Шіндзо Абе — найбільш вагомий політик Японії 21 століття. Наймолодший прем’єр-міністр в історії країни, що стримав економічне падіння 2000-х років, просував посилення обороноздатності Сил самооборони та був архітектором системи стримування КНР в Тихоокеанському регіоні.
Абеноміка — комплексна економічна та стратегічна модель, сформована у відповідь на хронічну стагнацію японської економіки після “втрачених десятиліть”. У дослідженні описуємо внутрішню логіку політики “трьох стріл”, її інституційну реалізацію та асиметрію результатів між монетарними, фіскальними й структурними інструментами. Аналіз Абеноміки через макроекономічні показники, крізь призму економічної безпеки, корпоративної трансформації та довгострокової стійкості держави — в тексті далі.
Економічна модель, започаткована колишнім прем’єр-міністром Японії Шіндзо Абе і відома як Абеноміка, залишається однією з найамбітніших та найвпливовіших реформ у сучасній японській історії. Вона сформувала новий підхід до поєднання монетарної, фіскальної та структурної політики в умовах системної стагнації, яка поглинула країну протягом більш ніж двох десятиліть. Абеноміка стала не лише набором економічних інструментів, а й політичним проектом, спрямованим на відновлення японської впевненості, глобальної конкурентоспроможності та її здатності захищати власні стратегічні інтереси в умовах поглиблюваної геополітичної конкуренції.
Передумови її формування необхідно розглядати у контексті соціально-економічних трансформацій, що тривали від моменту обвалу фінансової бульбашки наприкінці 1980-х і до приходу Шіндзо Абе до влади у 2012 році. Протягом цього періоду Японія пережила так звані «втрачені десятиліття» — епоху низького економічного зростання, дефляції, падіння продуктивності, стагнації заробітних плат та скорочення інвестицій. Традиційні інструменти економічного управління перестали давати ефект, а нездатність політичних еліт сформувати довгострокову стратегію лише посилила внутрішню невпевненість та зростаюче відставання від динамічних економік Південно-Східної Азії та Китаю.
Шіндзо Абе запропонував модель, яка мала вийти за рамки класичного кейнсіанства та неоліберальних рецептів, поєднуючи агресивну монетарну експансію, активну фіскальну політику й масштабні структурні реформи. Її метою було створення умов для стійкого економічного відновлення, підвищення продуктивності, розширення участі Японії у глобальних ланцюгах виробництва та забезпечення економічної безпеки країни в умовах зростання впливу Китаю та посилення технологічної конкуренції. Абеноміка мала також політичний вимір: вона повинна була зміцнити позиції Ліберально-демократичної партії, повернути довіру суспільства до державних інституцій та створити систему, здатну протистояти викликам старіння населення, скорочення робочої сили та зовнішнім шокам.
Сьогодні, коли минуло вже понад десятиліття з моменту впровадження Абеноміки, її вплив залишається предметом активних дискусій серед науковців, економістів та політиків. Оцінка її успішності потребує комплексного аналізу як внутрішніх, так і зовнішніх компонентів моделі, а також розгляду питання економічної безпеки — ключового елементу в логіці політики Шіндзо Абе. Важливо простежити, яким чином ця модель функціонує після смерті її автора, як вона змінилася за наступних урядів та яким може бути потенціал її застосування в майбутньому з огляду на трансформацію глобального економічного середовища.
Подальший аналіз зосередиться на історичних передумовах появи Абеноміки, її внутрішній економічній логіці, впливі на національну економічну безпеку, міжнародному вимірі політики Шіндзо Абе та на тому, як ці ідеї еволюціонували й продовжують впливати на Японію станом на сьогодні.
Оцінювання ефективності Абеноміки є нетривіальним аналітичним завданням, оскільки сама конструкція, запропонована Шіндзо Абе, поєднувала монетарні, фіскальні та структурні інструменти, а їхні результати проявлялися нерівномірно та з різними часовими проміжками. Тому дослідник, який прагне розмежувати ефекти політики та екзогенні фактори, неминуче стикається з проблемою каузальності. Коректне вимірювання вимагає одночасного використання кількісних індикаторів, інституційних оцінок та контрфактного моделювання.
Насамперед аналітична рамка має включати набір макроекономічних критеріїв, які за задумом мали демонструвати успіх Абеноміки: зростання номінального та реального ВВП, наближення інфляції до оголошеної цілі у 2%, зміцнення чи стабілізація рівня зайнятості, підвищення продуктивності та поступове зростання реальних доходів домогосподарств. Оскільки Абе робив акцент на виході з дефляційної пастки, особливо важливими є динаміка цінових індексів і трансформація інфляційних очікувань, які можна відслідковувати через опитування бізнесу, поведінку ринків та довгострокові криві прибутковості.
Однак макропоказники не дають повної картини. Економічна модель Шіндзо Абе, і особливо її структурні реформи, мала безпосередній мікроекономічний вимір: реформування ринку праці, корпоративного управління, гендерної участі, інноваційної активності, відкритості капіталу та модернізації окремих секторів (зокрема аграрного). Для всебічного аналізу необхідно включати дані щодо зайнятості жінок, частки нестандартної зайнятості, рівня інвестицій у R&D, корпоративних практик, продуктивності праці на рівні галузей і компаній. Такі індикатори дозволяють показати, чи вдалося здолати інституційну інерцію, яка тривалий час стримувала потенційне зростання.
Не менш важливими є соціальні критерії, які визначають, наскільки комплексна економічна політика трансформує рівень добробуту: динаміка бідності, поведінка доходів молоді, доступність житла, стан ринку праці для людей середнього віку, зміна розподілу доходів. Абеноміка проголошувала відновлення середнього класу одним зі своїх стратегічних результатів, тому кількісна оцінка цих параметрів є ключовою частиною методології.
Окрема складність полягає у визначенні, які зміни були наслідком політики, а які — зовнішніх шоків. Для цього використовуються кілька підходів. По-перше, аналіз часових рядів дозволяє оцінити, чи є структурні злами у динаміці макропоказників у період 2013–2015 років, коли ефекти «трьох стріл» були найінтенсивнішими. По-друге, контрфактні моделі дають можливість змоделювати альтернативні траєкторії розвитку економіки без запровадження Абеноміка. По-третє, дослідження на основі вивчення прецедентів дають змогу відокремити інституційні ефекти в конкретних секторах — таких як корпоративне управління чи жіноча зайнятість — де зміни можуть бути повільними та неоднорідними.
Нарешті, необхідно враховувати, що ефективність комплексної політики слід оцінювати не лише за фактом досягнення числових цілей, а й за стійкістю інституційних змін. Реформи корпоративного управління, зрушення у трудових практиках або відкритість певних секторів до іноземного капіталу можуть виявитися більш значущими у довгостроковій перспективі, ніж короткострокові зміни ВВП чи інфляції. Тому методологія оцінки Абеноміки обов’язково має включати вимір того, наскільки глибокими та незворотними стали інституційні реформи, і чи здатні вони підтримувати економіку у новому глобальному середовищі після 2020-х років.
