Дрони у Москві, Донбас та нова рамка переговорів

З початку повномасштабного вторгнення Росія за оцінками BBC втратила від 332 до 480 тисяч військовослужбовців загиблими. Разом з втратами ЛДНР це число становить від 353 до 504 тисяч загиблими. Приблизно мільйон російських військовослужбовців були поранені. 

За перші чотири місяці 2026 року в Росії підписали контракти 115 тисяч осіб – приблизно 1000 в день, що на 200 менше ніж в 2025 році. Кількість охочих йти на фронт скорочується. 

В ті ж перші чотири місяці 2026 року Сили оборони України уразили дронами 123 тисячі ворожих військових – і це лише верифіковані цілі. Таким чином чисельність російського угруповання щонайменше не зростає протягом початку року. 

Прихована мобілізація в Росії поки не приносить значних результатів, попри нові зростання виплат та посилену рекрутингову кампанію. Москва змушена встановлювати мобілізаційні плани для підприємств та в університетів. Росія вже майже вичерпала кадровий потенціал добровільного рекрутингу. А рішення про мобілізацію Кремль уникає з усіх сил.

Повноцінна мобілізація призведе до ще більших соціальних та економічних проблем всередині країни-агресора. Напередодні виборів у вересні ще більше посилювати напругу в суспільстві на додачу до закриття інтернету, виведення росіянами готівки з банків, катастрофи в Туапсе та масового забою худоби (понад 100 тисяч голів в різних регіонах Росії) влада навряд чи захоче. 

Навіть якщо мобілізація буде оголошена – навряд чи посилання на масовий забій додаткових 200 чи 300 тисяч росіян значно вплине на лінію фронту. На весну 2026 року кіл-зона FPV сягнула 20-25 кілометрів, що робить значні наступи практично неможливими. До того ж за весну Сили оборони значно покращили укріплення та розширили мінні поля. Росія й далі “здійснюватиме наступальні дії в районі Малої Токмачки”.

Стрімкий розвиток дронів та НРК та насичення ними фронту призвели до того, що темпи просування російської армії стали є найнижчими із 2023 року. Ураження розширилися із переважно штурмової піхоти до активного полювання за екіпажами БПЛА, артилеристами, іншими спеціалістами. 

Весняний наступ Росії провалився, а Силам оборони України вдалося здійснити кілька успішних контрнаступальних операцій. Ймовірною є поступова деградація спроможностей противника протягом року, що восени відкриє нові можливості для наступальних операцій Сил оборони. 

Стрімко розширюється застосування засобів middle-strike (до 200 кілометрів) та deep strike (до 1500 кілометрів). Українські військові активно знищують засоби ППО і радари противника на окупованих територіях, та в самій Росії – близько 50 уражених систем протягом квітня-травня. Сили оборони систематично завдають ударів по НПЗ, трубопроводах, портах, підприємствах ВПК, хімічної промисловості. Розширюється географія та ефективність ударів. 

Починають розвивати свої middle-strike можливості не лише СБС, ГУР, СБУ та ССО, а й армійські корпуси для застосування на власних смугах фронту. Зокрема корпус “Азов” почав численні ураження російської техніки в районі Маріуполя – понад 120 кілометрів вглиб окупованої території. Розширення кількості таких ударів означатиме знищення логістики та тилової інфраструктури ворога – вантажівок, складів з боєприпасами, ремонтних баз, місць дислокації особового складу та інші об’єктів. Зона ураження засобів middle-strike охоплює всі окуповані території, які фактично стануть новою кіл-зоною для росіян. 

В наступні місяці почне страждати постачання Криму через сухопутний коридор – залізниці та автомобільні шляхи вздовж ключового шляху Таганрог – Маріуполь – Бердянськ – Мелітополь – Генічеськ – Джанкой. Вибиватимуться тепловози, вагони, бензовози, вантажівки. Кримський міст не зможе пропускати достатню кількість вантажів. Усі керченські залізничні пороми затоплено. Крим може опинитися в умовному “оперативному оточенні”.

