Демографічне питання залишається ніби нездоланним викликом для України: стрімке скорочення населення, падіння народжуваності, старіння нації та міграція вже виходять далеко за межі державної сімейної та демографічної політики й з кожним роком дедалі більше впливають на економіку, ринок праці та національну безпеку.
У цій статті ми спробуємо відповісти на питання: як Україна могла б принаймні сповільнити цю кризу, і що у цьому контексті нам можуть показати окремі світові практики?
Держава — це люди. Не лише у популістично-демагогічному сенсі, а й у буквальному. Люди працюють, створюють інновації, тримають фронт — спроможності держави напряму залежать від стану її населення. Населення України досягло піку в 52,2 мільйона у 1993 році, після чого почало знижуватися, і зараз на підконтрольній Україні території проживає близько 29 мільйонів українців.
Скорочення і зміна структури населення створюють серйозні виклики для майбутнього українського суспільства у багатьох сферах, і наразі зусиль, яких докладає держава, щоб пом’якшити проблему, явно недостатньо. Спад населення є загрозою для національної безпеки України та збереження нації як такої.
Портрет медіанного українця підсвічує проблему одночасного старіння населення та скорочення тривалості життя. Медіанний вік українця в 2010 році становив 39,5 року, у 2024 — вже 41,8. Водночас, очікувана тривалість життя чоловіків та жінок з 65,2 й 74,4 у 2021 році скоротилася до 57,3 та 70,9 років відповідно.
Наша ситуація не унікальна — багато розвинених держав зазнають скорочення населення і намагаються з цим боротися. Логічно, що збільшити населення суспільство може двома способами: привабити мігрантів, щоб вони переїхали на постійне проживання, або народити дітей. Поглянемо на перший спосіб.
Залучення мігрантів у виконанні України демонструє аналогічно погані результати. З 1994 року сальдо міграції нашої держави було стабільно негативним, хоча в окремі роки Держстат міг фіксувати близьконульові або малі позитивні значення, через особливості власної методології. Російське вторгнення лише прискорило цей негативний тренд. За даними ЦЕС, з 2022 року до січня 2026 року за кордон виїхало 5,6 млн українців: 4,3 млн до Європи, 1,3 млн — до Росії та Білорусі. Також слід робити поправку на частку чоловіків, які перетнули кордон не через пункти пропуску. Це дещо збільшує кількість українців за кордоном.
Левова частина тих, хто виїхав, — жінки з дітьми, і тому після завершення воєнного стану Україні, на думку демографа Елли Лібанової, загрожує новий виток міграції: чоловіки поїдуть до дружин, які за роки в ЄС зуміли влаштувати собі життя. Звісно, буде і протилежний тренд, однак суттєво слабший.
Народжуваність традиційно вимірюється у співвідношенні народжених до померлих або ж у коефіцієнті фертильності — кількості дітей на 1 жінку. Обидва показники давно, ще з 70-х років УРСР, у значеннях, що вказують на скорочення населення. Коефіцієнт фертильності в роки незалежності не піднімався до позначки 2,1 — мінімально необхідної кількості дітей, щоб майбутнє покоління не було меншим за попереднє. З 1991 по 2021 рік, за даними Держстату, показник скоротився з 1,78 до 1,16, а після початку повномасштабного вторгнення опустився нижче рівня 1,0 дитини на жінку.
За перше півріччя 2026 року співвідношення померлих до народжених склало 3,55:1. Під час воєнного стану відкрита статистика щодо причин смертності недоступна, проте довоєнні показники 2021 року вказують на такі причини: серцево-судинні захворювання (61%), COVID-19 (12%), онкологічні захворювання (10,6%), немедичні чи вікові причини (3,98%) та інші захворювання. Загиблих на війні солдатів, за словами Зеленського, — від 50 до 55 тисяч. На початку 2026 року число загиблих цивільних сягало 15,2 тисячі. Зниклих безвісти в Україні зараз 114 тисяч, До вторгнення це число не перевищувало 10 тисяч, і більшість із зниклих — військові. Отже, війна не має вирішального значення для показника щорічної смертності, а тому українська демографія не відновиться природним чином після завершення бойових дій — лише дещо покращиться.