Економічна модель Шіндзо Абе, відома як Абеноміка, виникла не як спонтанне політичне рішення, а як результат тривалих економічних, соціальних і політичних процесів, що формували Японію з початку 1990-х років. Щоб зрозуміти її сутність, необхідно повернутися до періоду після краху фінансової бульбашки, коли країна вступила в епоху затяжної стагнації. Обвал фондового ринку та ринку нерухомості призвів до масштабної кризи балансового типу, коли домогосподарства та підприємства протягом десятиліть скорочували борги, замість того щоб інвестувати й споживати. За цей час економіка опинилася у пастці дефляції, яка ставала не просто макроекономічним явищем, а структурною характеристикою японської моделі розвитку.
До моменту приходу Абе до влади у 2012 році Японія пережила майже два десятиліття економічної слабкості, а численні уряди так і не змогли запропонувати цілісну програму реформ. Проблеми були не суто економічними: вони лежали у площині демографії, політичної нестабільності, інституційної інертності. Населення стрімко старішало, робоча сила скорочувалася, продуктивність залишалася низькою, а державний борг невпинно зростав. Внутрішній ринок втрачав динаміку, компанії акумулювали кошти без наміру інвестувати, а монетарна політика центрального банку була обережною й часто запізнілою. На міжнародній арені ситуацію ускладнювало посилення Китаю, який поступово витісняв Японію як головного економічного двигуна Азії.
У цьому контексті колишній прем’єр сформував політичний наратив, у центрі якого стояла необхідність “повернути Японію”. Він розглядав економічну слабкість не лише як економічну проблему, а як загрозу національній безпеці. Саме тому Абеноміка була задумана як економічна стратегія з політичними та геополітичними цілями. Вона мала відновити економічне зростання, забезпечити фінансову стабільність і водночас створити передумови для зміцнення обороноздатності, інституційної стійкості та міжнародного економічного впливу країни.
Передісторія створення Абеноміки починається з інтелектуальної еволюції самого Шіндзо Абе. Після короткого прем’єрства у 2006–2007 роках він усвідомив, що ефективне управління країною неможливе без комплексної економічної програми, здатної отримати підтримку суспільства та бізнесу. Його команда сформувала бачення «трьох стріл» — агресивної монетарної політики, активної фіскальної експансії та масштабних структурних реформ. Цей набір заходів мав зламати дефляційні очікування, стимулювати інвестиції й водночас підвищити потенціал довгострокового зростання. Монетарну складову очолив Харухіко Курода, який очолив Банк Японії й розпочав безпрецедентне кількісне пом’якшення. Фіскальний компонент передбачав значні державні інвестиції у стратегічні сфери, тоді як структурні реформи включали дерегуляцію, лібералізацію ринку праці, підтримку технологічних інновацій та залучення жінок до економічної активності.
Ця стратегія була радикальною для Японії не лише в масштабах, а й у змісті. Вона ставила за мету змінити психологію суспільства, повернути довіру до економіки та відновити внутрішній попит. Абе прагнув створити нову парадигму, у якій держава брала на себе відповідальність за формування довгострокових умов розвитку, а не просто реагувала на кризи. Важливою частиною концепції було розуміння того, що економічна політика не може бути відокремлена від економічної безпеки. У його логіці економічний підйом був необхідним для забезпечення стабільних податкових надходжень, фінансування оборонної модернізації, зниження залежності від імпорту ресурсів і технологій.
Японія на той момент перебувала в складній ситуації, коли її технологічні переваги почали зменшуватися, а зовнішні ризики збільшувалися. Початок нового етапу змагання за технологічну автономію між США та Китаєм лише підкреслював потребу Японії в економічному оновленні. Шіндзо Абе бачив цю картину чітко: слабка економіка не здатна забезпечити зовнішньополітичні амбіції. Тому Абеноміка з перших днів була задумана як інструмент зміцнення національної потужності в широкому сенсі.
Усередині країни її впровадження зіткнулося з інституційними, політичними та соціальними бар’єрами. Японське суспільство після тривалого періоду дефляції та нестабільності ставилося з недовірою до різких змін. Бізнес-сектор, особливо великі корпорації, звик діяти в умовах низької динаміки, накопичуючи заощадження замість інвестування. Політична сторона часто ставилася до реформ обережно, а парламентські дебати нерідко супроводжувалися суперечками щодо масштабів державного втручання. Попри це Абе зміг заручитися широкою підтримкою, оскільки його стратегія пропонувала не лише економічну стабілізацію, а й повернення національної гідності й впевненості у майбутньому.
Концептуально Абеноміка була поєднанням елементів монетарної експансії в дусі економістів нової кейнсіанської школи та структурних реформ, що нагадували неоліберальні підходи. Водночас вона відрізнялася від класичних моделей тим, що була політично центрована та спрямована на відновлення японського державного потенціалу. Її ідеологічною основою була теза про те, що держава має відігравати ключову роль у стимулюванні економіки, проте це досягалося не шляхом простого перерозподілу, а через стратегічне управління інвестиціями, модернізацію інституцій та підтримку високотехнологічних галузей.
Поглиблюючи цю логіку, варто звернути увагу на те, що Абеноміка була відповіддю не лише на внутрішні виклики, але й на зовнішні. Зростання впливу Китаю, його агресивні інвестиції у регіоні та проникнення у критичні сектори інфраструктури створювали для Японії нові ризики. Шіндзо Абе прагнув створити економіку, здатну не лише протистояти цим викликам, але й використати глобальні тренди для зміцнення своєї позиції. Саме тому зовнішній економічний вимір Абеноміки включав активне просування торговельних угод, підтримку японських компаній за кордоном, інтеграцію у нові технологічні ланцюги та зміцнення зв’язків з країнами, які могли стати контрперевагою Китаю.
Отже, передумови формування Абеноміки поєднували глибоке розуміння потреб внутрішньої економіки з чітким баченням зовнішніх загроз та можливостей. Вона стала результатом синтезу економічної теорії, політичного досвіду та геостратегічного бачення Шіндзо Абе. Цей підхід дозволив створити модель, яка одночасно реагувала на дефляційну стагнацію, стимулювала інвестиції, посилювала роль держави та інтегрувала економічну політику у ширший контекст національної безпеки.
Запуск Абеноміки у 2012–2013 роках був спробою сформувати комплексну та взаємодоповнювальну економічну стратегію, яка одночасно наносила б удар по ключових вузлах японської стагнації. Її дизайн будувався на припущенні, що японська економіка перебуває у пастці дефляційних очікувань, низької продуктивності та структурної інерції, і для виходу з такої ситуації одного інструмента недостатньо. Саме тому уряд Шіндзо Абе сконструював модель “трьох стріл”: агресивною монетарною експансією, фіскальним стимулом та широким пакетом структурних реформ, що мали довести, що уряд прагне не лише короткострокової підтримки, а й переорієнтації економіки на нову траєкторію зростання. Ці три елементи задумувалися як синергія: монетарна політика мала “запалити” очікування та послабити єну, фіскальна — заповнити розрив у внутрішньому попиті, а структурні реформи — створити довгострокові можливості для інвестицій, продуктивності та інновацій. Однак у реальній імплементації кожна з цих стріл отримала різний рівень політичної підтримки та практичного просування, що й визначило змішані результати стратегії.
