Протягом останнього року Росія усе частіше здійснює акти агресії проти держав Європи, а на її західних рубежах продовжується формування нових військових частин навпроти Балтії. Туман війни приховує майбутнє, однак усі держави регіону готуються до війни — оборонної або наступальної. На цьому тлі на порядок денний повертається тема Білорусі та її диктатора, чия залежність від Москви не залишає широкого простору для політичного маневру.
Як Білорусь готується до війни, якої не хоче, і яким чином вона може взяти у ній участь — читайте у нашому матеріалі.
Розвиток технологій БПЛА у військовій сфері, супутні йому нарощування спроможностей розвідки та скорочення часу між виявленням та ураженням цілі, а також різного ступеня кризи комплектації у обох сторін Російсько-Української війни призвели до зупинки суттєвого руху лінії фронту попри триваючі бойові дії. Наслідком — як і раніше, у Першу Світову чи Ірано-Іракську, — стала війна економік. Попри загальну стагфляцію російської економіки, кризу інвестування та екстрактивну податкову реформу у РФ з одного боку та повну зупинку морського експорту, кризу аграрної та металургійної сфери та обстріли енергетики України — з іншого, економіки обох держав демонструють достатній запас стійкості для продовження війни протягом тривалого часу. У випадку України значна заслуга припадає на фінансування від європейських партнерів та передачу озброєнь.
Стратегічна ціль Росії — добитись переформатування системи безпеки у Європі з урахуванням її прагнень, зокрема відступу на захід або повної дезінтеграції НАТО, — залишається більш недосяжною, аніж була у 2022 році. Неспроможність досягти поставлених цілей шляхом війни проти України може змусити Москву діяти звичною тактикою — піти на ескалацію через атаку на саме НАТО у Балтії, користуючись показним усуненням США від питань оборони Європи та повільними темпами європейського військового будівництва, аби поставити руба питання перед європейцями щодо активації статті 5 і відправки солдатів на війну.
Зараз відсутні фактори, що вказували б на вторгнення у найближчі місяці, проте ризик повномасштабного вторгнення у Балтію залишається актуальним у довго- та середньостроковій перспективі. Кожна поступка РФ, прояв розладу всередині Європи збільшують цей ризик. Головна перепона для подальшого розширення війни Росії проти Європи — це Київ. Український фронт поглинає вбитими та пораненими більше російських солдатів у місяць, аніж їхні середньомісячні темпи набору, включно із уже непоодинокими випадками примусу до підписання контракту, дозволяють компенсувати. Проведення безперервної стратегічної наступальної операції вимагає постійного напруження ресурсів від ЗС РФ, що ускладнює, хоч і не унеможливлює, накопичення значного обсягу живої сили та техніки, необхідних для вторгнення.
Бундесвер і НАТО вважають можливою російську атаку на Альянс у 2029 році. Франція вважає часовим вікном можливого сухопутного вторгнення 2027-2030 роки. Водночас, у ширшому розумінні Росія уже веде бойові дії проти Європи, здійснюючи терористичні акти на підприємствах з виготовлення озброєння та складах, авіатранспорті, атакуючи критичну інфраструктуру держав Європи у кібер- та реальному просторі, організовуючи підпали, а також — міграційні кризи. Російські БПЛА та ракети неодноразово перетинали кордон ЄС і існує ризик поглиблення подібних атак.
Подібний формат війни, тіньовий, не вимагає залучення великого обсягу людського ресурсу чи озброєння, ведеться через спецслужби, і тому значно простіший для Росії. Однак, його результати, навіть у разі успіхів, є тактичними, і не дозволять змінити політичну кон’юнктуру субконтиненту. Це додаткова причина, чому ризик сухопутного вторгнення у Балтію не можна вважати неактуальним. Відтак, питання Білорусі стає критичним.
24 лютого 2022 року російська армія зустріла із достатньо укомплектованим штатом піхоти, парком бойової техніки, репутацією найбільш грізного війська Європи та вірою у швидку перемогу. Сили, чия задача полягала у захопленні столиці України, наступали з території Білорусі. Значні втрати і провал операції з швидкої окупації Києва змусив РФ швидко трансформувати власну модель ведення війни і шукати додаткові ресурси.
Уже весною 2022 спостерігалося формування батальйонно-тактичних груп у Білорусі та їх переміщення, висувалися побоювання щодо безпосереднього вступу Білорусі у війну на боці Путіна.
Описаний ризик не реалізувався, однак з 2022 активізувався процес інтеграції військ РБ та РФ. Важливою віхою став 2023 рік, коли Москва розмістила в Білорусі ядерну зброю на території 1405-ї артилерійської бази боєприпасів, передавши ОТРК Іскандер-М у кількості, згідно з супутниковими знімками збудованих укриттів, 24 одиниць. Наступного 2024 року Мінськ синхронізував із Москвою власну військову доктрину, зокрема на Білорусь офіційно поширили російську “ядерну парасольку”. Також з 2009 року діє угода про спільну регіональну систему ППО, яка є основою для інтеграції цих військ.
