Протягом року від адміністрації Трампа надходили різні дипломатичні ініціативи, якими та сподівалась завершити збройні конфлікти по всьому світу. Частина з них стосувалася Африканського континенту. Разом з тим новий Білий дім не тільки продовжив, а й розширив боротьбу з ісламістськими терористами.
Як Сполучені Штати діяли в Африці за цими напрямами – далі в статті.
Цей матеріал є останньою з двох статей, присвячених нинішній зовнішній політиці США в Африці. У попередній частині було розглянуто наступне:
Нижче же розглядаються нові миротворчі ініціативи Сполучених Штатів та застосування сили проти ісламістських терористів, після чого стаття завершується деякими роздумами щодо американської політики, переважно виходячи зі зроблених в обох текстах спостережень.
Ідея того, що Сполучені Штати можуть бути залучені у розв’язання конфлікту на сході Демократичної Республіки Конго в якості посередника, інвестора та, зрештою, бенефіціара ланцюгів вартості критичних копалин, була вперше публічно запропонована Феліксом Чісекеді (президентом ДРК) в лютому 2025. Не доводиться сумніватись, що Кіншаса виступила з цією пропозицією, спостерігаючи як українській дипломатії вдалось зацікавити американського президента спільним видобутком рідкоземельних трохи раніше. В Чісекеді теж сподівалися залученням США врівноважити політичні терези, які тоді були перекошені не на його користь.
Перемовини щодо війни в ДР Конго стали першим великим завданням Массада Булоса на посаді президентського радника. США приєднались до процесу в момент, коли найскладніші дипломатичні перепони були подолані іншими. Першим проривом було те, що в березні президенту Анголи Жуану Лоренсу вдалось переконати уряд ДРК почати прямі переговори з повстанцями Руху 23 березня (М23), головними зачинщиками конфлікту. До того адміністрація Чісекеді принципово відмовлялась на це йти, розглядаючи їх як спонсорованих Руандою терористів – Руандійські сили оборони чисельністю близько 5-7 тис. і правда діють на підконтрольних М23 територіях спільно з бойовиками. З цієї причини провалилась минула зустріч Чісекеді та Поля Кагаме (президента Руанди останні майже 26 років) в грудні 2024, за якою послідкувала ескалація кризи із захопленням М23 двох регіональних центрів – міст Гоми та Букаву. Міжнародна спільнота встала на сторону Кіншаси, однак це не надто укріпило її позиції після військової поразки, а тому Чісекеді пішов на поступки і звернувся до США. Проте в останній момент перед тим коли делегації мали зустрітись в Луанді, М23 оголосили про вихід з діалогу. Неочікувано для всіх, через пару днів Кагаме та Чісекеді особисто зустрілись за сприяння нового посередника – Катару. Це стало другим дипломатичним проривом в процесі і на початку квітня в Досі почались переговори між урядом і М23.
До кінця квітня було узгоджено декларацію принципів між Руандою та ДРК і оголошено режим припинення вогню між Кіншасою та М23. Після цього події на двох треках розвивались на різних швидкостях та з різним успіхом.
На треку Руанда-ДРК домовитись вдалось достатньо швидко і 27 червня міністри закордонних справ держав зустрілись у Вашингтоні й в присутності Булоса, Рубіо, представників від АС та Катару підписали “мирну угоду”, а потім провели спільну прес-конференцію з Трампом. ДР Конго підтвердила зобов’язання ліквідувати угруповання геноцидаріїв-хуту, що перетнули східний кордон ДРК після Руандського геноциду і досі продовжують діяти там. Руанда зі свого боку зобов’язалась вивести війська та припинити підтримку збройних угруповань, включаючи М23, однак за умови, що там будуть нейтралізовані угруповання, які Кігалі вважає загрозою національній безпеці – до того дозволяються “оборонні заходи” на сприяння виконанню угоди. Конкретні хронологічні рамки для виведення руандійських збройних сил не передбачались, що стало головною поступкою з боку уряду Чісекеді і можливістю маневрувати в подальшому для Кагаме. Для того, щоб стримувати Руанду було створено координаційний механізм за участі двох урядів, а також спостерігачів зі США, Катару та АС. Вже в його межах США мають намір наглядати за ситуацією, імплементацією угоди, оцінювати “реальність” поточної загрози з боку геноцидаріїв і адекватність вжитих заходів проти них.