Першою стрілою стала агресивна монетарна політика Банку Японії, започаткована навесні 2013 року з приходом Харухіко Куроди. Програма QQE (quantitative and qualitative easing) означала масштабну та безпрецедентну інтервенцію у фінансові ринки. Банк Японії почав скуповувати довгострокові державні облігації у величезних обсягах, розширив спектр активів (включно з ETF), а головне — оголосив чітку інфляційну ціль у 2%, чого японська політика ніколи раніше не робила. Влада прагнула не просто технічно наповнити банківську систему ліквідністю, а змінити очікування домогосподарств і бізнесу щодо майбутньої інфляції. Уряду потрібно було переконати економічних агентів у незворотності розвороту, а саме переконати, що повернення до дефляції більше неможливе. Саме тому монетарний компонент мав виразний комунікаційний вимір — щомісячні заяви та послідовне повторення цілі 2% стали інструментами не менш важливими, ніж фактичні операції на ринку.
Ключовим механізмом передачі такого сигналу була девальвація єни, яка одразу після запуску економічної моделі почала стрімко слабшати. Слабша єна збільшувала експортну конкурентоспроможність японських виробників, особливо автомобільної та технологічної промисловості, і створювала імпортовану інфляцію за рахунок подорожчання енергоносіїв та інших товарів. Девальваційний ефект став одним із найбільш видимих і швидких результатів Абеноміки: він дозволив корпораціям збільшити прибутки, розширити дивідендну політику та активізувати інвестиційні програми. Позитивний вплив послаблення єни був настільки відчутним, що саме він сформував основу для короткострокового зростання корпоративних прибутків, індексу Nikkei 225 та зовнішньоторговельної активності у перші роки реформи.
Другим механізмом монетарної стріли став контроль за кривою прибутковості (YCC), запроваджений у 2016 році. Коли традиційне кількісне пом’якшення стало менш ефективним і підняло питання про межі можливостей Банку Японії, Курода перейшов до нової парадигми: зафіксувати дохідність довгострокових облігацій на рівні близько 0% та запобігти як надто швидкому зростанню, так і падінню прибутковості. Це давало передбачуваність для державного боргу та стримувало шок. Японія стала першою економікою, яка застосувала YCC як формальну політику, і цей інструмент став одним із найбільш значущих всередині глобальних дискусій про межі нетрадиційної монетарної експансії.
Ефекти першої стріли відрізнялися у коротко- і середньостроковій перспективі. У перші роки QQE дало чіткий ринковий імпульс: зростання фондового ринку, скорочення безробіття, посилення корпоративних фінансових показників та часткова нормалізація інфляційних очікувань. Водночас досягнення стабільної 2% інфляції виявилося надзвичайно складним завданням. Японська економіка залишалась чутливою до зовнішніх критичних факторів, падіння цін на енергоносії, демографічної стагнації та слабкої динаміки внутрішніх зарплат. Тому середньостроковий ефект був обмеженим: інфляція коливалася, а очікування залишалися лише частково закріпленими. Монетарний імпульс був потужний, але не створював самодостатнього механізму зростання.
Другою стрілою була фіскальна політика — вона відігравала підтримуючу, але політично складну роль. Абе успадкував ситуацію, у якій державний борг перевищував 200% ВВП, а будь-яке додаткове розширення витрат викликало серйозну критику як з боку Міністерства фінансів, так і з боку частини суспільства. Попри це уряд вирішив застосувати тимчасові стимули, спрямовані передусім на інфраструктурні проєкти, регіональний розвиток та розвиток промисловості. Такі заходи мали на меті підсилити внутрішній попит у той час, коли монетарна політика мала активізувати інфляційні очікування. Важливість цієї стріли полягала в тому, що фіскальний імпульс задовольняв короткострокову потребу в стабілізації доходів та інвестицій, особливо у схильних до стагнації регіонах.
Однак фіскальний компонент Абеноміки був внутрішньо суперечливим. Одним із найважливіших політичних рішень у 2014 році стало підвищення податку на споживання з 5% до 8%, яке формально було задумане як крок для фіскальної стабілізації та довгострокового зменшення боргового навантаження. Наслідки цього кроку виявилися значними: попит різко впав, роздрібні продажі скоротилися, а японська економіка увійшла в коротку рецесію. Це підвищення податку, яке Міністерство фінансів вважало неминучим, стало фактичним “антистимулом”, що значною мірою нівелював ефекти монетарної експансії. Коли у 2019 році податок підвищили знову — до 10% — це повторно посилило тиск на споживання, хоча ефект був частково пом’якшений запровадженням зниженої ставки для окремих категорій товарів.
Через цю амбівалентність “друга стріла” не змогла створити довгострокового фіскального імпульсу, який би працював у тандемі з монетарною експансією. Хоча державні інвестиції зросли, збільшення податків у ключові моменти фактично руйнувало динаміку внутрішнього попиту та обмежувало економічну реакцію приватного сектору. В результаті фіскальна політика стала не стільки драйвером, скільки коригуючим фактором у загальній архітектурі економічної моделі Шіндзо Абе.
Третьою стрілою стали структурні реформи, які уряд визначав як найважливіший і водночас найскладніший компонент економічної стратегії. Абеноміка націлювалася на підвищення потенційного зростання японської економіки, і досягти цього можна було лише через глибокі зміни у ринку праці, корпоративній культурі, роботі антимонопольних органів, інноваційній екосистемі та регуляторних бар’єрах. Пакет структурних реформ був дуже широким і включав лібералізацію деяких секторів (наприклад, електроенергетики), модернізацію корпоративного управління через впровадження “Corporate Governance Code” (CGC), реформу зайнятості для полегшення мобільності робочої сили, упорядкування аграрного сектору, зниження корпоративного податку, а також “Womenomics” — комплекс заходів, спрямованих на збільшення жіночої участі у робочій силі.
Корпоративне управління стало одним із найбільш помітних і позитивно оцінених напрямів. Нові стандарти, спрямовані на прозорість, зовнішніх директорів, підвищення відповідальності менеджменту та зростання акціонерної вартості, стали каталізатором перетворення японських корпорацій у більш ринково орієнтованих та підзвітних. Це підвищило інтерес іноземних інвесторів і, у перспективі, сприяло поліпшенню продуктивності.
“Womenomics” стала символічним і соціально важливим аспектом структурної трансформації. Програма ставила за мету збільшити жіночу зайнятість, створити стимули для працевлаштування матерів, розвивати систему догляду за дітьми та подолати «скляну стелю» у бізнесі та політиці. У короткостроковій перспективі жінки масово увійшли на ринок праці, що збільшило чисельність зайнятих. Однак участь жінок часто концентрувалася у неповних або низькооплачуваних формах зайнятості, що обмежувало сукупну продуктивність.