На початку вторгнення участь РБ у агресії проти України звелась до надання плацдарму військам РФ, згодом її територія використовувалася для здійснення ударів, однак станом на 2026 рік Білорусь доречно описати як захищений тил Росії. Війська республіки не беруть безпосередньої участі у агресії, однак Лукашенко повністю сприяє Кремлю у інших сферах.
Успішна кампанія ударів СОУ по російських НПЗ призвела до дефіциту на ринках дизелю та бензину в Росії. Потужність Мозирського та Новополоцького НПЗ, які будувалися СРСР для експорту до Європи, значно перевищують потреби самої республіки. Раніше їх продукція йшла на продаж до Європи, тепер — Росії. Розташування у Білорусі убезпечує їх від українських ударів, і обсяг їх експорту палива до Росії стрімко зростає. Зараз білоруське паливо становить 6% російського ринку — ріст у близько 4 рази за останні 12 місяців.
Білоруська промисловість залучена до циклу виробництва російського ВПК. Близько 500 підприємств займаються виготовленням військової продукції, ремонтом та обслуговуванням техніки чи працюють у суміжних сферах. Білоруська залізниця у 2022 використовувалася для забезпечення частин ЗС РФ, що наступали на північ України, сьогодні ж вона забезпечує логістику ресурсів для російської військової промисловості, а білоруська медична система з 2022 займається лікуванням та реабілітацією військовослужбовців Росії.
Крім того, РБ є одним із “шлюзів” для обходження санкцій з боку РФ. Через білоруські буферні фірми закуповуються як елементи західної електроніки, критичні для російського озброєння, так і відбувається сірий імпорт товарів цивільного призначення.
Згідно з Резолюцією ООН 3314 Білорусь, враховуючи вищеперелічене, є співучасником агресії проти України. Відтак, міжнародне право (статут ООН) вважатиме українські удари по об’єктам у Білорусі, законними. Але на практиці Київ утримується від подібних дій, як через власне небажання поглиблювати конфлікт із Мінськом та збільшувати ризик залучення підрозділів білоруської армії до війни, так і через позицію західних партнерів, які не бажають розширення географії конфлікту.
Олександр Лукашенко не є легітимним президентом Білорусі. Олександр Лукашенко — диктатор, modus operandi якого спрямований на утримання влади у республіці у власних руках. Економічна і політична стабільність правлячого у Мінську режиму залежить від Москви. Ця залежність суттєво поглибилась після президентських виборів 2020 року, які значно обмежили зв’язки Лукашенка із Заходом. Наслідком стала втрата суверенітету де-факто при його збереженні де-юре.
Маловірогідно, що сам Лукашенко був прихильником ідеї вторгнення в Україну в 2022 — цілком ймовірно, що він дізнався про це в останню чергу. Режим Лукашенка не отримає зиску від російської агресії навіть у разі її повного успіху — що, очевидно, уже давно є неможливим варіантом. Однак білоруський диктатор діє в умовах вкрай обмеженого суверенітету і не володіє спроможністю відмовитися від, хай і непрямої, участі в агресії. Втрата підтримки Москви для Лукашенка дуже вірогідно означатиме втрату влади як такої — як від рук інших функціонерів режиму за підтримки Європи, так і самої Москви.
Інтеграція російської та білоруської економіки поглибилась внаслідок санкцій. Аналіз розвідки Литви вказує, що навіть повне відновлення економічних зв’язків із Заходом не компенсує залежність Мінська від Москви, оскільки Лукашенко не готовий на трансформації політичного режиму, що збільшуватимуть ризик втрати влади. Водночас, бажання зберегти політичну стабільність змушують Лукашенка опиратися можливим спробам залучити армію Білорусі до участі у бойових діях.
Білоруські збройні сили налічують 48 тисяч осіб. З них близько 27 тисяч — Сухопутні війська, ще 6 тисяч — Сили спеціальних операцій. У 2022 році Мінськ заявляв про плани наростити чисельність війська до 80 тисяч, однак ці плани не були реалізовані, зокрема через фінансові труднощі. Точні цифри невідомі, однак протягом війни Білорусь передала значну кількість власної військової техніки і боєприпасів Росії, а під час Курської операції ЗСУ техніка передавалась навіть не зі складів, а з діючих підрозділів армії.
Загальний рівень боєготовності армії Білорусі доречно оцінити як низький: армія не має мотивації воювати у чужій для себе війні, її чисельність не дозволяє проводити масштабні наступальні операції, а запаси вичерпувалися через передачу Росії. Хоча Білорусь володіє мобілізаційним резервом у, оціночно, майже 300 тисяч осіб, мобілізація є вкрай політично токсичним кроком, що видно на прикладі Росії, і ймовірність її оголошення суттєво нижча аніж і так низький ризик участі армії Білорусі у агресії. Вірогідно також, що сам факт передачі білоруських запасів ЗС РФ може використовуватися Лукашенком як аргумент щодо незалучення власних військ до наступу — як на Україну, так і Балтію.