Мирна угода містить деякі загальні нариси щодо економічної частини, але на їх розкриття передбачалось приготувати окремий документ. Його погодження затянулось до листопада, коли на четвертій зустрічі координаційного механізму затвердили “Рамкову угоду з регіональної економічної інтеграції”. Та передбачає спільну участь ДРК, Руанди та США у розвитку енергетики, транспортної інфраструктури (з інтеграцією проектів у коридор Лобіто), ланцюгів вартості критичних мінералів, туризму і національних парків, охорони здоров’я, та у перспективі деяких інших. Найбільш детально, звичайно, рамкова угода розкриває заходи щодо критичних мінералів: боротьба з контрабандою та нелегальним видобутком, створення спільних прикордонних спеціальних економічних зон та адаптація національної ґалузевої політики, формалізація кустарного видобутку. Сторони також зазначили, які копалини їх цікавлять найбільше – пріоритет має надаватись олову, танталу, вольфраму, ніобію та золоту. З оподаткування видобутку колтанової руди – з якої добувається тантал, – на підконтрольних М23 територіях за оцінками експертів в 2024 році бойовики мали приблизно 800 тис. доларів США на місяць.
Після кількох відкладань, підписання рамкової угоди призначили на 4 грудня в Вашингтоні. Кагаме та Чісекеді мали там також формально ратифікувати основну мирну угоду, вже разом з Дональдом Трампом. Аби увіковічити це та інші миротворчі досягнення американського президента, на честь події Інститут миру Сполучених Штатів, де організовувалась церемонія підписання, перейменували на “Інститут миру Сполучених Штатів ім. Дональда Дж. Трампа”. В назначений день перед камерами, в присутності чисельних інших залучених іноземних високопосадовців, Трамп привітав двох президентів з досягненням миру. “Подивіться на них. Подивіться як вони люблять один одного” – іронічно прокоментував їх настрій під час промови Трамп. Кагаме та Чісекеді на конференції зовсім не виглядали сповненими ентузіазму, руки вони один одному не тисли, але всі домовленості були підписані.
На додаток до цього Рубіо в той же день підписав окремо угоду про стратегічне партнерство з ДРК, меморандум про безпекову співпрацю і двосторонню рамкову економічну угоду з Руандою. Одразу ж голова руандійського МЗС заперечив зобов’язання вивести війська зі сходу ДР Конго, стверджуючи, що начебто їх нема там взагалі, а також поставив під сумнів готовність Кіншаси дотримуватись положень угод. За кілька днів, 9-10 грудня, М23 в ході блискавичного наступу захопили стратегічно важливе місто Увіра, таким чином вийшовши до берегів озера Танганьїка та взявши під контроль весь кордон ДРК з Бурунді.
Всі останні місяці переговорний трек Кіншаса-М23 був дуже проблемним. 19 липня сторони ухвалили декларацію принципів і встановили 18 серпня крайнім терміном підписання мирної угоди. Втім за кілька тижнів поновились сутички між бойовиками та конголезькими силами оборони, М23 наполягали, що не стануть відправляти в Доху делегацію на переговори, але все ж потім під тиском медіаторів направили представників. 20 серпня тільки почалось обговорення проекту домовленості. Процес рухався повільно, але небезрезультатно: у вересні-жовтні сторони домовились про обмін полоненими та встановлення механізму верифікації припинення вогню. В середині листопада, слідом за погодженням “рамкової угоди” з Руандою, конголезький уряд підписав з М23 рамкову угоду щодо мирного процесу – по суті, юридично необов’язкову дорожню карту, в якій окреслюються вісім тематичних напрямів, за якими сторони домовляються домовлятись далі.
Під кінець місяця, втім, ситуація знову стала наближатись до стану кризи через конфлікт Руанди/М23 з розміщеними в регіоні військами Бурунді (ті спільно з силами ДРК протидіють М23), що, найбільш вірогідно, було стратегічним мотивом наступу на Увіру. США назвали просування бойовиків порушенням Вашингтонських домовленостей та пригрозили діями у відповідь. За кілька днів М23 оголосили про вихід з міста, і цю обіцянку правда виконали, хоча де-факто їх присутність в місті зберігалась до середини січня.