Більш складною виявилася реформа ринку праці. Японська система зайнятості традиційно базувалася на пожиттєвому наймі та старшинстві, що створювало низьку мобільність і низьку гнучкість бізнесу. Уряд прагнув стимулювати перехід до системи, де оплата праці базується на навичках, а не на віці, а компанії мають більше свободи в наймі та звільненні. Реальні зрушення виявилися повільними: інституційні та культурні бар’єри залишилися сильними, а компанії часто зверталися до зростання нестандартних форм зайнятості — тимчасових чи контрактних працівників.
Імміграційна політика також частково потрапила до третьої стріли. Хоча Абе не ризикував відкривати країну повномасштабній трудовій міграції, були створені окремі програми для висококваліфікованих спеціалістів, а пізніше — спеціальні візові режими для низки ключових секторів. Це стало м’якою, але важливою зміною, яка поступово почала модифікувати трудовий ринок.
Складність реалізації структурних реформ пояснюється кількома факторами. По-перше, вони вимагали політичної боротьби з потужними інституційними та секторними інтересами. Аграрні кооперативи, енергетичні монополії чи консервативні бізнес-групи мали великий вплив у ЛДП і часто блокували найрадикальніші зміни. По-друге, структурні реформи не дають швидкого економічного результату, а це означає, що уряд отримує мінімум політичної винагороди за максимум політичних витрат. По-третє, реформи були надзвичайно широкими і потребували тривалого часу для імплементації — значно більшого, ніж один або два терміни прем’єр-міністра.
У результаті третя стріла залишилася слабкою ланкою Абеноміки. Попри наявність реальних реформ у корпоративному управлінні та окремі досягнення, як-то “Womenomics”, структура японської економіки змінилася неповністю, а потенційне зростання залишалося низьким.
Взаємодія трьох стріл створила як синергію, так і протиріччя. Синергія проявлялася у поєднанні монетарної експансії та корпоративних реформ: слабка єна і нові стандарти корпоративного управління одночасно збільшували прибутки, вартість активів та інвестиційну активність. Інша синергія виникала між фіскальними витратами та “Womenomics”, де державні інвестиції у соціальну інфраструктуру давали змогу збільшити участь жінок у ринку праці.
Протиріччя ж виникали переважно між монетарною політикою та фіскальними рішеннями. Підвищення ПДВ було несумісним з логікою стимулювання попиту та створення інфляції. У той час коли Банк Японії знижував реальну вартість боргу і стимулював витрати, уряд фактично діяв у протилежному напрямі, стримуючи споживання та провокуючи дефляційні тенденції.
Підводячи підсумки цього розділу, Абеноміка була амбіційною спробою комплексного перезавантаження японської економіки. Монетарна стріла стала найефективнішою, фіскальна — суперечливою, а структурні реформи — найскладнішими до виконання. Проте сама композиція “трьох стріл” створила новий стандарт для економічної політики Японії, у якому інструменти взаємодоповнюють одне одного та замислюються не як окремі кроки, а як елементи великої стратегічної логіки.
Оцінка ефективності Абеноміки понад десятиліття після її запуску вимагає комплексного підходу, який виходить за межі короткотермінових коливань інфляції чи валютного курсу. Вона потребує ретельного аналізу структурних показників, динаміки ринку праці, змін у корпоративній поведінці, впливу зовнішніх факторів, а також розуміння того, як політика, що була задумана у 2012 році як терапія для хронічно стагнуючої економіки, трансформувалася під новими політичними керівництвами та у нових глобальних умовах. Макроекономічні тренди, які Японія демонструє після запуску цієї економічної моделі, не можна інтерпретувати однозначно: вони містять як чіткі успіхи, так і амбівалентні, а подекуди й суперечливі сигнали. Саме тому цей розділ фокусується на ретельній інтерпретації фактів, а не на спрощених тезах про “спрацювало” або “не спрацювало”.
Одним із найбільш цитованих макроекономічних результатів є динаміка ВВП. Реальне зростання, що до запуску програми було нестійким і переривалося фазами рецесій, у 2013–2018 роках стабілізувалося на рівні близько 1%, що для демографічно скорочуваної економіки було помірно позитивним сигналом. Однак саме номінальний ВВП став більш промовистим індикатором. Він відновився після років дефляційного тиску і перетнув позначку в 500 трлн єн, повернувши економіку до зростання у номінальному вимірі — один із ключових намірів Абеноміки. Втім, цей прогрес був нерівномірним. Підвищення податку на споживання у 2014 році спричинило різкий спад споживчих витрат, а отже і реального ВВП, що свідчить про структурні слабкості внутрішнього попиту. Схожий ефект відбувся у 2019 році після другого підвищення ПДВ, що додатково ускладнило інтерпретацію ефективності другої стріли. Крім того, період після 2020 року був суттєво деформований пандемією COVID-19, яка завдала одночасного шоку пропозиції та попиту, а також призвела до безпрецедентних фіскальних заходів, які частково маскують реальні результати початкової логіки Абеноміки.
Інфляційна динаміка залишається центральним полем для оцінок. Запропонована у 2013 році ціль у 2% мала не лише економічний, а й психологічний характер: вона покликана була змінити довготривалі дефляційні очікування японських домогосподарств і бізнесу. Перші роки після запуску QQE супроводжувалися підвищенням інфляції до рівнів близьких до цілі, однак значна частина цього зростання була імпортованою — результат девальвації єни. Після цього інфляція знову опустилася нижче 1%, а ефекти структурної дефляції залишилися переважними. Саме цей факт багато дослідників називають фундаментальною невдачею економічної моделі Абе: нездатність сформувати самопідтримувані інфляційні очікування, які б не залежали від тимчасових струсів. Лише у 2022–2024 роках інфляція знову піднялася понад 2%, але тепер уже внаслідок глобальних енергетичних потрясінь, порушень ланцюгів постачання та зростання цін на імпортні товари. Це означає, що фактичне досягнення номінальної цілі не еквівалентне інституційному успіху моделі, оскільки механізм інфляційного зростання був зовнішнім, а не породженим внутрішнім попитом чи зростанням заробітних плат.
Валютний курс став одним із ключових факторів у перші роки реалізації. Єна ослабла з приблизно 80–85 за долар у 2012 році до понад 120 у 2015 році, що стало важливою ін’єкцією конкурентоспроможності для японських експортерів. Це був один з найочевидніших позитивних результатів монетарної експансії: доходи великих корпорацій, орієнтованих на зовнішні ринки, зросли, фондові індекси піднялися, а корпоративні прибутки сягнули рекордних рівнів. Водночас, зниження курсу завдавало удару по домогосподарствах через дорожчання імпорту, особливо енергоресурсів після закриття більшості атомних станцій унаслідок аварії на Фукушімі. Після 2020 року курс єни ще більше послабився — вже не як прямий ефект Абеноміки, а як наслідок дивергенції політик. У висновку, єна знову ослабла до історично низьких значень, спричинивши відчутне зростання цін для імпортерів та споживачів, яке ускладнює оцінку ефектів початкової конструкції Абеноміки у нових умовах.