Звісно, Росія намагатиметься знову отримати перевагу у виробництві та застосуванні middle-strike та deep strike дронів, проте в умовах стагнації економіки, дефіциту бюджету та поступової технологічної деградації через санкції здійснити це буде доволі складно. 

Економічні проблеми Росії теж лише поглиблюються. Незважаючи на додаткові прибутки Москви (приблизно шість мільярдів доларів в квітні) завдяки росту цін на нафту, дефіцит бюджету РФ продовжує зростати. Протягом перших чотирьох місяців 2026 року доходи бюджету скоротилися на 4,5%, а видатки зросли на 15,7%. Дефіцит уже зараз становить 5,9 трлн рублів (приблизно 80 мільярдів доларів), що більше за дефіцит усього 2025 року – 5,6 трлн рублів. За другий квартал цей дефіцит може зрости ще більше з огляду на темпи ураження НПЗ та інших промислових об’єктів на території Росії. 

Офіційний прогноз зростання ВВП у 2026 році російський уряд знизив з 1,3% до 0,4% – це фактична рецесія. Також в країні-агресорі кількість збиткових банків зросла до 60 – кожен п’ятий банк потребує державних фінансових вливань. У галузі пояснюють ситуацію наслідками жорсткої монетарної політики та тривалого утримання ключової ставки на рівні 21%, яку згодом знизили до 14,5%. Проблеми в економіці посилюються комерційними та банківськими наслідками від блокування Інтернету.

Керівництво Росії всі ці тренди розуміє. Перед парадом Кремль через Ушакова фактично заявив про вихід із переговорного процесу. Таким чином Росія намагається підняти ставки, аби повернути собі ініціативу в переговорах. Весь 2025 рік вони йшли “з подачі” Москви, яка озвучувала побажання США, а ті передавали їх Україні, час від часу ще й тиснучи з вимогами прийняти. Навіть плани та позиції, розроблені Києвом спільно з європейськими партнерами, були лише відповідями на рамки, запропоновані Москвою. Однак протягом останніх місяців Кремль опинився під загрозою втратити контроль над переговорним процесом.

Москва зміщує питання Донбасу з одного з обговорюваних пунктів в умову для відновлення переговорів. Кремлю потрібна вся Донецька область, аби сформувати для внутрішньої аудиторії картинку перемоги, бажано ще й до виборів у вересні цього року. Україна, посиливши свої позиції на фронті, розширивши удари по російському тилу, та отримавши гарантії фінансування від ЄС, очевидно не готова віддавати підконтрольну частину Донбасу. 

Також Росія почала сигналізувати про можливість нових форматів переговорів, зокрема за участі Європи. Путін заявив, що готовий бачити перемовником від ЄС з Москвою будь-якого лідера, який “не наговорив якихось гидот” на адресу РФ. Країни ЄС схоже сприйняли цю пропозицію всерйоз, та обговорюють кандидатури колишнього президента Європейського центрального банку Маріо Драгі та колишньої канцлерки Німеччини Ангели Меркель.

Після зустрічі Трампа та Сі Цзіньпіна 14-15 травня, зростає ймовірність входу в переговорний процес КНР. Однак поки такі публічні кроки Росії варто сприймати як блеф та спробу впливу на президента США з метою тиску на Україну. Повітряна атака на Україну протягом 13 травня була потрібна Путіну, щоб показати Трампу та Сі Цзіньпіну, що умови миру має диктувати Росія.

Блеф – оскільки Путін та його оточення не хочуть реальної участі Китаю в переговорах, адже тоді зникає можливість збалансувати його зростаючий вплив на Росію – економічний, технологічний, політичний – за рахунок “великої угоди” із США. Кремль хоче продати Вашингтону доступ до північного морського шляху, критичних матеріалів та нафти і газу на півночі Росії. Остаточно ставати сировинним додатком для КНР в Кремлі не дуже хочуть. 