Рішення відкрити кордони для молодих хлопців 18–22 років, хоч не вплинуло суттєво на цифри міграції загалом, додатково вдарило по демографічному здоров’ю України, оскільки теперішнє покоління двадцятирічних суттєво менше, ніж старші покоління. Тому потреба у підтримці молодих родин і якісній сімейній політиці стає лише гострішою.
Демографічна піраміда України, джерело
Неможливо говорити про народжуваність без розмови про сім’ю загалом. В Україні близько 75–80% дітей народжуються у шлюбі. Хоча відсутня чітка статистика щодо нашої держави, загальним спостереженням демографічної науки є, що жінки у шлюбі народжують більше дітей (у перерахунку на жінку), аніж незаміжні. Водночас інститут сім’ї перебуває в не найкращому становищі: у довоєнні 2020 та 2021 роки на один укладений шлюб припадало 0,71 та 0,57 розлучення відповідно. У роки повномасштабної війни цей показник спочатку знизився до 0,41 у 2022 році, а згодом зріс до 0,69, 0,94 та 0,75 в наступні роки. Важливо, що від 70 до 80% розлучень припадає на сім’ї, де є хоча б одна неповнолітня дитина. Втрата одного з дорослих членів родини, переважно батька, негативно впливає як на фінансовий стан, так і на сам процес виховання.
До того ж, високий показник розлучень означає, що значна частка жінок фертильного віку втрачають умови для народження дітей, відкладаючи цей етап на пізніші періоди життя. У той же час зростає і середній вік першого шлюбу — у 2025 році він уже становив, за даними Мін’юсту, 30 років для чоловіків та 28 — для жінок.
Це частково підтверджується іншим показником — середнім віком народження першої дитини, що стабільно збільшувався з 23,8 у 2009 році до 26,2 у 2019 році та 29,4 у крайньому довоєнному 2021 році. Звісно, війна лише прискорила негативний тренд. Цей показник є важливим також через звуження репродуктивного вікна: пізніший старт материнства статистично зменшує ймовірність народження другої та наступних дітей у родині. Крім того, відкладене батьківство зміщує навантаження на систему охорони здоров’я та потребує від сімей більших фінансових і часових ресурсів для супроводу вагітності та догляду за дитиною у більш зрілому віці батьків.
Як ми зазначали вище, описані нами явища є загальносвітовим трендом у розвинених державах. Люди одружуються пізніше, народжують менше дітей через здорожчання рівня життя, високого порогу очікувань від майбутнього дітей в умовах постіндустріальної економіки, що вимагає сильніше “вкладатися” у дитину фінансово, аніж це робили кілька поколінь тому. Важливим фактором залишається глобальна криза нерухомості, яка робить все складнішим для молодої родини отримати власне помешкання, а у частині випадків – відтерміновує укладення шлюбу, як через бажання пари спершу накопичити кошти на помешкання, так і через острах купувати помешкання вдвох через високий показник розлучень і поділу майна при цьому. Умови ж економічної і політичної невизначеності роблять перспективу тимчасової непрацездатності жінки (з огляду принаймні на пізні періоди вагітності й певний час після народження дитини) ризиковою для фінансової стабільності сімей.
Тому держави Заходу вдаються до заходів із підтримки народжуваності та сімей. Україна не є винятком у цьому питанні. Такі заходи закріплюються законодавчо, включають державні гарантії, фінансові стимули та соціальні послуги. Якісна, узгоджена нормативно-правова база може перетворювати декларативні наміри на реальні механізми впливу на демографічну ситуацію та загальний соціальний клімат у державі.
Попри давно відомі й уже згадані проблеми, вперше в Україні виділили окрему демографічну політику лише у 2024 році, ухваливши Стратегію демографічного розвитку України на період до 2040 року. Чи можемо ми гарантувати успіх таких заходів у такій довготривалій перспективі – риторичне запитання. Втім, документ є одним із ключових індикаторів виконання Плану України в межах ініціативи Європейського Союзу Ukraine Facility, орієнтованої на реформування ринку праці та підвищення рівня життя громадян, тож вже має значення як складова євроінтеграційної співпраці.
