Російське вторгнення в Україну у 2022 році спричинило радикальні зміни системи європейської безпеки, усталеної після кінця Холодної війни. Домінуюча серед держав Старого світу модель організації збройних сил як радше високотехнологічного малого “експедиційного” корпусу, основне завдання якого полягає в участі у антитерористичних чи поліцейських операціях далеко від кордонів метрополії, більше не відповідає актуальним викликам, що постають перед субконтинентом.
Усе більше держав повертаються до того, що здавалося атавізмом Холодної війни — призову до війська.
3 тисячі кілометрів лінії оборони, майже 1 тисяча кілометрів лінії бойового зіткнення — Російсько-Українська війна зруйнувала старі хибні уявлення, що війна майбутнього буде зіткненням малої кількості високотехнологічних сил. Темп бойових дій вимагає залучення сотень тисяч одиниць людського ресурсу у армію, а мільйонів — у супутні галузі. Якість оснащення не здатна у повній мірі компенсувати нестачу людей, відтак на тлі прогресуючої загрози російського вторгнення низка європейських держав знаходиться на різних етапах шляху до відновлення військового призову, оскільки модель комплектації військових сил виключно рахунком добровольців не відповідає, на їх думку, вимогам їх національної безпеки, особливо тепер — коли Росія готується до атаки на Європу.
Німеччина володіє одним із найпотужніших ВПК у Європейському Союзі та найбільшим населенням, при цьому перебуваючи в позиції одного з фактичних лідерів ЄС, а її географічне положення робить державу вузлом логістики субконтиненту. Хоч Федеративна Республіка не межує безпосередньо із вірогідним агресором, її ключова роль для європейської безпеки та вірогідної оборони очевидна, і додатково підкреслюється Сполученими Штатами, які прямо говорять про бажання, щоб саме ФРН очолила європейський фланг НАТО. Канцлер Мерц уже говорив, що Бундесвер стане найсильнішою армією Європи. Станом на сьогодні, однак, Берлін, за власними оцінками, не готовий до відбиття російської агресії, і одна з причин — нестача особового складу армії.
Військовий призов був скасований у Німеччині в 2011 році, з того часу збройні сили комплектувалися виключно добровольцями. У 2016 федеральний уряд поставив ціль довести чисельність Бундесверу до 203 тисяч діючих військовослужбовців. За 9 років ціль так і не була досягнута з цілої низки причин: неконкурентні зарплати для фахівців, низький престиж служби, негативне висвітлення у ЗМІ, поширені ліві антимілітарні погляди та бюрократія. Зараз Бундесвер налічує трохи більше 180 тисяч активного персоналу. Водночас, попередня ціль у 203 тисячі військовослужбовців усе більше оцінюється як недостатня.
Полковник Андре Вюстнер, глава Асоціації німецьких військовослужбовців, вважає, що армії потрібно ще від 40 до 60 тисяч військових. Аналогічну позицію займає міністр оборони Борис Пісторіус, який і був головним адвокатом розширення Бундесверу. Новим таргетом, який і був прийнятий в кінці літа 2025 року, є 260 тисяч активного персоналу та 200 тисяч резервістів. Міністр оборони планує залучати 30 тисяч добровольців щороку завдяки покращенню умов служби та збільшенню грошового забезпечення.
Подібна м’яка позиція випливає із крайньої політичної токсичності теми призову. На етапі підготовки СДПН, до якої належить Пісторіус, не підтримувала відновлення призову у будь-якому вигляді, і врешті християнським демократам довелося піти на поступки. Тому зараз, навіть попри висловлені раніше самим канцлером Мерцом сумніви у здатності забезпечити необхідну чисельність Бундесверу за рахунок виключно добровольців, не передбачено запасного законодавчого механізму комплектації на випадок нестачі добровольців. Законопроект саме з такими положеннями 5 грудня прийняв Бундестаг, що викликало масові протести молоді у державі. Для введення його в дію з початку 2026, закон мав підтримати ще Бундесрат, який, попри певні побоювання, затвердив реформу армії.
Масові протести демонструють, що ідея навіть введеного “беззубого” призову викликає суттєвий негативний резонанс, переважно серед молоді. Однак, думки німецького суспільства в цілому є більш неоднозначними. 58% німців вважають, що світ зараз небезпечний, і при цьому 40% оцінюють перспективи атаки РФ на НАТО як вірогідні. Як наслідок, дві третини суспільства підтримують збільшення федеральних видатків на оборону і безпеку. Тобто, на суспільному рівні німці виступають за більш активну політику в сфері оборони.