Ринок праці — одна з найбільш суперечливих сфер оцінки. Безробіття впало до рівнів нижче 3%, а кількість вакансій на одного шукача роботи в окремі роки сягала найвищих значень за останні три десятиліття. З одного боку, це свідчило про реальний успіх політики, що підтримувала макроекономічну активність. З іншого боку, реальні зарплати, особливо серед молоді та тимчасових працівників, залишалися стагнуючими. Лібералізація ринку праці, яку передбачала третя стріла, фактично продовжила тенденцію до збільшення частки неповної зайнятості та низькооплачуваних контрактних робіт. В окремих секторах продуктивність залишалася низькою, а старіння соціальної структури робітників продовжувало тиснути на динаміку доходів. Тобто ринок праці демонстрував одночасно високу формальну зайнятість і низьку реальну фінансову стійкість значної частини населення — структурний виклик, який нова економічна модель не вирішила.
Те саме стосується і реальних зарплат. Навіть у періоди зростання інфляції реальні зарплати часто знижувалися, вказуючи на те, що внутрішній двигун зростання не був запущений. Корпоративні прибутки збільшувалися, але розподіл цього зростання між акціонерами та працівниками був нерівномірним. Реформи корпоративного управління покращили прозорість та орієнтацію на акціонерну вартість, але не забезпечили переходу до моделі, де корпорації активно інвестують у людський капітал. Зростання запасів готівки на балансах корпорацій стало хронічною проблемою, відображаючи стриманість бізнесу щодо інвестицій у модернізацію, інновації та підвищення зарплат.
Третя стріла, яка мала стати фундаментом довгострокового розвитку, виявилася найменш реалізованою. Структурні реформи просувалися повільно, частково через опір бюрократії і корпоративних груп, частково через політичну обережність уряду. Womenomics були помітним елементом у міжнародному дискурсі, однак їх реальний вплив виявився обмеженим, так — участь жінок у ринку праці зросла, але більшість зайняли низькооплачувані позиції з обмеженими кар’єрними перспективами. Аграрні та імміграційні реформи просувалися мінімально, а відкритість до висококваліфікованої іноземної робочої сили залишалася обмеженою. Зміни у корпоративному управлінні, безумовно, стали важливим елементом модернізації, однак їх масштаби були недостатніми для різкого підвищення продуктивності, яке було критично необхідним у демографічно обмеженій економіці.
Період після відставки Абе ознаменувався адаптацією ключових елементів його моделі у нових політичних умовах. Уряд Йошіхіди Суґи продовжив монетарну та фіскальну лінію, але додав акцент на цифровізацію, створивши окреме цифрове агентство. Уряд Фуміо Кішіди оголосив концепцію “нового капіталізму”, яка прагне переформатувати корпоративну поведінку у бік більш справедливого розподілу доходів, не відмовляючись від основ Абеноміки. Водночас дефіцит і боргове навантаження досягли історичних максимумів, що суттєво знижує маневровий простір для продовження фіскальних стимулів у колишньому масштабі. Це означає, що політичний комплекс економічної моделі Шіндзо Абе увійшов у фазу модернізації під тиском нових внутрішніх та зовнішніх реалій, зокрема необхідності інвестицій у економічну безпеку, енергетичний перехід та стратегічні технології.
COVID-19 став критично важливим фактором, що змінив контекст оцінок. Масивні фіскальні пакети, ухвалені у 2020–2021 роках, фактично перевищили масштаби первинних стимулів Абеноміки і частково замінили її логіку. Банк Японії пішов шляхом подальшого посилення нетрадиційної монетарної політики, але ефект цих заходів у період пандемії був суттєво обмежений нестачею пропозиції та падінням споживчих витрат.
У підсумку, макроекономічна картина після десяти років Абеноміки залишається складною та багаторівневою. Монетарна політика забезпечила помітний, хоча й не стійкий інфляційний імпульс; фіскальні стимули сприяли короткостроковому відновленню та підтримці економічної активності; структурні реформи дали обмежений, фрагментований ефект, який виявився недостатнім для виходу на траєкторію високої продуктивності. Економіка Японії стала менш дефляційною, але не стала динамічною. Ринок праці став більш наповненим, але не більш справедливим. Корпорації стали прибутковішими, але не активнішими у внутрішніх інвестиціях.
Економічна безпека в Японії поступово перетворилася з технічної політики на один з ключових вимірів національної стратегії. У період Шіндзо Абе ця трансформація лише зароджувалась, але саме тоді економічна політика була вперше переосмислена як інструмент посилення стійкості держави перед зовнішніми шоками. Абеноміка, формально позиціонована як модель економічного відродження після десятиліть стагнації, мала вбудовані параметри, що підсилювали економічну безпеку. Це не було проголошено первинною метою, однак інституціональна логіка політичного курсу Абе поєднувала національну конкурентоспроможність, стратегічну автономію та підвищення здатності до подолання глобальних ризиків. У цьому сенсі програма стала першою спробою модернізувати економічний фундамент країни так, щоб він одночасно працював на зростання і на захист критичних інтересів Японії у вороже налаштованому регіональному середовищі.
Агресивна монетарна політика, що стала першою стрілою Абеноміки, мала важливий безпековий аспект, оскільки стабілізація курсу єни та подолання дефляції були необхідні для підтримання конкурентоспроможності стратегічних галузей. Девальвація єни створила середовище, у якому японські технологічні, машинобудівні та оборонно-суміжні компанії змогли відновити експортні позиції, особливо на тлі зростання Китаю та Південної Кореї. Для уряду Абе це було ключовим: промислова база Японії — особливо у високоточному виробництві та матеріалознавстві — становить одну з основ національної безпеки. Тому монетарна експансія, покликана боротися з дефляційною спіраллю, паралельно виконувала функцію стратегічного зміцнення промислового потенціалу країни перед зовнішніми викликами.
Фіскальна політика, своєю чергою, виступила механізмом підтримки критичних напрямків інфраструктури та виробничих потужностей. Інвестиції держави в регіональні технологічні хаби, транспортні мережі та енергетичні об’єкти посилювали довгострокову стійкість, зменшуючи ймовірність того, що окремі економічні вузли будуть залежати від іноземних постачальників або вразливими до зовнішніх факторів. Стимулюючі державні витрати не завжди забезпечували очікуваний мультиплікативний ефект, однак вони створювали буфер від ризиків раптового падіння внутрішнього попиту і тим самим підтримували сукупну стійкість. Навіть підвищення ПДВ, попри його негативний вплив на споживання, розглядалося як крок для довгострокового фіскального оздоровлення, а отже — для посилення фінансової безпеки країни у світі, де боргові кризи можуть стати тригером економічної вразливості перед геополітичними загрозами.