Наразі в Увірі відновлено конголезьку владу, а сили М23 повернусь на раніше контрольовані території. Але мирному процесу шкоду було вже заподіяно – ДРК вийшла з переговорів в Досі. Цікаво, що в цей момент ініціативу в медіації знову перехопили представники Африканського союзу, які намагались останній рік переформатувати свій підхід після фіаско на початку 2025. В грудні-січні Жуан Лоренсу кілька разів зустрічався з Чісекеді з пропозицією організувати внутрішньоконголезький діалог, а наприкінці місяця регіон нарешті відвідала спеціальна група медіаторів від АС з колишніх африканських президентів.
Уряд ДРК все ж повернувся до переговорів в Катарі на початку лютого. Чісекеді погодився на пропозицію Лоренсу щодо припинення вогню з 18 лютого, однак її не підтримали в Кігалі та в бойовиків, посилаючись на намір домовлятися про такі речі тільки в Досі. А тому на сьогодні бойові дії на сході ДР Конго тривають.
В Увірі М23 та Руанда відступили. Сполучені Штати продемонстрували, що можуть заохочувати сторони дотримуватись Вашингтонських угод пряником-інвестиціями та батогом у вигляді заготовлених на випадок ескалації санкцій, але чи цього достатньо? ДРК не має достатніх ресурсів аби подавити бунтарів на сході, але й в Руанди/М23 недостатньо сил аби йти маршем всі 2,5 тис. км на Кіншасу конголезькими дорогами, як би лідери руху час від часу з цією амбіцією не загравали. В 90-ті підтримувані Руандою повстанці цей шлях подолали в ході Першої Конголезької війни і окупували значну територію ДР Конго в ході Другої, але “failed states” теж бувають різного рівня слабкості – влада Чісекеді далеко не настільки дискредитована і крихка як режим сумнозвісного Мобуту Сесе Секо. За Чісекеді стоять африканські держави-союзники, місія ООН, а тепер і США. Ні уряд, ні М23 не мають можливості здобути перевагу, але й не становлять один одному критичну загрозу. М23 на підконтрольних територіях встановлюють нову адміністрацію, Чісекеді шукає нові альянси всередині країни та поза її межами.
Від здатності Кіншаси та М23/Руанди домовитись зупинити бойові дії залежать перспективи в тому числі і економічної частини Вашингтонської угоди. Навіть формально “рамкова угода” вимагає виконання положень про виведення військ для набуття нею сили. Це вже не кажучи про те, що вкладати капітал у проекти в районах ведення активних бойових дій мало яка компанія ризикне. Зрештою, тут інтереси США не обмежуються однією вигодою для приватних інвесторів – це також можливість потіснити позиції КНР, яка домінує у видобутку природних копалин в ДРК.
Булос за рік другого президенства Трампа очолив також і інші миротворчі ініціативи, але там теж поки результат був не надто успішним. Мова про громадянські війни в Судані та Лівії.
В середині серпня Булос зустрівся в Женеві з Абделем Фатахом аль-Бурханом, головнокомандуючим збройних сил Судану і де-факто лідером держави, де представив американський план припинення вогню та постачання гуманітарної допомоги. У вересні Сполучені Штати спільно з Єгиптом, Саудівською Аравією та ОАЕ затвердили дорожню карту, що передбачала трьохмісячне гуманітарне перемир’я, а пізніше, на зустрічі представників четвірки на полях Генасамблеї ООН Булос оптимістично зазначав, що офіційна влада та Сили швидкої підтримки (RSF) – підтримуване ОАЕ парамілітарне угруповання, – близькі до початку прямих переговорів. Втім у наступні тижні країни-посередники все ж вели діалог з кожною стороною окремо.
26 жовтня RSF після 18 місяців облоги взяли Ель-Фашир, адміністративний центр Північного Дарфуру, останнє підконтрольне уряду велике місто в регіоні. За його захопленням слідувала найбільш кривава різанина за два роки Суданської війни, в ході якої були вбиті щонайменше 60 тис. жителів. Тортури, зґвалтування, масові страти та поховання. Все це часто задокументовано на відео, наслідки були видимі на супутникових знімках. Окрім того, злочини RSF мали характер етнічної чистки, спрямованої проти неарабського населення.