З іншого боку, питання призову сприймається німцями куди складніше. Незважаючи на те, що більшість суспільства підтримує повернення обов’язкової військової служби для молоді (52% проти 31%), цей показник досягається у першу чергу завдяки підтримці старшого населення. Так, серед респондентів старше 60 років 67% виступили за повернення обов’язкового призову, натомість серед категорії 18-24 роки прихильників 32%. У цілому 59% німців віку 18-29 років висловилися проти ідеї воювати за власну державу.
Як наслідок, німецький уряд змушений балансувати між потребами національної безпеки та суспільним невдоволенням, яке може коштувати багатьом політикам кар’єри. Прийнятий законопроект, у разі його підтримки Бундесратом, передбачає два головні нововведення: обов’язкове анкетування з 2026 року усіх 18-річних чоловіків, починаючи з громадян 2008 року народження (для жінок анкетування добровільне, оскільки стаття 12а конституції ФРН передбачає, що на службу до збройних сил можуть бути призвані саме чоловіки), за результатами якого ті, хто висловив бажання до служби в Бундесвері, будуть до неї залучатися, а також обов’язковий медичний огляд усіх 18-річних чоловіків з липня 2027 року.
Ключова проблема, яку наразі не адресовано на законодавчому рівні, — що робитиме федеральний уряд у разі неспроможності залучити достатню кількість добровольців. Доречно припустити, що зібрана в рамках анкетування інформація про чоловіче населення стане початком відновлення системи військового обліку у ФРН, за допомогою якої, у разі нагальної потреби, наприклад, через російську агресію проти ЄС, уряд зможе провести обов’язковий призов, наприклад, за пропонованою раніше християнськими демократами данською “лотарейною” моделлю, або мобілізацію. Зараз Німеччина не має такої бази даних — вона була знищена у 2011 році при ліквідації призову, і зараз нестача даних про власних мобілізаційний потенціал негативно впливає на оборонну підготовку Берліну та ставить під питання саму здатність держави провести мобілізацію у разі потреби.
Тим не менше, Німеччина демонструє методичний, хоч і вкрай консервативних підхід. Головне питання — чи вдасться федеральному уряду притримуватися взятого курсу і чи дасть Москва достатньо часу Бундесверу на підготовку.
Серед усіх держав ЄС, Польща зараз демонструє найбільше зусиль з мілітаризації і нарощування армійського потенціалу. Аналогічно до свого німецького візаві, очільник Польщі також заявив, що поляки повинні мати найсильнішу армію у Європі. Досягти оголошеної мети Варшава планує за допомогою обширних оборонних закупівель та кратного нарощення чисельності війська.
Після розпаду соціалістичного табору і ОВД Польща деякий час ще зберігала обов’язкову військову службу, поступово скорочуючи її термін. Якщо спершу він складав 24 місяці, то напередодні відмови від призову в 2009 році — тільки 9 місяців. Причини відмови від обов’язкової служби були ідентичні німецьким: влада орієнтувалася на створення малочисельної професійної високомобільної армії для участі у міжнародних операціях в рамках НАТО, не розглядаючи сценарій повномасштабної війни у Європі чи на своїй території як вірогідний.
До 2014 року чисельність польського війська поступово скорочувалась, досягши найнижчого показника у 99 тисяч військовослужбовців. Після перемоги “Права і Справедливості” на виборах 2015 року, передвиборча риторика якої, у тому числі, включала критику правлячої “Громадянської Платформи” за знищення обороноздатності держави, тренд розвернувся. Польський уряд взяв курс на відбудову армії: докладалися зусилля для підвищення престижу та привабливості військової служби, у 2017 році були створені WOT — війська територіальної оборони, а у 2018 у східних регіонах була розгорнута нова 18-а дивізія.
Напередодні російського вторгнення в Україну польське військо налічувало трохи менше 150 тисяч — оголошеної на той час цілі. 11 березня Сейм прийняв Закон “Про захист Батьківщини”, який став основою швидкого розширення збройних сил республіки, зокрема передбачаючи довести витрати на оборону до 5% від ВВП (наразі 4,7%, що стало найбільшим показником серед держав НАТО;) та збільшити до 2030 року чисельність збройних сил до 300 тисяч, з яких 50 тисяч складатиме територіальна оборона. Актуальна ціль, яку проголошує влада Польщі — 500-тисячна армія, включно з резервістами. Станом на зараз у польському війську близько 216 тис. активного персоналу, що є найбільшим показником у Європі після України та РФ і третім серед держав НАТО (1-е місце США, 2-е — Туреччина).
Викриття російських злочинів у Бучі та інших передмістях Києва остаточно закріпили зсув польської оборонної доктрини від концепції “Оборони на Віслі”, що передбачала обмін територій на час (до підходу союзників НАТО), внаслідок чого до 40% території держави могло б бути полишено, на стратегію оборони на кордоні, для чого у 2023 було почате формування ще двох дивізій.