Стратегія за своєю правовою природою належить до нормативно-правових актів “м’якого права” (soft law). Вона визначає загальну рамку та пріоритети для органів виконавчої влади, проте не встановлює прав і обов’язків для громадян чи бізнесу.
Очевидним фактом є те, що переважна частина заходів з демографічної політики критично залежать від спроможності державного бюджету, а у наших умовах ще й залучення зовнішнього фінансування. Однак, суто фінансові інструменти мають лише короткочасний ефект і не здатні забезпечити тривале зростання народжуваності, тому запровадження чи підвищення виплат частіше призводить не до якісного довготривалого росту народжуваності, а до “перенесення” планів сімей народжувати дитину на більш ранній період.
Стратегія підкреслює такі ключові проблеми, як системне зростання бідності серед родин із дітьми, показник якої ще у 2021 році становив 22,4% (при середньому рівні бідності в країні 20,6%), що в умовах збройної агресії стало суттєвим деструктивним фактором. Актуальними залишаються труднощі поєднання професійної діяльності чи навчання з вихованням дітей через відсутність гнучких режимів роботи, можливостей дистанційної праці та низьку доступність якісних послуг із догляду за малюками. Цей бар’єр впливає на рівень зайнятості жінок віком 25–44 років: за наявності дітей віком від 3 до 5 років він падає до 51,5% порівняно з 71,1% серед тих, хто дітей такого віку не має. Додатково ситуація погіршується через знищення дитсадків і шкіл внаслідок обстрілів та хронічні проблеми із записом у наявні, де вирішення питання нерідко вимагає корупційної складової.
Доповнюють Стратегію точкові заходи, розрізнені за численними законами. Згідно з Законом “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, при народженні кожної дитини виплачується допомога у розмірі 50000 гривень. Додатково передбачається “пакунок малюка” — безповоротна адресна соціальна допомога, яка надається отримувачу в натуральній формі або у вигляді грошової компенсації.
Закон “Щодо особливостей використання відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами” розширив кількість відпусток для сімей. Для підтримки багатодітних родин діє Закон “Про охорону дитинства”, який визначає систему соціальних пільг, зокрема знижки на оплату комунальних послуг, придбання палива та проїзду. Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року покликана стабілізувати “внутрішній демографічний потенціал через житлову, соціальну та економічну інтеграцію постраждалого населення”, де планується вирівнювати фінансове навантаження територіальних громад “шляхом удосконалення механізму бюджетного планування”.
Ці різнопланові ініціативи вибудовують систему демографічної політики, де кожен закон чи стратегія відповідає за свій напрям. По-перше, держава прагне втілити всебічну підтримку родини, народжуваності та батьківства, яка через норми Сімейного кодексу, закони про охорону дитинства та відпустки покликана створити надійний соціальний щит для кожної української сім’ї. Іншим актуальним запитом є міграційна політика та реінтеграція переміщених громадян – цей напрям базується на законодавчих гарантіях прав ВПО та державних стратегіях, орієнтованих на повернення українців і їхнє залучення до відновлення країни. Нарешті, третій напрямок державної політики фокусується на збереженні людського потенціалу та адаптації суспільства до старіння, що реалізується через закон про соціальні послуги та масштабну програму безбар’єрності.
Вдосконалення демографічної політики неминуче потребує звернення до міжнародного досвіду. Обрати успішну світову модель із найкращим досвідом — ще не є достатньою запорукою для успішного подолання демографічної кризи, тим паче для країни, що перебуває у стані війни. Втім, навіть такі приклади завжди є корисними для звірки актуальності обраних засобів.
Французька демографічна політика сформована навколо неприпустимості падіння рівня життя родини у зв’язку з народженням дітей. Франція десятиліттями утримує високі показники народжуваності завдяки інтегрованій сімейній політиці, зосередженій не на разових виплатах, а на довгостроковій підтримці. Фундамент для цієї політики був закладений у період Другої світової війни та після неї, коли перед державою постали проблеми гострої нестачі призовників і масштабної боротьби за поліпшення умов праці.
