Зміна влади у Дамаску відкриває для України стратегічне вікно можливостей. Як ми можемо взяти участь у відбудові Сирії та отримати пряму економічну вигоду? Чи допоможе це укріпити становище України в регіоні? І головна дилема — як обійти потужний військовий та політичний вплив Росії.
Чи має Київ достатньо привабливі економічні та безпекові інструменти, щоб стати вагомим партнером у регіоні та надати альтернативу російському впливу?
Відновлення дипломатичних відносин між Україною та Сирійською Арабською Республікою, засвідчене підписанням спільного комюніке у вересні 2025 року міністрами закордонних справ Андрієм Сибігою та Асаадом аш-Шейбані у присутності лідерів обох держав вперше за багато років відкриває для Києва можливість переглянути свої взаємини з Дамаском. Цей крок став реальністю завдяки поваленню союзної до Кремля диктатури Башара Асада та приходу до влади нової адміністрації на чолі з тимчасовим президентом Ахмедом аш-Шараа. Україна, яка розірвала зв’язки з режимом Асада у 2022 році після визнання Дамаском окупації українських територій, тепер отримує унікальний шанс налагодити прагматичні відносини з новим керівництвом, що критично потребує партнерів, не обтяжених антагонізмом стосовно до нової Сирії. Це відкриває для Києва нове, хоч і поки ще непевне, вікно впливу в стратегічно важливому регіоні.
Сьогоднішня Сирія залишається державою, що знаходиться у стані глибокої кризи, яка охоплює всі сфери суспільного життя. Нова адміністрація успадкувала катастрофічну ситуацію, що вимагає масштабної відбудови зруйнованої інфраструктури, вирішення гуманітарної кризи та відновлення базових функцій держави. Територія країни все ще залишається частково фрагментованою – хоч центральний уряд взяв під контроль більшість території, а криза в Ас-Сувейді вирішилася на користь Дамаску, все ще стоїть питання щодо інтеграції курдських територій.
У березні Президент Сирії та лідер сирійських курдів підписали угоду про інтеграцію військових сил останніх до складу сирійського війська, однак цей процес так і не запустився. На це впливає небажання нової адміністрації Дамаску створити по-справжньому інклюзивну владну систему. У новому парламенті, обраному минулого тижня, із 210 депутатів будуть два християнина, один шиїт-ісмаїліт, двоє алавітів, троє курдів і троє туркоманів. Це відображає загальну картину владної вертикалі, яку сформували лідери Хаят Тахрір аш-Шам після перемоги над режимом Асада.
До цієї складної ситуації додаються постійні регіональні зазіхання. Ізраїль, окрім анексованих Голанських висот, продовжує окупацію деяких прикордонних районів і стратегічно не зацікавлений у посиленні Сирії як централізованої, стабільної та потужної держави, оскільки така держава сама може відновити давні територіальні вимоги та (у разі подальшої ескалації відносин) зайняти відчутно антиізраїльську позицію.
Виправдовуючись цим, Ізраїль регулярно завдає ударів по військових об’єктах на сирійській території. Прикладом є атака на Дамаск у липні 2025 року, під час якої, за повідомленнями, були вражені об’єкти поблизу президентського палацу та будівля сирійського Генштабу. Ці удари пояснювалися необхідністю знищення іранської військової інфраструктури та озброєнь проіранських угруповань (як-от «Хезболла»), які Тель-Авів вважає прямою загрозою. Проте є підстави сумніватися у достовірності таких заяв.
Останнім часом причиною для ізраїльських атак стає й захист друзів — арабомовної етнорелігійної спільноти, яка проживає переважно у південній сирійській провінції Ес-Сувейда, а також в Ізраїлі та на Голанських висотах.
У липні 2025 року, на тлі внутрішніх сутичок у провінції Ес-Сувейда між місцевими друзькими силами та бедуїнськими племенами, сирійський уряд направив туди свої війська. Ізраїльські військові негайно завдали ударів по колонах сирійської армії та військових об’єктах у Дамаску. Втручання Ізраїлю пояснюється двома ключовими факторами: «глибоким братерським союзом» зі своїми громадянами-друзами та їхніми родинними зв’язками з друзами в Сирії; а також порушенням політики демілітаризації південної Сирії, що забороняє розміщення там важкого озброєння, яке може загрожувати Ізраїлю. Фактично, Ізраїль діє як самопризначений гарант безпеки друзької громади та режиму безпеки на своїх кордонах. Звісно ж, такі дії є ще й порушенням суверенітету Сирії, що підривають легітимність та ефективність нового уряду.
Липневі авіаудари, до речі, викликали невдоволення і, здавалося б, постійного союзника Тель-Авіву – США, що натиснув на Ізраїль і все ж переконав відступити. Загалом США, країни ЄС та міжнародні інституції такі як ООН, Світовий банк та МВФ обережно, проте сприятливо ставляться до нової влади у Дамаску, потрохи послаблюючи санкційний тиск на Сирію, надаючи гуманітарну та економічну допомогу, та розглядаючи можливості для інвестицій.
Співпраця із Сирією відкриває для України значні економічні можливості, зокрема у сфері відбудови (де наші фахівці вже мають певний досвід), торгівлі аграрною продукцією та іншими товарами. Україна може стати значним провайдером досвіду, сировини та обладнання для сирійської післявоєнної реконструкції, що забезпечить валютні надходження та посилить економічний вплив Києва в регіоні Середземномор’я та Близького Сходу.