Амбітні цілі оборонної політики зі створення армії чисельністю навіть більшої за німецьку наштовхуються на соціальні та демографічні фактори. Середній вік населення Польщі на 2024 рік складає 43 роки. Це нижче за німецький показник у 45,5, проте якщо німецький показник за 10 років 2014 впав на 0,1, то польський — зріс з 39,2. Населення Польщі становить 36,6 млн. (Німеччини — 83,4 млн.), відтак створення 300-тисячної армії у мирний час вимагатиме суттєвих зусиль уряду, що змушує Варшаву приділяти велику увагу саме формуванню резервів.
Як і Берлін, Варшава наразі відкидає обов’язкову військову службу чи призов до лав війська, зосереджуючись на формуванні армії на добровільній основі, причиною чого є як вища мотивація добровольців відносно призовників, так і певна токсичність теми захисту Польщі для правлячої Громадянської платформи. Опитування жовтня 2025 вказує, що серед суспільства загалом 25,6% би приєдналися до війська у разі нападу на Польщу, а ще 20,4% очікували б на мобілізацію; 12,7% вказали, що спробували б виїхати за кордон. Однак, серед тих, хто готовий долучитися до війська, домінують виборці, що не визначилися із вподобаннями та прихильники опозиційних наразі PiS та Konfederacja, натомість серед охочих покинути країну найбільшу частку складають виборці правлячої Громадянської Платформи. Підтримка ідеї обов’язкової служби у 2025 році впала, і на листопад лише 39,2% поляків підтримували її повернення, на противагу 45,5% опонентів. При чому, опозиція традиційно сильніша серед молодших верств суспільства: з когорти 30-40-річних 59% висловилися проти, з групи молодших — 58%, натомість найбільша підтримка (59%) серед групи старше 70 років.
Описані обставини змушують Варшаву шукати альтернативні способи підвищити спроможність збройних сил у разі ворожої агресії, і в березні 2025 прем’єр Дональд Туск означив, що уряд розробляє модель, при якій кожен дорослий чоловік матиме обов’язок відвідувати щороку протягом певного часу військові навчання, вказавши одним із прикладів такого способу організації мобілізаційного резерву Швейцарію. Подібна модель дозволить створити обширний навчений базовим речам резерв на випадок потреби мобілізації. Водночас, залишається питання, наскільки ефективною буде подібна модель у разі нападу не на Польщу.
Як і Польща та інші постсоціалістичні держави, Чехія поступово скорочувала терміни служби за призовом після кінця Холодної війни до його повного скасування в 2004 році, хоча уряд може його провести у разі надзвичайного стану або війни.
Збройні сили республіки налічують 24 тисячі військовослужбовців та 4300 осіб активного резерву. Активний резерв складають громадяни, які добровільно проходять базову військову підготовку, залишаючись цивільними. Кілька тижнів щороку вони прибувають до військових частин для регулярних тренувань та навчань для підтримки боєготовності. У відповідь на російську агресію проти України та погіршення безпекової ситуації, Прага планує розширити армію до 30 тисяч військових та 10 тисяч активного резерву до 2030 року, розраховуючи у разі війни діяти в складі сил НАТО.
Однак, станом на зараз Чехія зазнає труднощів у досягненні навіть цієї порівняно консервативної цілі: державі з населенням у майже 11 мільйонів вдається виконувати річні плани із залучення 1000 нових рекрутів лише на приблизно половину, причиною чого є низький рівень безробіття та, аналогічно до ФРН, суттєво нижчі рівні грошового забезпечення в армії для фахівців. Також, військова служба не користується популярністю серед молоді. Примітно, що подібна тенденція спостерігалася і до 2022 року.
Начальник Генерального Штабу чеської армії, Карел Реха, у 2024 році заявив, що стан армії викликає стурбованість, і що, на його думку, чеська армія не буде спроможна ефективно зреагувати на гіпотетичну кризу через брак особового складу. Після скасування обов’язкової військової служби держава втрачає близько 40 тисяч потенційних резервістів щороку і, на думку генерал-лейтенанта, Чехії доведеться запровадити нову форму військової служби, можливо і обов’язкову.
Подібна пропозиція зустріла опір з боку цивільної влади. Міністр оборони Яна Чернохова, прем’єр Петр Фіала та президент Петр Павел — усі в різний заявили, що обов’язковий призов не є потрібним у Чеській Республіці, і розширення збройних сил буде відбуватися на добровільній основі.
Довіра суспільства до армії залишається високою. За даними січня 2024, 62% чехів довіряли своїм збройним силам, а 57% вірили у їх спроможність забезпечити зовнішню безпеку держави. Серед категорії 18-29 ці показники були навіть вищими: 79% і 71% відповідно. При цьому 54% чехів переконані, що сьогоднішня геополітична ситуація загрожує їх державі. Проте, показники довіри не трансформуються природним чином у число новобранців. Якщо чеський уряд не зможе забезпечити достатній рівень комплектації армії в будь-який спосіб, доречно поставити під сумнів спроможність Праги підтримати своїх північних сусідів у разі кризи загальноєвропейського масштабу.