Найбільш безпосередній зв’язок між Абеномікою та економічною безпекою виник у межах структурних реформ. Третя стріла була задумана як інституційний проект модернізації японської економіки, який мав усунути залежність від вузьких сегментів ланцюгів постачання, підвищити продуктивність праці та створити умови для інноваційного зростання. Реформи корпоративного управління, спрямовані на підвищення прозорості, ефективності та інвестиційної активності, створили можливість для компаній швидше реагувати на стратегічні ризики. Підвищення ролі незалежних директорів, посилення прав акціонерів, політики щодо підвищення рентабельності — усе це було частиною ширшої логіки зміцнення конкурентоспроможності на глобальних ринках, де Японія все частіше зіштовхувалася з китайськими високотехнологічними корпораціями, що отримували масовану державну підтримку.
Крім того, реформи на ринку праці — зокрема збільшення частки жінок у робочій силі та контроль над надмірною зайнятістю — мали підвищити внутрішню стійкість до демографічного скорочення. Старіння населення є одним з найбільш фундаментальних ризиків для японської безпеки, оскільки воно послаблює як економічний потенціал, так і здатність фінансувати соціальні та оборонні програми. Хоча ефект реформ виявився обмеженим, вони окреслили напрямок політики, де економічна модернізація та національна стійкість є взаємопов’язаними.
Після 2022 року акцент на економічній безпеці змістився в бік жорсткіших інструментів, включаючи контроль за експортом напівпровідникових технологій, політики “reshoring” та “friend-shoring”, а також прямі субсидії для стратегічних секторів. Ці заходи формально виходять за межі класичної Абеноміки, але логічно випливають із її структурних компонентів. Трансформація глобальної економіки, прискорена торговими конфліктами США і Китаю та війною в Україні, продемонструвала необхідність формування більш автономних ланцюгів постачання і зменшення залежності від країн, що становлять потенційний ризик. У цьому сенсі Абеноміка заклала інституційні передумови для сучасної політики економічної безпеки — від реформ корпоративного сектора до інвестицій у нові технології, що зараз стали ядром індустріальних стратегій Токіо.
Разом із тим виник і структурний конфлікт між відкритістю японської економіки, що традиційно забезпечувала її динамічність, та зростанням потреби у захисті критичних секторів. Девальвація єни допомагала експортерам, але одночасно підвищувала енергетичні витрати, роблячи країну залежнішою від зовнішніх ресурсів. Стимулювання інновацій було ефективним лише частково, оскільки іноземні інвестиції й технологічні партнерства залишалися необхідними, а надмірна захищеність могла б уповільнити модернізацію. Реформи третьої стріли часто наштовхувалися на опір корпоративних інтересів та інституційні бар’єри, що знижувало їхній потенціал як інструмента зміцнення безпеки.
Абеноміка стала не лише економічною програмою, а й фундаментом для побудови сучасної японської моделі економічної безпеки. Вона забезпечила стабілізацію макроекономічних умов, дала стимул до структурних змін та надала інституційну базу для політики, що після 2022 року перетворилася на один з основних пріоритетів держави. Попри всі недоліки, включно з частковою реалізацією реформ, модель Шіндзо Абе створила стратегічний каркас, у межах якого економічна стійкість, технологічна автономія та національні інтереси були інтегровані в єдину логіку розвитку. Саме тому Абеноміка залишається не лише об’єктом економічної оцінки, а й важливим елементом японської стратегії у світі, що стає дедалі більш конкурентним і фрагментованим.
У структурі Абеноміки особливе місце займає напружена взаємодія між внутрішньою економічною моделлю, орієнтованою на підвищення національної продуктивності, рівня життя, стійкості внутрішнього попиту та соціальної стабільності, і зовнішньою моделлю, що покладається на збереження високої конкурентоспроможності японського експорту, інтеграцію у глобальні ринки й активну участь у формуванні міжнародних стандартів торгівлі та інвестицій. Ця дихотомія визначала майже всі ключові рішення Шіндзо Абе, оскільки саме вона окреслювала межі ефективності “трьох стріл” — монетарної експансії, фіскального стимулювання і структурних реформ. Для Японії, яка водночас є економікою, що старіє, та одним з найбільш глобалізованих промислових центрів світу, питання збалансованості двох напрямів стало системним викликом, який не завжди піддавався розв’язанню за допомогою стандартних макроекономічних інструментів.
Внутрішня модель Абеноміки передбачала поступовий перехід від експортноцентричної логіки до структури, де внутрішній попит і зростання реальних доходів домогосподарств мають стати основою довгострокової стабільності. Ідея полягала у заміні стагнаційної рівноваги — низькі зарплати, низькі очікування зростання, дефляційна психологія — на модель, у якій підвищення заробітної плати, інвестиції в людський капітал та посилення корпоративної продуктивності створювали б мультиплікативний ефект для споживання і внутрішніх інвестицій. Саме тому Шіндзо Абе приділяв значну увагу реформам корпоративного управління, посиленню прозорості, вимогам до підвищення рентабельності та ефективнішого використання прибутків компаній. Ці заходи мали змістити акцент з накопичення ліквідності на реальні капітальні вкладення та збільшення оплати праці. Водночас внутрішня модель залежала від розв’язання демографічної проблеми: старіння населення, скорочення робочої сили та низький рівень імміграції обмежували здатність країни забезпечити достатню кількість трудових ресурсів і підтримувати темпи зростання. Реформи ринку праці, у тому числі заходи з залучення жінок та більшої гнучкості трудових контрактів, стали інструментами підтримки цієї моделі, але їх темпи були повільні, а ефект — нерівномірним.
Зовнішня модель, навпаки, спиралася на традиційну силу Японії як технологічної держави зі значним експортним потенціалом. Девальвація єни в результаті агресивної монетарної політики Банку Японії зміцнила конкурентоспроможність японських виробників на світових ринках і дала змогу відновити позиції в автомобільній, електронній, машинобудівній та важкій промисловості. Однак Абеноміка виходила за рамки класичного експортного стимулу. Зовнішня модель включала активну політику укладення торговельних угод, участь у CPTPP та RCEP, інституційне просування японських технологій, а також створення умов для залучення японського бізнесу до стратегічних ланцюгів вартості у Південно-Східній Азії, Індії та Європі. Відповідно, зовнішня модель не лише забезпечувала приплив доходів та підтримку промислової бази, а й стала інструментом стратегічної геоекономічної присутності.
Попри комплементарність цих двох векторів, вони демонстрували суттєві протиріччя. Зовнішня модель вимагала конкурентного валютного середовища, орієнтації на експорт, гнучкості корпорацій щодо інвестицій за кордон і толерантності до «витоку» виробничих потужностей із Японії в інші країни. Внутрішня ж модель вимагала підвищення зарплат, внутрішніх капіталовкладень, розвитку локального бізнесу та модернізації ринку праці, що не завжди збігалося з інтересами корпорацій, орієнтованих на міжнародні ринки. Значна частина доходів великих компаній, отриманих за рахунок ослаблення єни, довгий час не трансформувалася у збільшення зарплат або суттєві внутрішні інвестиції. Це викликало критику з боку уряду, який прагнув встановити нову соціально-економічну парадигму — модель “добродійного циклу” заробітної плати та інвестицій, але наштовхнувся на довгу історію корпоративної обережності та культури ризикообмеження.