Результатом компромісу між національною безпекою та соціальною справедливістю стало ухвалення Сімейного кодексу, який перетворив підтримку батьківства на довгострокову національну стратегію. Це сформувало систему державної підтримки, яка охоплює гранти й тривалі декретні відпустки, обсяг яких прогресивно зростає з народженням третьої дитини, а також інфраструктуру для виховання дітей: субсидовані ясла, дитячі садки, послуги професійних нянь та можливість безперешкодного відвідування дошкільних закладів уже з двох з половиною років.
Ключовим елементом французької демографічної політики у сфері підтримки сім’ї є інститут “сімейного коефіцієнта” (Quotient Familial, QF). Порівняно з країнами, де дохід кожної особи оподатковується індивідуально, у Франції базою для розрахунку податку на доходи є сукупний річний дохід усього домогосподарства, поділений на кількість “сімейних часток” (parts fiscales), яка залежить від кількості членів родини.
Механізм розрахунку працює наступним чином: сукупний річний оподатковуваний дохід родини ділиться на загальну кількість часток (зазвичай дорослі отримують по 1 частці, перша та друга дитина — по 0,5 частки, а третя і наступні — по 1 частці). Отримана сума на одну частку оподатковується за прогресивною шкалою, після чого нарахований податок множиться на загальну кількість часток домогосподарства. Штучне «розбиття» сукупного доходу на менші частини дозволяє родині потрапити до нижчої податкової сітки, а державні соціальні допомоги на дітей при цьому взагалі звільняються від оподаткування.
Для прикладу уявімо дві французькі повні родини: у першій 2 дорослі та 1 дитина, у другій — 2 дорослі та 3 дитини. Нехай річний дохід до оподаткування кожного дорослого буде 30 тисяч євро — медіанний показник для Франції. Отже, дохід і першого, і другого домогосподарства становить 60 000 євро на рік. Далі одержаний дохід ділиться на частки, які має родина: для першої сім’ї це 2,5 (2 дорослих по 1 та перша дитина по 0,5), для другої — 4 (2 дорослих по 1, перша та друга дитина по 0,5 і третя дитина дає 1). Відтак, після поділу на частки результат першої сім’ї становить 24 000 євро.
Згідно французької прогресивної шкали оподаткування, ставка на дохід до 11 600 євро становить 0%, а на дохід від 11 601 до 29 579 — 11%, а тому з 24 000 євро вирахованого доходу на частку для першої родини, оподатковуються 12 399 євро за ставкою 11%, що становить 1 363,89 євро. Цю суму далі потрібно помножити на кількість часток родини (2,5), і загальна сума податку родини з доходом 60 000 євро і 1 дитиною становить 3 409,73 євро.
Натомість, друга родина, яка має такий же річних дохід, але де дітей троє, після поділу доходу на частки отримає не 24 тисячі, а 15 000 євро. З урахуванням прогресивної шкали податку, лише 3 399 євро з частки оподатковуються під 11%, що після множення на суму часток (4) дає 1 495,56 — суму, що становить близько ⅖ від податку першої родини.
Французька модель нарахування сімейної допомоги передбачає чітку вікову диференціацію виплат, орієнтовану на періоди найбільшого фінансового навантаження на батьків. З 2026 року підвищені державні виплати для родин із двома та більше дітьми надаються після досягнення дитиною 18 років і виплачуються до 20 років, адже основні додаткові витрати припадають саме на період здобуття вищої освіти та становлення молоді. Залежно від рівня доходу домогосподарства, щомісячна надбавка в цей період становить від 18 до 75 євро, що забезпечує родині додаткову підтримку у розмірі від 216 до 900 євро на рік.
Франція станом на 2026 рік має один із найвищих коефіцієнтів фертильності у Європейському Союзі: 1,85 дитини на жінку. З іншого боку, навіть у такої політики є своя критика: запровадження суворішої перевірки доходів для отримання базових виплат у 2014 році призвело до статистично доведеного зниження народжуваності серед сімей із середнім доходом та спричинило часовий зсув у плануванні народження дітей. Окрім того, сімейний коефіцієнт за певного рівня доходів може стримувати вихід матерів на ринок праці, оскільки додатковий заробіток дружини підвищує сукупну оподатковувану базу родини та нівелює частину податкових пільг.