Через кілька днів після захоплення міста Булос продовжував наполягати, що уряд і RSF погодились на гуманітарне перемир’я в принципі, сторонам вдалось узгодити лише деталі. 6 листопада бойовики і справді заявили про підтримку американської пропозиції. Але Ель-Фаширська різанина уже завдала серйозного удару мирному процесу. Аль-Бурхан ще якийсь час утримувався від конкретної відповіді, аж допоки 23 листопада публічно не відкинув запропоноване припинення вогню, назвавши Булоса перешкодою для мирного процесу і звинувативши його в потуранні інтересам Абу-Дабі.
Наразі США продовжують займатися посередництвом у Суданській війні. В середині грудня Булос і аль-Бурхан зустрілись знову, на цей раз в Ер-Ріяді, а на початку лютого Булос на спеціально організованій їм донорській конференції представив новий план припинення війни з 5 частин, узгоджений четвіркою (який ще мають намір представити перед новоствореною Радою миру).
Окрім того, протягом року адміністрація Трампа виявляла інтерес до Лівії та завершення громадянської війни там. В липні Булос зустрівся з прем’єр-міністром Абд-аль-Хамідом ад-Дубайбою, під час чого останній пропонував 70-мільярдний проект інвестицій в лівійську інфраструктуру. Тоді підписано було лише домовленість про 235 млн інвестицій у видобуток газу між американською та лівійською компаніями. Після того радник американського президента вирушив до Бенгазі, де зустрівся з генералом Халіфою Хафтаром. У вересні Булос вже прямо виступив посередником на непублічній зустрічі високопосадовців Уряду національної єдності та Лівійської національної армії в Римі.
Булос повторив цей алгоритм “човникової дипломатії” в січні 2026 року: він знову відвідав Тріполі, де виступив на енергетичному форумі (і де були підписані нові контракти між американськими компаніями та лівійською Національною нафтовою корпорацією), потім знову зустрівся з Хафтаром в Бенгазі, а потім взяв участь у переговорах двох делегацій, на цей раз в Парижі. В лютому представники Африканського командування збройних сил США зустрічались з начальником штабу лівійської армії в Тріполі та з Хафтаром у кулуарах Мюнхенської безпекової конференції – американські військові планують провести спільні навчання з силами обох фракцій в квітні.
На відміну від ДР Конго та Судану, тут домовлятися про припинення вогню нема потреби, воно діє з 2020 року, проте американська сторона виявляє намір сприяти подальшій реінтеграції, підтримуючи ініціативу ООН і дорожню карту, що була затверджена РБ в серпні 2025.
В Сомалі, де Сполучені Штати протидіють ісламістським угрупованням Аль-Шабааб та Ісламській державі в Сомалі вже майже понад 20 років, від початку другої каденції Трампа частота авіаударів різко зросла. За даними New America Foundation наразі (23 лютого 2026) було зафіксовано 162 атаки. Таким чином, за 2025 рік було здійснено більше ударів, аніж в будь-який інший від початку інтервенції в 2007 році. Для порівняння, за президенств Буша молодшого, Обами та Байдена разом узятих було здійснено тільки 110 авіаударів; за весь перший термін Трампа було здійснено 219.
Втім цим боротьба з радикальними ісламістами в Сомалі не обмежується, окрім американських ударів БПЛА операції сомалійських збройних сил підтримує місія Африканського союзу (AUSSOM). Тут роль США була неоднозначною. АС навіть близько не вистачає коштів на утримання авторизованих 11 тис. 826 військових і 680 поліцейських, тому в 2023 році Рада безпеки ООН прийняла Резолюцію 2719, яка дозволяла покривати 75% річного бюджету місії ресурсами фондів ООН. Ще за адміністрації Байдена, в кінці 2024 року, США утримались при голосуванні щодо затвердження механізму в Радбезі. Коли мало відбутись голосування на підтвердження цього рішення в травні 2025, його не було винесено на порядок денний через американський скептицизм, аби не провокувати вето і не відмовлятись від механізму зовсім.
Перспективи фінансування AUSSOM, з огляду на поточну політику адміністрації Трампа щодо ООН – США не сплачували обов’язковий і добровільний членські внески, на початку 2026 вийшли з 33 організацій ООН, включаючи Фонд миру, – не виглядають оптимістично. Всього AUSSOM в 2025 потребувала 196 млн доларів США. З них, якщо брати разом 20 млн з Фонду миру АС, надані Великобританією 22 млн та ще деякі інші пожертви, сумарно покривається лише приблизно 48,6 млн. До 2022 року основним джерелом ресурсів для місії виступав ЄС, проте Брюссель змінив пріоритети витрат на безпеку з повномасштабним вторгненням Росії в Україну, що і спричинило кризу фінансування. Наразі ЄС все ж пообіцяв виділити кошти на AUSSOM. Остаточну суму поки не оголосили, проте навряд цього вистачить на покриття всіх потреб місії.