Румунія є найбільшою чорноморською європейською державою НАТО. І хоча найбільш вірогідним напрямом атаки РФ вважається балтійський, Бухарест уже стикається із загрозою з боку Росії через запуски БПЛА та ракет над Чорним морем, диверсіями, роботою російських засобів РЕБ та дрейфуючими мінами. Держава змушена збільшувати видатки на оборону, закупівлю озброєння, а також — нарощування чисельності збройних сил.
Після призупинення обов’язкової військової служби у 2007 році та переходу на повністю професійну армію, Бухарест зіштовхнувся з кризою мобілізаційного ресурсу, подібною до німецької. Станом на сьогодні, резерв збройних сил, який на папері налічує близько 50 тисяч осіб, критично застарів: середній вік резервіста становить 47 років, а приплив нових кадрів, що мають бодай базову військову підготовку, фактично зупинився майже два десятиліття тому. Чисельність діючої армії де-юре становить 81 тисяч, хоча в реальності їх розмір трохи більше 72 тисяч, що військове керівництво вважає недостатнім для оборони протяжного кордону.
У 2025 році Румунія прийняла рішення наростити чисельність збройних сил до 100 тисяч. Аналогічно до Варшави та Праги, Бухарест в особі міністра оборони Ангела Тилвара рішуче відкидає обов’язковий призов на військову службу. Румунське суспільство, як і польське, демонструє загальне несприйняття ідеї обов’язкової служби: 58% виступили б проти її відновлення, і лише 35% підтримали б. Серед вікової групи 18-35 різниця ще більш разюча: 72% проти і 11% за.
Доречно додати, що румунська влада всіляко заперечує загрозу війни: начальник Генерального Штабу Георгіца Влад заявив, що “Ми не вступаємо у війну, ми готуємося наче до війни”, міністр оборони раніше стверджував, що Румунія має найміцніші безпекові гарантії за всю історію. Схожа риторика притаманна і президенту Клаусу Йоханнісу. Подібні заяви відповідають суспільному баченню: 69% румун переконані, що союзники по НАТО захистять Румунію в разі агресії. При цьому, 71% громадян вважають, що збройні сили їх держави не зможуть її захистити.
Як наслідок суспільних настроїв, Бухарест схиляється до компромісного варіанту — зосередити зусилля на розширенні та омолодженні резерву. Міністерство оборони підтримує законопроект про запровадження чотиримісячної оплачуваної добровільної програми військової підготовки для громадян 18-35 років. Залучати добровольців попередньо планують преміями в розмірі 2-3 середніх зарплат, а також грошовим забезпеченням протягом терміну тренування. Законопроект має хороші перспективи для прийняття: майже 75% румун підтримують ідею такої добровільної служби, при чому найвищою підтримкою, 87%, він користується серед громадян із вищою освітою. Найменша підтримка (60%) — серед громадян з базовою освітою.
У разі прийняття законопроекту, Румунія розпочне процес оновлення власного військового резерву, який, однак, маловірогідно буде швидким. Навіть у разі успішного досягнення цілі з нарощування чисельності війська, Бухарест буде покладатися у першу чергу на НАТО у питанні оборони.
Держави Центрально-Східної Європи розуміють загрозу з боку РФ і готуються до відбиття її агресії, нарощуючи спроможність збройних сил. Водночас, реальна спроможність до нарощення чисельності війська обмежена демографічним фактором старіння населення, суспільним несприйняттям ідеї обов’язкової військової служби та переконанням та, у випадку Румунії й Чехії, вірою у допомогу союзників по НАТО.
Німеччина та Польща у регіоні демонструють найбільш системний підхід, який відповідає реаліям загрози російської агресії. Введення Берліном програми обов’язкового анкетування демонструє готовність застосовувати примус у мірі потреб та відносно адекватну оцінку потреб збройних сил. Найбільшою загрозою залишається ріст популярності євроскептичної і проросійської АдН та відсутність механізму обов’язково призову у разі неспроможності забезпечити достатню кількість добровольців.
Польща, яка, на відміну від Німеччини, безпосередньо межує із РФ та Білоруссю, намірена досягти найбільшої серед запланованих обсягів армії у ЄС, що обумовлено її наміром приймати бій на кордоні і стримувати війська агресора до підходу підкріплень НАТО саме там. Водночас, відсутня певність у спроможності Варшави забезпечити достатній притік добровольців у збройні сили.
Для більш віддалених від зони потенційної агресії Румунії та Чехії характерні більш компромісні варіанти організації способів комплектації, які, однак, наразі ще не продемонстрували відчутних результатів.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