Однак впливати на Трампа в Росії виходить із систематичною частотою. Президент США теж не хоче долучення до переговорів Китаю, оскільки все ще сподівається перетягнути Росію на свій бік у майбутньому протистоянні з КНР. І звісно ж заробити на цьому процесі. Також повноцінний вихід Росії з переговорів – провал перед проміжними виборами в Конгрес в листопаді.

Таким чином протягом літа відкривається переговорне вікно, яке є важливим як для президентів США та Росії. Тож, як Трампу, так і Путіну доводиться спішити. Тому останні тижні спостерігається різке пожвавлення дипломатії – розмова Трампа та Путіна, чергова поїздка в США Дмитрієва, переговори Лаврова та Рубіо.

Можливості тиснути на Москву у Вашингтону обмаль, особливо з огляду на блокування Іраном Ормузької протоки, та ослаблення санкційного тиску на російську нафту, аби обмежити дефіцит на глобальних енергетичних ринках. Росії проте поки не вдається нав’язати США та Ірану себе як посередника, що посилило б позиції Кремля. 

Можливості тиску на Україну теж обмаль – Будапешт вже не блокує фінансову допомогу Києву в розмірі 90 млрд євро на 2026-2027 роки, та заявив про відмову від політики однобічних блокувань, що відкриває шлях новому пакету санкцій проти російського тіньового флоту. 

Українські MilTech компанії та ВПК дедалі ширше інтегруються в оборонні програми та проєкти ЄС, залучають інвестиції, а європейські країни готуються до виготовлення ракет ППО на альтернативу Patriot.

Україні варто уважно спостерігати за процесом можливого залучення до переговорів ЄС. І всіма силами протистояти входу в переговори таких російських маріонеток, як Ангела Меркель чи Герхард Шредер. Просувати участь в переговорах прихильних до України лідерів країн ЄС, таких як Фрідріх Мерц, Джорджіа Мелоні чи Александр Стубб, які мають вплив на Трампа.

Країни Європи зацікавлені в ослабленні Росії, аби вона була нездатна відкрити другий фронт, наприклад в Балтії. ЄС також прагне аби Україна вистояла, щоб виграти час для розгортання виробництва та збройних сил країн-членів. 

Таким чином, якщо переговорником не оберуть російську маріонетку, то ЄС точно не тиснутиме на Україну з вимогою швидких поступок. Водночас країни Європи, як і США, не пріоритизуватимуть питання Донбасу. 

Фрідріх Мерц уже заявляв, що майбутня мирна угода між Україною та Росією може передбачати складні рішення, та, що частина українських територій може залишитися поза контролем Києва. Водночас канцлер Німеччини зазначав, що вступ України до ЄС до 2028 року є нереалістичним. 

Однак успіхи Сил оборони України протягом літа можуть значно змінити рамки переговорного процесу. Києву потрібно усіма можливими способами використовувати страх Європи перед можливим наступом Росії на Балтію та переконувати продовжувати фінансову та військово-промислову підтримку України. Транслювати просто тезу – чим більше втрат зазнаватиме Росія у війні з Україною, тим меншою буде ймовірність відкриття нового фронту. 

А втрат Росії зазнає колосальних, стратегічно перебуваючи в глухому куті та виснажуючи свою економіку, промисловість та людські ресурси. Україна ж зберігає стратегічну стійкість, спираючись на власні інновації, промисловість та фінансові спроможності Європи. 

Важливо, щоб новий баланс відобразився й на рамці переговорів. Будь-які натяки про відмову України від підконтрольної частини Донецької області варто різко відкидати. План Дмітрієва – Віткоффа має опинитися на смітнику. Цього разу має бути план Києва та Брюсселя. Тепер черга Росії йти на поступки.