Окремої уваги заслуговує вплив глобальних ланцюгів створення вартості, у яких Японія відігравала ключову, але часто не домінуючу роль. Сектори, що визначали технологічну силу Японії, насамперед напівпровідники, передова оптика, матеріалознавство, дедалі сильніше перепліталися з виробництвом у Південній Кореї, Тайвані, Китаї та США. Для внутрішньої моделі це створювало ризики залежності від зовнішніх факторів, а для зовнішньої — нові можливості глобальної експансії. Проте баланс між цими тенденціями виявився нестійким: наприклад, японські виробники технологічних матеріалів активно розширювали виробництво за кордоном, що підривало внутрішню інвестиційну базу, але підтримувало глобальну конкурентоспроможність і прибутковість.
Саме в цьому контексті Абеноміка намагалася поєднати внутрішню та зовнішню моделі через структурні реформи. Однак третя стріла системно виявлялася найслабшою, і саме вона була потрібна для вирівнювання цього балансу. Без поглибленої реформи ринку праці, без лібералізації багатьох секторів економіки, без інституцій, що стимулюють інновації та модернізацію промисловості, внутрішня модель залишалася неповною. Зовнішня ж, навпаки, демонструвала високий рівень ефективності, але її результати часто концентрувалися у великих корпораціях та секторі високоцінних технологій, не забезпечуючи системного мультиплікативного ефекту для економіки загалом.
Політичні й соціальні обмеження також відігравали ключову роль. Суспільство, що старіє, не охоче сприймає радикальні зміни в ринку праці, особливо ті, що передбачають більшу гнучкість або імміграційне розширення. Бізнес-елітам, які десятиліттями працювали у безпечній, передбачуваній моделі корпоративного управління, було складно адаптуватися до західних принципів прозорості та стимулювання інвесторів, що стали частиною реформ Абе. Бюрократія, зі свого боку, інколи гальмувала імплементацію змін, побоюючись втратити контроль над секторами, які були традиційно закритими.
Отож, Абеноміка виявилася проєктом постійного балансування між внутрішнім оновленням та зовнішнім розширенням. Її внутрішня модель прагнула створити стійку основу для довгострокового зростання, але стикалася з демографічними і соціальними бар’єрами. Зовнішня модель залишалася джерелом прибутків та стратегічного впливу, але не забезпечувала достатнього інституційного імпульсу для внутрішнього розвитку. Шіндзо Абе намагався синхронізувати ці дві логіки, але успіх виявився частковим: зовнішня модель була зміцнена, тоді як внутрішня — лише частково модернізована. Саме ця недосинхронізованість стала одним із визначальних факторів того, чому Абеноміка не змогла повністю трансформувати японську економіку, хоча й задала напрям подальшої політики для своїх наступників.
Питання про можливість повторного застосування моделі Шіндзо Абе або її трансформації в іншу політичну архітектуру фактично зводиться до трьох взаємопов’язаних аспектів: інституційної пам’яті, структурних обмежень японської економіки та зміни глобального економічного середовища. Коли Абеноміка формувалася у 2012–2013 роках, вона відображала унікальне поєднання внутрішньої потреби в рішучому прориві після двох втрачених десятиліть і зовнішніх умов, сприятливих для агресивної монетарної експансії — наднизьких світових ставок, жорсткої дефляції та глобальної довіри до японських фінансових інститутів. Сьогодні частина цих передумов змінилася, однак інституційні механізми, створені під час Абеноміки, залишаються функціональними, що відкриває простір для кількох базових сценаріїв майбутньої еволюції.
Перший сценарій полягає в еволютивному продовженні курсу з адаптацією окремих інструментів до нових викликів. Він передбачає збереження основної конструкції — підтримувальної монетарної політики, помірного фіскального стимулювання та більш цілеспрямованих структурних реформ. Аргументи на користь цього підходу базуються на інституційному факті, якщо конкретніше, то інфляційна ціль, незалежність Банку Японії та механізми контролю кривої прибутковості вже вбудовані в японську економічну архітектуру, тоді як корпоративні реформи, започатковані Абе, продемонстрували поступову, але реальну зміну поведінки бізнесу. Крім того, японська політична система має традицію поступової, а не революційної зміни політики. Навіть після відставки та в майбутньому смерті Абе його наступники продовжили ключові елементи курсу, свідченням чого є збереження сверхм’якої монетарної політики навіть на тлі глобального підвищення ставок у 2022–2024 роках. Проте цей сценарій стикається з очевидними ризиками. Державний борг перевищує 260% ВВП, що ускладнює довгострокове використання фіскальних стимулів, а інституційна інерція бюрократії та бізнесу сповільнює структурні зміни, особливо на ринку праці та в соціальній політиці. Еволютивне продовження можливе, але його успіх залежить від політичної волі правлячої коаліції та здатності адаптувати курс до нових демографічних реалій.
Другий сценарій передбачає радикальну зміну моделі та перехід від “трьох стріл” до політики, яка більше нагадує сучасні концепції економічної безпеки та індустріальної стратегії. Цей підхід опирається на те, що геополітичні ризики, включаючи ескалацію суперництва США і Китаю, уразливість технологічних ланцюгів постачання та енергетичну нестабільність, створили інший набір вимог, ніж ті, що існували у 2012 році. У такій конфігурації пріоритет зміщується від макроекономічних стимулів до масованих інвестицій у напівпровідники, оборонні технології, водневу енергетику та критичну інфраструктуру, а також до жорсткого регулювання стратегічних потоків капіталу. Аргумент “за” базується на тому, що Aбеноміка вже частково підготувала підґрунтя для такого переходу, сформувавши політичний дискурс, у якому держава відіграє активнішу роль у розвитку економіки. Однак радикальна зміна несе ризики, пов’язані з відходом від ринкових механізмів і потенційним посиленням політичного спротиву, зокрема з боку бізнес-асоціацій та частини електорату, яка остерігається посилення державного втручання. Японська система прийняття рішень не схильна до шокових реформ, тому повна заміна моделі видається малоймовірною, хоча окремі елементи індустріальної політики вже посідають центральне місце у стратегії економічної безпеки.
Третій сценарій — поступове повернення до фіскальної консервативності, у якому пріоритет отримує скорочення дефіциту, контроль над боргом і обмеження державних витрат. Він з’являється щоразу, коли суспільний дискурс фокусується на міжпоколінній справедливості, а аналітики попереджають про довгострокові боргові ризики. У цьому підході припускається, що зовнішнє середовище та структура японської економіки більше не дозволяють проводити агресивні стимули, які були характерні для періоду Абеноміки. Проте надмірне акцентування на фіскальному оздоровленні, особливо у поєднанні з демографічним спадом, загрожує поверненням до стагнаційної траєкторії, що є головним контраргументом проти цього сценарію.