Поширеним контраргументом опонентів французької моделі є твердження, що високі показники забезпечуються переважно за рахунок масової міграції. Показники народжуваності серед жінок-іммігранток першого покоління дійсно вищі за середні показники у перші роки після переїзду. Проте вже у другому та третьому поколіннях їхня фертильність наближається до загальнодержавної норми, що доводить лише короткотривалий вплив міграційного фактора на загальну демографію.
Історично та геополітично набагато ближчою до України є Чехія, яка донедавна могла б вважатися зразком успішної демографічної політики. У 2021 році коефіцієнт фертильності в країні досяг позначки 1,83, що стало другим найкращим результатом у Європейському Союзі після Франції. Вже тоді Чехія виділяла близько 2,1% свого ВВП на підтримку сім’ї. Тут демографічна політика спирається на фінансову підтримку та передову медицину.
Чеська система базується на кількох системних заходах. По-перше, в країні застосовується модель відпусток для догляду за дитиною, за якою стандартна оплачувана декретна відпустка триває 28 тижнів, під час яких мати отримує допомогу у розмірі 70% від своєї середньої заробітної плати. Згодом надається відпустка по догляду за дитиною, яка може тривати до досягнення дитиною трирічного віку, а роботодавцю забороняється звільняти матір під час такої відпустки. Протягом цього періоду сім’ї отримують сукупну батьківську допомогу у розмірі 350 000 чеських крон.
Таким чином, батьки отримують виплати, але зберігають можливість працювати. Модель підтримує родину не лише на рівні немовлят, а й на роки наперед. Адресна допомога на дитину може виплачуватися сім’ї, аж поки дитина не досягне 26 років, якщо остання здобуває вищу освіту за денною формою. Сприяє ситуації тенденція до застосування репродуктивної медицини, завдяки якій народжується понад 5% дітей. Втім, така системна політика не врятувала Чехію від раптового падіння коефіцієнта фертильності: якщо у 2021 році народилося 110,00 немовлят, то в 2025 році — вже 77,600, а сам коефіцієнт впав з 1,83 до 1,37. Спад пов’язаний не лише зі зниженням якості життя у 2022–2023 роках, а й із втратою відчуття безпеки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну: якщо у 2021 році загроза війни турбувала лише 11% чехів, то у 2023 році цей показник приблизно зріс до 43%.
Чехія не уникла загальноєвропейських тенденцій до соціально-культурних змін: якщо станом на 1993 рік середній вік для одруження складав 23,2 року для жінок та 25,4 року для чоловіків, то у 2021 році він вже становив 32,1 року для чоловіків та 30,3 для жінок, а в 2023 – 32,7 та 30,8 відповідно. Як і багато інших розвинених країн, Чехія також відчуває вплив старіння населення. Ці фактори змусили уряд у 2024 році ухвалити масштабну пенсійну реформу, яка передбачає поступове підвищення пенсійного віку з 65 до 67 років. Чехія зазнала п’ятого за швидкістю зниження народжуваності у світі з 2020 року після Кувейту, Латвії, Китаю та України.
Уряд Андрея Бабіша та партія ANO пообіцяли вжити кроків для підвищення народжуваності в країні: від збільшення батьківських допомог до субсидованих іпотечних кредитів для молодих пар, а також інших фінансових стимулів і податкових пільг. Проте навіть щедрі фінансові виплати мають лише помірний і короткостроковий вплив на народжуваність, тоді як їхня ефективність залежить від того, чи залишатимуться такі заходи чинними протягом тривалого часу, чи вони можуть мати протилежний вплив, якщо заходи не будуть послідовними від одного уряду до іншого. У місцевому інфопросторі простежується пропозиція, що Чехії потрібно було б інвестувати щонайменше 10 відсотків свого ВВП, щоб підвищити рівень народжуваності з сьогоднішнього рівня до порогу 2,1.