Удари по ісламістам в Нігерії, на відміну від Сомалі, стали новою інтервенцією, яка почалась тільки за цієї адміністрації в 2025 році. “Перед християнством в Нігерії стоїть екзистенційна загроза” – таким було перше речення публікації Трампа на Truth Social 31 жовтня, – “Вбивають тисячі християн. Радикальні ісламісти несуть відповідальність за масові вбивства”. Цим Трамп анонсував повернення Нігерії до списку країн, що викликають особливе занепокоєння Держдепу (вперше її туди було внесено в 2020 році з тих же причин, допоки не виключили звідти в 2023). На наступний день, знову на Truth Social, американський президент одним постом звинуватив уряд Нігерії в уможливленні вбивств християн, заявив про готовність зупинити іноземну допомогу, припустив, що США можуть застосувати силу для повної ліквідації терористів, і дав інструкцію Департаменту війни приготуватись до такого сценарію. До того християнські активісти місяцями лобіювали проблему насилля проти християн перед адміністрацією і Конгресом, зустрівшись з Трампом напередодні цих заяв.
Абуджа відкинула всі звинувачення в сприянні винищенню саме християн. Де-факто, це є так. Географічно, активність терористичних ісламістських угруповань щільно сконцентрована у північних районах країни, населення яких сповідує іслам. Тому, хоча ці рухи за визначенням мають геноцидальні наміри до християн, в переважній більшості випадків на практиці їх жертвами стають інші місцеві мусульмани – аналіз актів насилля з боку радикальних ісламістів ACLED виявив в 2020-2022 роках, що лише 5% атак були спрямовані проти християн, хоча ті складають близько 43% населення Нігерії. Водночас, уряд з ентузіазмом привітав можливість отримати американську підтримку у боротьбі проти бойовиків. В листопаді нігерійська делегація відвідала Вашингтон для обговорення безпекової співпраці, була створена Спільна робоча група США-Нігерія.
Потім 25 грудня Сполучені Штати завдали удар 16 ракетами Tomahawk, запущеними з дислокованого у водах Гвінейської затоки американського есмінця, по цілям в північно-західній Нігерії. Операція описувалась як проведена спільно, у координації з Абуджею, але вже від початку заяви щодо проведених дій різнились в деталях, наприклад щодо використаних для атаки збройних систем. Африканське командування збройних сил США назвало цілю удару позиції Ісламської держави. Пізніше було уточнено, що мова йшла про Західноафриканську провінцію ІД, однак та діє переважно на північному-сході, до місця удару ближче ІД Сахель. За наявною зараз інформацією, найбільш вірогідно американські крилаті ракети мали прилетіти не по бойовикам ІД, а по позиціям бандитського ісламістського угруповання Лакурава, яке з ними співпрацює. Згодом стали виявлятись ще менш однозначні свідчення: на місцях поки не вдалось змістовно підтвердити втрати з боку бойовиків, або якусь іншу значиму шкоду. В коментарі New York Times двоє американських чиновників на умовах анонімності взагалі стверджували, що удар був символічною акцією, яка б дозволила говорити адміністрації про доставку “різдвяного подарунку” в якості помсти за смерті християн.
Хай там як, в 2026 році США надалі продовжили розвивати оборонно-безпекове партнерство з Нігерією. В січні для цілей боротьби з радикальними ісламістами нігерійській армії передали військове обладнання, а на початку лютого в країні було розгорнуто цілий невеликий (200 осіб) контингент американських військових – хоча і не для бойових дій, а для навчання нігерійських колег.
На тлі розбудови безпекової співпраці США та Нігерія підписали меморандум про інвестиції в охорону здоров’я в рамках “America First” стратегії. США зобов’язались вкласти 2,1 млрд доларів, Нігерія – 3 млрд. Але за однієї особливої умови: пріоритет отримають заклади християнських організацій, які надають медичну допомогу.