Поза внутрішнім контекстом постає питання, чи може Абеноміка бути експортованою як модель для інших країн. Теоретично вона приваблива завдяки своїй простоті та символічній силі “трьох стріл”, але на практиці її застосовність залежить від специфічних умов. Країна має мати високий ступінь довіри до центрального банку, низьку інфляційну історію, гнучкість бюджетного фінансування та здатність проводити структурні реформи, які потребують політичної стійкості. У державах із високою інфляцією чи слабкими інституціями монетарна експансія може лише розкручувати цінову спіраль, тоді як структурні реформи виявляться політично недосяжними. Тому модель Шіндзо Абе є переносною лише частково, переважно в економіках із міцними інститутами та високим рівнем фінансової довіри.
Життєздатність Абеноміки як комплексного пакету політик у майбутньому залежить від того, які проблеми визначатимуть японську економічну повістку. Якщо фокусом стане демографічна криза та низька продуктивність, еволютивна версія моделі лишатиметься центральною. Якщо домінуватимуть питання економічної безпеки, відбудеться поступове переформатування у бік індустріальної політики. Якщо ж політичний клас знову звернеться до фіскальної ортодоксії, країна ризикує втратити частину досягнень епохи Абеноміки. Жоден сценарій не є визначеним, однак модель Шіндзо Абе залишиться точкою відліку для будь-якої майбутньої японської економічної стратегії.
Абеноміка стала наймасштабнішою економічною інтервенцією в сучасній японській історії, і її значення виходить далеко за рамки суто макроекономічної політики. Це була комплексна спроба переосмислити економічну траєкторію країни, що жила в умовах дефляційної інерції, демографічного старіння та інституційної обережності. Монетарна експансія, фіскальні стимули та структурні реформи були задумом, покликаним не тільки перезапустити економіку, а й змінити очікування — як на ринках, так і в суспільстві. Саме ця амбіція перетворила модель Шіндзо Абе на феномен, який потрібно оцінювати не лише за окремими індикаторами, а як спробу сформувати нову економічну парадигму після «втрачених десятиліть».
З погляду результатів, найпомітніший успіх припадає на монетарний компонент. Агресивна політика Банку Японії дозволила зрушити очікування, послабити єну, наростити корпоративні прибутки та відновити інфляцію з негативних рівнів до контрольованої, хоч і нестійкої позитивної динаміки. Сам факт, що інфляційна ціль уперше за багато років стала предметом реальних політичних дебатів, свідчить про зміну парадигми. Фіскальні інтервенції, попри критику щодо величезного боргового навантаження, забезпечили підтримку зайнятості, стабілізували внутрішній попит і дали імпульс окремим секторам, що страждали від стагнації. У взаємодії ці дві стріли сформували необхідний, хоча й тимчасовий простір для економічного відновлення.
Найслабшою складовою, як і очікувалось ще у 2013 році, стала структурна реформа. Ринок праці, корпоративна культура, інтеграція жінок у економіку, підвищення продуктивності та інноваційність — усі ці аспекти показали лише частковий прогрес. Жінки справді повернулися на ринок праці, проте переважно у низькооплачувані та нестабільні форми зайнятості. Корпоративні реформи покращили прозорість і дивідендну політику, але не перетворили великі корпорації на динамічних драйверів інвестицій в R&D. Реформа зайнятості так і не вирішила проблему дуальної структури ринку праці, яка знижує продуктивність і стримує підвищення реальних зарплат. В результаті Абеноміка змогла змінити макроекономічні тренди, але не зламала ключових інституційних інерцій, що лежать в основі японської стагнації.
Період після відставки Шіндзо Абе підтвердив, що більшість інструментів Абеноміки стали новим стандартом економічної політики Японії. І Суга, і наступні кабінети фактично продовжили курс: Банк Японії зберіг монетарне пом’якшення, уряд не відмовився від активної фіскальної підтримки, а структурні ініціативи отримали нове наповнення у зв’язку з акцентом на економічну безпеку, технологічну автономію та стратегічні інвестиції. У результаті, Абеноміка стала не стільки завершеним проєктом, скільки рамкою політичного мислення, яка вплинула на всі наступні уряди.
Водночас сучасний глобальний контекст — конкуренція США–Китай, геоекономічне фрагментування, перебудова ланцюгів постачання та нова роль держави — поставив перед японською економічною моделлю проблеми, яких Шіндзо Абе не міг передбачити. Економічна безпека стала ключовим виміром державної політики, і частина інструментів Абеноміки, особливо структурні реформи й фіскальні інвестиції, почали переорієнтовуватися на стратегічні галузі: напівпровідники, енергетику, оборонні технології. Це створює нові можливості для розвитку, але водночас збільшує навантаження на бюджет і вимагає більшої політичної послідовності, ніж у попередній декаді.
Основна рекомендація для японської політики полягає в тому, щоб утримувати баланс між продовженням елементів Абеноміки та необхідністю їх якісної модернізації. Монетарна підтримка сама по собі вже не може забезпечити стале зростання; її ефект вичерпаний без підсилення структурних трансформацій. Тому ключовою стає реформа ринку праці та підвищення мобільності робочої сили, включно зі зменшенням сегментації між регулярними та нерегулярними працівниками. Другим напрямом має бути стимулювання інвестицій у продуктивність — від R&D до цифровізації малого та середнього бізнесу. Також необхідно зменшувати залежність від зовнішніх ланцюгів постачання у стратегічних секторах, не руйнуючи при цьому переваг відкритої економіки, які залишаються фундаментальними для Японії.
Для інших країн Абеноміка є водночас і прикладом, і застереженням. Вона демонструє, що монетарна політика здатна відігравати роль каталізатора економічних змін навіть після тривалих періодів стагнації, але не може замінити структурні реформи. Вона також показує, що фіскальні стимули ефективні лише за наявності політичної волі підтримувати реформаторський імпульс. Нарешті, вона підтверджує, що будь-яка комплексна програма повинна враховувати інституційні особливості: демографію, структуру боргу, рівень незалежності центрального банку та соціальні очікування. Саме тому “експорт” вищезазначеної економічної моделі як універсального пакета політик є малоймовірним; її застосування можливе лише в адаптованому вигляді та за наявності схожої інституційної архітектури.
Підсумовуючи, Абеноміка була не просто економічним досвідом, а політичним експериментом зі зміни національної траєкторії. Вона досягла значної частини своїх коротко- та середньострокових цілей, але не змогла повністю вирішити ключові інституційні проблеми, що визначають японську економіку з 1990-х років. Її спадщина полягає в тому, що вона сформувала нову норму економічного управління та підготувала фундамент для наступної епохи політик, орієнтованих уже не лише на зростання, а й на економічну стійкість у геополітично складному світі.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