Але ключовим є, звісно ж, енергетичний інтерес. Для України, що протистоїть агресії та прагне енергетичної незалежності, регіональна стабільність та забезпечення безперешкодного експорту нафти та газу з Близького Сходу є життєво важливими. Будь-яка дестабілізація, чи то в Сирії, чи то в Лівані, чи то в районі Перської затоки, веде до зростання світових цін, що вигідно Росії та боляче б’є по українській економіці. Надійні маршрути постачання вуглеводнів з цього регіону допомагають диверсифікувати джерела та мінімізувати вплив Москви на європейські та світові енергетичні ринки. Та й, чому б не використати українські матеріали для відновлення сирійської інфраструктури, в тому числі і нафтової? Тут Україна може запропонувати на експорт досить значний вибір товарів: прокат з заліза або сталі, напівфабрикати з заліза або сталі, феросплави, врешті-решт сільськогосподарську техніку.
Крім того, Україна може запропонувати і досить нетрадиційне рішення: використання українських приватних військових компаній (ПВК) або спеціалізованих збройних формувань як для навчання місцевих військових (в тому числі з метою боротьби з радикальними ісламістами, що може зацікавити і наших західних партнерів), так і для забезпечення фізичної охорони ключових нафтових об’єктів та критичної інфраструктури у Сирії, особливо в нестабільних регіонах курдської активності, де відбувається основний видобуток. Цей механізм має цілу низку обґрунтувань:
Головним геополітичним ризиком для українсько-сирійського зближення залишається Російська Федерація, яка вважає Сирію своєю стратегічною зоною впливу. Зовнішньополітично Сирія десятиліттями була міцно прив’язані до Ісламської Республіки Іран та, особливо, РФ, які були ключовими архітекторами збереження режиму Асада. Хоча нова адміністрація взяла курс на диверсифікацію своїх партнерств, спадщина російської військової та політичної присутності залишається відчутною. Кремль буде використовувати всі наявні інструменти, щоб саботувати будь-які незалежні кроки Дамаска.
Навіть у пост-асадівський період чиновники нової адміністрації змушені проводити регулярні зустрічі з представниками російського військового командування для координації дій у зонах деескалації або під час обговорення логістичних питань. Будь-який такий контакт на високому рівні (наприклад, візити ключових сирійських міністрів до Москви для обговорення військово-технічної допомоги) може бути використаний Кремлем для блокування незалежного курсу Дамаска та його зближення з Києвом. Москва може шантажувати сирійське керівництво, наприклад підживлюючи внутрішні конфлікти, такі як спроби впливу на конфлікт друзької громади чи заворушення в населених алавітами прибережних регіонах.
В той же час, авіабаза Хмеймім (Латакія) та військово-морська база в Тартусі є не просто військовими об’єктами, а стратегічними важелями політичного та військового тиску. Вони дозволяють Росії контролювати повітряний простір, морські шляхи Східного Середземномор’я та, найголовніше, обмежувати суверенітет Сирії, маючи можливість швидко втрутитися у внутрішні справи. Сьогодні ж вони фактично знаходяться у “замороженому” стані, але ці бази є постійним, фізичним нагадуванням про те, що сирійська політика перебуває під пильним наглядом, і будь-який український економічний чи безпековий проект у Сирії неминуче перебуватиме у зоні інтересів та можливих операцій російської розвідки та армії. Успіх співпраці з Україною ж залежить від здатності Дамаска протистояти цьому тиску.
Нещодавня зустріч у Москві закінчилась фактично нічим, підсумувавшись лише дипломатичними заявами про дружбу та підтримку Ймовірно, під час зустрічі у Москві президент Сирії спробував “обміняти” збереження російських баз на видачу Башара Асада, який зараз є активним споживачем інтернет-трафіку у Москві. І, вочевидь, такий сценарій не влаштував Володимира Путіна, який панічно боїться повторення долі Каддафі, тож вже не вперше приймає в себе диктаторів-втікачів, відчуваючи певну солідарність з ними. Тож можна очікувати подальших раундів перемовин щодо російських баз в Сирії.
Співпраця з новою Сирією, звільненою від прямої диктатури Асада, відкриває перед Україною значні можливості для зміцнення енергетичної незалежності, отримання вигідних економічних контрактів та здобуття вагомого регіонального впливу через нестандартні безпекові рішення. Цей крок може бути гучною декларацією амбіцій української зовнішньої політики.
Однак, цей процес є грою на високих ставках, що вимагає постійної тверезої оцінки ризиків. Хоча співпраця з новим Дамаском може бути перспективною та взаємовигідною, існує постійна і реальна небезпека того, що сирійський уряд, через свою внутрішню слабкість, економічну скруту або ж збереження російських військових баз, ризикує підпасти під посилений вплив Москви, ставши її прихованим, але залежним сателітом. Успіх української дипломатії полягатиме у здатності запропонувати Сирії настільки привабливі та стійкі економічні й безпекові альтернативи, які зможуть поступово витіснити чи принаймні нейтралізувати російське домінування. Київ має діяти обережно, але рішуче, перетворюючи ризик російської присутності на аргумент на користь власної, більш нейтральної та вигідної співпраці.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