Тривалий час поєднання щедрої державної демографічної політики у вигляді тривалих відпусток, вкупі з традиційними уявленнями про роль жінки, дійсно схиляло пари до утворення сім’ї. Проте складнощі з дошкільним вихованням дітей, несправедливий розподіл домашніх справ та небажання роботодавця приймати жінок на пів ставки мотивують останніх обирати шлях кар’єри. Не сприймається однозначно і репродуктивна медицина в силу її дороговизни, юридичних обмежень, етичних та моральних поглядів, а прем’єр Бабіш піддається критиці через його фактичний контроль над третиною місцевого ринку в сфері репродуктивної медицини.
Чеське суспільство також бентежить нестача робочої сили, яка, у поєднанні з очікуваним зниженням внутрішнього попиту через скорочення населення, ймовірно, посилить тиск з боку чеського бізнесу щодо подальшого відкриття країни для імміграції з третіх країн — тому українські біженці, попри праву політику, все ще активно вітаються. Але навіть їхній вплив не буде універсальним порятунком для регіону у довготривалій перспективі.
На прикладі Франції та Чехії ми можемо побачити, що подолання або хоча б сповільнення демографічної кризи неможливе завдяки суто точковим фінансовим стимулам чи міграції. В обох випадках довгостроковий успіх приносить не лише фінансова політика, а й стабільна система, яка інтегрує інтереси родин у загальну політику держави.
Безперечним також залишається факт, що війна створює небезпеку: для життя, фінансового благополуччя, майбутнього. Це фактор, що негативно впливає на народжуваність, і його вплив неможливо компенсувати за допомогою державних програм. Тим не менш, держава може запропонувати принаймні інституційну безпеку — тяглість та стабільність фінансування програм підтримки сімей є фундаментом, на якому можливо впроваджувати подальші заходи, а самі рамкові документи “м’якого права” обов’язково повинні отримувати продовження у вигляді законодавчих механізмів та, наприклад, захищених статей кошторису.
Україні доцільно розглянути запровадження системи довготермінової фінансової підтримки родин з дітьми як у формі податкових пільг із регресивною ставкою відносно числа дітей у сім’ї, так і у безпосередній допомозі, яка може бути прив’язана до конкретного вікового порогу дитини, за прикладом французької моделі.
Окрім фінансової допомоги, яка впливає на проблему нестачі ресурсів, державі слід зосередити зусилля на удосконаленні та відновленні соціальної інфраструктури, найбільш затребуваної у перші роки життя дитини. Метою має стати достатнє забезпечення дитячими садочками, поліклініками та початковими школами, а також відповідний рівень фаховості їхніх працівників.
Для зменшення негативного впливу на кар’єрний шлях матерів з малими дітьми доцільно розглянути заходи, які б стимулювали роботодавців пропонувати таким працівникам гнучкий графік праці на запит, а також можливість дистанційної роботи, аби у матері була змога зручніше планувати час, аби доглянути дитину, забрати її з садочку, тощо. Водночас, державна політика має спрямовуватися на допомогу жінці інтегруватися назад у роботу, шляхом гарантії можливості працювати на пів ставки протягом перших трьох років життя дитини.
Хоча молоді родини часто стикаються з проблемою відсутності власного житла, не вважаємо за доцільне додатково пропонувати заходи з пільгового іпотечного кредитування, оскільки наявна державна “єОселя” пропонує умови, суттєво кращі за ринкові, і подальше її розширення може негативно вплинути на ринок нерухомості загалом. Водночас, доцільно розглянути включення категорії молодих сімей (наприклад, з дітьми до 2 років) у категорію, якій доступна іпотека під 3%.
Першочергова ціль сімейної політики має полягати у підвищенні народжуваності загалом, аби мінімізувати майбутній економічний шок від різкого скорочення працездатного населення. Залучення мігрантів та повернення українських біженців з Європи також можуть позитивно вплинути на українську демографію, однак станом на сьогодні перспективи обох процесів непевні, і найближчою ціллю має стати зменшення еміграції молодого та працездатного населення.
Малоймовірно, що комплекс описаних заходів дозволить досягти рівня відтворення населення в середньостроковій перспективі, однак принаймні сповільнить процес скорочення та старіння нації.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