Немає нічого нового та незвичного для американської зовнішньої політики в черговій антитерористичній кампанії проти ісламістських радикалів, хоча це і видається дещо архаїчним для 2025-26 років. Що є і правда безпрецедентним, так це вибірковість у тому, які групи удостоюються американських симпатій, підтримки, захисту. Жодна з християнських деномінацій не є державною релігією Сполучених Штатів. США – секулярна республіка, як слідує з першої поправки. Американська держава не має ані особливих політичних зобов’язань, ані “природнього” інтересу захищати християнські громади закордоном. І не те щоб Білий дім був недостатньо проінформований: тільки в жовтні Булос говорив про жертви як серед християн, так і серед мусульман в Нігерії; це визнав і сам Трамп в інтерв’ю в січні, хоча і додавши, що гинуть переважно християни. В той же ж час захист християн та християнських цінностей від усестороннього наступу ісламу, секулярного модерну та лівих ідей є невідʼємною темою порядку денного багатьох республіканських політиків та активістів. В їх нарративах США у своїй основі є державою християнської цивілізації і мають моральний обов’язок боронити віру від посягань зі сторони згаданих сил. Діячі й громадяни, які такі переконання поділяють, становлять ядерну частину MAGA-коаліції.
Аналогічно і з переслідуваннями африканерів в ПАР. Розмови про геноцид і системну расово-упереджену дискримінацію білих в Південній Африці після апартеїду є невід’ємною частиною дискурсу ультраправих. Ті давно підтримують Трампа і його порядок денний з очевидних причин. Тепер діячі, що поділяють такі погляди (або принаймні симпатизують їм чи використовують в маніпулятивних цілях) опинились в президентській адміністрації. Про ізраїльське лобі годі вже й казати. Можна було би раціоналізувати цю політику в реалістських категоріях, взяти новопризначеного американського посла на слово і розуміти все як тиск аби примусити Преторію дистанціюватися від БРІКС. В такому випадку поки ефект був протилежний: південноафриканська громадськість стала єднатись навколо прапора, американські дії сприймались як несправедливі, невиправдані, принизливі. Всі парламентські фракції публічно висловились проти тиску з боку Вашингтону – політсили, на які Трамп дорікав Рамафосі через розпал ними ненависті проти білих, складають опозицію. Навіть AfriForum, подякувавши Трампу, уточнив, що можливість отримати статус біженця – не те, за що вони боролись. Замість зсуву до американської геополітичної орбіти ПАР шукає глибшої економічної інтеграції з КНР аби хеджувати ризики, які постають з торгівлі зі США. І потім, це ніяк не пояснює особливу зневажливість, що супроводжувала політику Вашингтону протягом 2025 року. Реалістські теоретики традиційно застерігали проти приниження опонентів.
Намагання осмислювати поведінку другої адміністрації Трампа як реалістську в принципі будуть проявом інтелектуальної сліпоти. Нова американська зовнішня політика еклектична. Вона не керується ані вічними об’єктивними національними інтересами Сполучених Штатів, ані “залізними” законами геополітичної конкуренції, які начебто наївні ліберали та хижі неоконсерватори ігнорували; вона являє собою суміш різних ідей та інтересів, що походять з внутрішніх дискурсів строкатого правого крила американського суспільства. Це вірно як щодо Африки, та і щодо Східної Європи. Процесу прийняття рішень в нинішньому Білому домі притаманний певний хаос, але політика має виражену внутрішню логіку, акценти та упередженості. І, звичайно, дуже залежить від особистих диспозицій Дональда Трампа. Багато в чому вона є прямим продовженням внутрішньої політики, і найбільш виразним прикладом цього були не згадані до того в цих статтях домовленості про прийняття депортованих мігрантів з Лівією, Південним Суданом, Есватіні, Руандою, Угандою, Екваторіальною Гвінеєю, Ганою, Камеруном. За їх умовами країни погоджувались прийняти мігрантів, яких не було можливості з якоїсь причини відправити назад на батьківщину, в обмін на фінансовий грант. Деякі з них, як домовленості з Лівією та Південним Суданом, навіть були заблоковані рішенням Верховного Суду через надто небезпечні місця для депортації.
