефектні фотографії, засідання майже не мало практичного впливу на ситуацію на місцях. Національний комітет палестинських технократів формально було створено, однак його члени досі не можуть потрапити до Гази: Ізраїль зберігає контроль над усіма пунктами пропуску й досі не надав відповідного дозволу.
Міжнародні стабілізаційні сили також поки що залишаються радше концепцією, ніж реальним механізмом. Лише Індонезія зробила чітку публічну заяву про готовність направити війська до Гази, однак навіть у цьому випадку мандат місії залишається вкрай розмитим: чи йдеться про буферні сили, підрозділи з роззброєння чи механізм захисту цивільного населення – досі незрозуміло. На додачу, потенційну участь Туреччини було тихо відкладено після категоричної відмови Ізраїлю, що ще більше звузило можливості для формування повноцінного міжнародного контингенту. Тим часом ХАМАС заявив про «готовність до співпраці», але виключно на власних умовах.
Саме ця політична невизначеність безпосередньо переходить у практичну проблему: досі немає чіткого розуміння, як стабілізаційна місія діятиме у разі прямого спротиву з боку ХАМАС або інших радикальних угруповань. За відсутності визначених правил застосування сили та політичного консенсусу щодо меж їхніх повноважень, ідея міжнародного контингенту наразі виглядає вкрай вразливою.
Однак найбільші тріщини виходять далеко за межі логістики чи інституційних недопрацювань, адже над усією конструкцією нависає тінь президентської каденції Дональда Трампа. Фундамент цього карткового будинку тримається не стільки на інституційній логіці, скільки на політичній волі самого президента США: одноосібно створивши й очоливши Раду миру, він фактично перетворив її на продовження власного політичного проєкту. У такій персоналізації і криється головна вразливість – критична залежність від змін у розкладі сил Вашингтону.
На тлі зростання рейтингів демократів та цілком реального сценарію їхньої перемоги на проміжних виборах у листопаді цього року, дедалі гостріше постає питання: чи готові регіональні гравці інвестувати політичний капітал у механізм, який може втратити підтримку вже за кілька місяців і, в далекоглядній перспективі, не пережити 2028 рік? Якщо контроль над Конгресом перейде до демократів, можливості Трампа фінансувати, кадрово наповнювати й політично захищати власну близькосхідну ініціативу суттєво звузяться.
На додачу, регіональний зсув, спричинений ізраїльсько-американським наступом на Іран 28 лютого 2026 року, за одну ніч змістив фокус міжнародної спільноти з руїн Гази до Перської затоки. Новий виток війни поглинув військові ресурси і значну частину глобального медійного простору.
Для Єрусалима статус-кво “керованої невизначеності” в Газі є цілком прийнятним, навіть бажаним. Друга фаза Мирного плану передбачає подальше виведення ізраїльських військ з сектору – територіальну поступку, до якої держава завжди ставилася з надзвичайною обережністю. Уряд Нетаньяху неодноразово давав зрозуміти, що не допустить жодної ролі Палестинської автономії в майбутньому управлінні Газою, так само, як і не зацікавлений у тому, щоб арабські сили фактично ставали захисним щитом для ХАМАС.
Саме тому питання роззброєння залишається головним каменем спотикання. ХАМАС не продемонстрував жодної реальної готовності скласти зброю навіть в обмін на амністію. Натомість режим припинення вогню організація сприймає не як шлях до стратегічного врегулювання, а як тимчасовий перепочинок і можливість перегрупуватися. Така логіка значною мірою випливає з радикально дуалістичного світогляду – чорно-білої картини світу, в якій політичне протистояння осмислюється як екзистенційна боротьба між добром і злом, тоді як будь-який компроміс сприймається як прояв слабкості або навіть зради. У межах цієї парадигми режим припинення вогню трактується не як крок до врегулювання, а радше як тактична пауза перед наступним етапом боротьби.
За відсутності надійного механізму примусу на землі навіть найбільші фінансові зобов’язання з реконструкції ризикують втратити сенс: кошти можуть бути спрямовані не на відбудову цивільної інфраструктури, а на відтворення військової спроможності ХАМАС – від нових тунелів і складів озброєння до ракетного потенціалу.
У підсумку, маємо класичну дипломатичну “terra nullius”, або “нічийну землю”. Попри запровадження режиму припинення вогню в жовтні 2025 року, ситуація на місцях залишається майже незмінною. Фундаментальні реалії, що спричинили варварське кровопролиття, – ідеологія ХАМАС, його військова інфраструктура та відмова Ізраїлю миритися з постійною загрозою – так і не були усунуті.
Рада миру може оголошувати нові пакети фінансування та демонструвати дипломатичну активність, однак без чітких відповідей на ключові запитання друга фаза дедалі більше ризикує перетворитися не на шлях до миру, а на черговий мертвонароджений проєкт. Досі немає ясності щодо того, яким чином функціонуватимуть міжнародні стабілізаційні сили на місцях, якими будуть межі їхніх повноважень і механізми реагування у разі спротиву з боку ХАМАС. Також відкритими залишаються питання інституційної архітектури Ради.
Газа ризикує ще більше відійти на периферію міжнародного порядку денного, залишивши уряду Беньяміна Нетаньяху простір для збереження нинішньої нестійкої рівноваги. Якщо ж проміжні вибори послаблять позиції Трампа всередині США, Рада миру поступово перетвориться на дорогий дипломатичний майданчик для заяв і символічних жестів із мінімальними інструментами реального впливу. Не можна виключати і сценарій, за якого ХАМАС, відчувши слабкість міжнародного тиску, просто відмовиться від раніше взятих на себе зобов’язань.
Станом на зараз найбільш імовірним видається сценарій стагнації мирного процесу: достатньо руху, щоб режим припинення вогню формально залишався чинним, але недостатньо для справжнього миру, роззброєння чи повноцінної реконструкції.
Іноді на Близькому Сході найкращий результат – це просто запобігти повторенню найгіршого. Чи спроможна Рада миру досягти бодай цього мінімуму? Наврядчи.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