Перш за все тепер Білий дім дивиться на відносини з країнами Африки в трансакційних категоріях – кожна взаємодія, пожертва, інвестиція має принести Сполученим Штатам “щось” взамін. “Щось” конкретне, “щось” матеріальне. І, насправді, африканські лідери ставляться до такого підходу з ентузіазмом: коли Вашингтон говорить про інвестиції, ті приходять з пропозиціями проектів. Проте в той же час спроби виправити торговий баланс використанням протекціоністських тарифів мали суперечливий результат. Африканські держави, які у відповідності з американською політикою зорієнтували експорт на Сполучені Штати, були звинуваченні у “обкраданні” США і покарані високими митами. Внаслідок застосування такого економічного примусу деякі дійсно стали просити домовитись про торгову угоду, хоча поки ще не було укладено жодної. В розрізі глобального геополітичного протистояння важко уявити як такі дії зроблять США більш привабливим партнером за КНР чи навіть Росію. Окрім того, за рік адміністрація Трампа по суті відмовилась від торгової схеми AGOA, не запропонувала нової альтернативи, а за тим повернулась до ідеї продовження її дії. В формулі “trade, not aid” поки була виконана тільки друга частина.
Поки те, що залишилось від старих інструментів USAID, вдалось конвертувати в інструменти тиску. Судити нову глобальну стратегію охорони здоров’я рано. Принаймні деякі меморандуми були підписані надто швидко, без достатнього узгодження навіть між різними відповідальними міністерствами реципієнтів. Виникають очевидні сумніви щодо здатності африканських держав профінансувати свою частину домовленостей, проте і кожен меморандуми підготовлений під країну індивідуально – в деяких більше вкладаються США, в деяких реципієнт. Упередженість проти партнерств з неурядовими організаціями виходить скорше з ідеологічної неприязні, аніж з реального марнотратства чи розкрадань. Зрештою, корупційні зловживання притаманні якраз багатьом африканських урядам. Але більш пряма й виражено американська допомога може і матиме ефектнішій публічний результат.
Логіка трансакційності лежить і в основі американських миротворчих намагань. Білий дім виходить з того, що якщо США виставлять на стіл переговорів інвестиції, вони перетворять боротьбу за східні регіони ДР Конго із гри з нульовою сумою в ситуацію, де обидві сторони матимуть більший зиск з мирної кооперації. Сполучені Штати отримають новий ланцюг вартості критичних мінералів, потіснять Китай, Трамп додасть до заслуг ще одну “завершену війну” – це він уже зробив в червні, як тільки висохли чорнила на підписах під текстом Вашингтонської угоди. Але якщо в Кагаме та Чісекеді є інші, неекономічні імперативи для продовження протистояння? Якщо чистої маси американського капіталу буде недостатньо? Якщо ДРК та Руанда готові на досягнення своїх стратегічних цілей покласти більше матеріальних та символічних ресурсів, аніж вони можуть втратити знаходячись під американським тиском, тоді на реальне виконання підписаних документів немає достнього стимулу. А тиск з боку Сполучених Штатів має логічне обмеження: оскільки США зацікавлені не в мирі як такому, а в потенційних дивідендах від нього, витрати на посередництво мають бути значно нижчими за, власне, очікувані дивіденди.
Фундаментальна вада нової політики полягає не в тому, що Вашингтон використовує жорстку, переважно економічну силу для трансформації відносин з континентом, а в тому, що застосовується вона в найбільш грубій формі. Допоки це так, всі дипломатичні ініціативи щодо конфліктів в Судані, Лівії, між ДРК та Руандою, між Єгиптом та Ефіопією (одна з восьми “війн”, яку начебто Трамп попередив за перший рік, хоча про деталі примирення нічого більше не відомо; пізніше, в січні 2026, американський президент заявляв про намір виступити посередником між сторонами щодо проблеми дамби Великого ефіопського ренесансу) видаються приреченими мати вторинне значення у їх вирішені до військових та політичних обставин.
Африканська політика США, звичайно, не обмежується написаним вище. Ця стаття є лише першою з двох, присвячених цій темі. Із уже розглянутого можна попередньо зробити деякі спостереження: політиці притаманна підкреслена трансакційність у відносинах і вона чутлива до запитів близьких до нинішнього Білого дому груп впливу. Це можна побачити також і в аналізі наступної, другої статті, який охоплює нові дипломатичні спроби адміністрації завершити конфлікт між Демократичною Республікою Конго і Руандою, громадянські війни в Судані та Лівії, а також застосування сили проти ісламістських бойовиків в Сомалі та Нігерії.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