Це створює ситуацію, за якої реальна воєнна цінність армії РБ для Росії не є високою, і у разі крайньої потреби вона могла б застосовуватися для забезпечення тилової інфраструктури — того, чим Білорусь зараз і займається для РФ. При цьому втрати РФ від вступу Білорусі у війну полягали б у втраті безпечного тилу, каналу обходу санкцій, скороченні імпорту білоруського палива, ударів по ВПК РБ.
Це зменшує ризик залучення армії РБ до участі у війні проти України чи можливій агресії проти Балтії. Однак, Росії все ще потрібні люди для війни. З початку вторгнення до середини 2025 року контракт із ЗС РФ підписала понад 1 тисяча білорусів. Це вкрай мале число вказує на загальну незацікавленість населення РБ у війні.
Більш вірогідним слід вважати залучення білоруських КДБ та ССО для здійснення гібридної агресії проти Європи, а також вербовку місцевих радикалів Москвою як для залучення людського ресурсу, так і для тиску на режим Лукашенка зсередини. Модель створення керованих правих радикалів успішно реалізована Росією на власній території. “Русская община”, “Северный человек” та аналогічні організації є інструментами каналізації етнонаціоналізму, вуличного насилля без прямого залучення влади та вербовки добровольців на СВО.
У вересні 2026 року в Білорусі була створена радикальна організація “Чорні руси”. Маніфест угруповання закликає до відновлення “слов’янської єдності” та “триєдиного народу Росії, Білорусі та України”. У ніч з 5 на 6 жовтня невідомі люди в масках супроводжували 20 нелегальних мігрантів до кордону з Латвією, аби забезпечити їх перетин кордону. Коли латвійські прикордонники спробували перешкодити перетину кордону, невідомі жбурляли в них каміння, вчиняли словесну агресію та погрожували “предметом, схожим на зброю”. Латвійські прикордонники відступили. Відповідальність за протистояння на себе взяла організація “Чорні руси”.
Згодом група невідомих знову перетнула кордон: вони пошкодили електрощиток та викрали камери відеоспостереження, після чого повернулися на територію Білорусі. 7 жовтня відповідальність за цей інцидент також взяли на себе “Чорні руси”.
Згідно з соцмережами самої організації, вони проводять військові вишколи зі зброєю та готуються до протистояння із Заходом. Враховуючи рівень репресивного контролю в Білорусі з боку КДБ, видається вкрай малоймовірним, що подібна організація може існувати без прямого контролю з боку спецслужб РБ чи, що більш ймовірно, самої Росії. Успішне проведення цих операцій створює ризик їхнього повтору та загального поглиблення гібридної агресії Москви проти Європи, цього разу і з фактичним порушенням кордону озброєними угрупованнями без розпізнавальних знаків.
Російська агресія проти Європи триває, а ризик військового вторгнення до Балтії залишається достатнім, аби Європа готувалася до подібного сценарію. Відсутня змога вказати наперед точну конфігурацію залученості режиму Лукашенка до цих дій, однак наявні дані та патерни дозволяють оцінити можливі варіанти розвитку.
Лукашенко прагнутиме мінімізувати безпосередню залученість Білорусі до агресії, оскільки йому це не вигідно. Натомість РБ і надалі надаватиме Росії повне економічне та інфраструктурне сприяння. Армія Білорусі не є готовою до ведення бойових дій навіть зразка 2022 року, не говорячи про сучасну війну, а її залучення може обернутися політичною турбулентністю у Мінську, що загрожує дестабілізацією частини тилу російської воєнної машини.
Втрата значної частини суверенітету Мінськом дозволить РФ поглиблювати заходи із вербовки громадян Білорусі для участі у війні, розбудови радикальних підконтрольних організацій для здійснення гібридної агресії проти Європи та розширення пулу власного силового ресурсу у внутрішній політиці Білорусі, а ресурси КДБ і ССО РБ будуть використовуватися для продовження тіньової війни проти Європи і зачистки внутрішньополітичного поля Союзної держави. Для самого Лукашенка цей сценарій означає збереження поточного статусу-кво.
Сценарій повномасштабного вторгнення Росії у Балтію є максимально ризиковим для Мінська. Висока вірогідність, що у такому сценарії територія республіки знову стане плацдармом для вторгнення, і як наслідок, існує значний ризик, що ескалація воєнних дій проти НАТО нівелює ту недоторканність, яка є у режиму Лукашенка зараз, і промислові, енергетичні та інші об’єкти республіки стануть цілями військових ударів. Реалізація подібного сценарію вимагає від РФ часткової або повної зупинки наступальних операцій в Україні або ж відновлення мобілізаційних заходів зразка 2022 року. Якщо один чи обидва ці фактори реалізуються, ризик вторгнення слід оцінювати як критичний.
Сценарій російської обмеженої агресії, зокрема окупація Нарви за сценарієм українського сходу 2014 року або ж десантна операція на Готланд, дають режиму Лукашенка шанси зберегти статус-кво, однак якщо подібні дії Москви не дадуть бажаного для неї результату у вигляді імплозії НАТО, ризики прямого залучення Мінська у війну зростають.
Білоруський режим не є самостійним актором. Він володіє обмеженою автономністю в рамках російської імперської структури, однак саме збереження режиму зав’язано на поступовій втраті цієї автономії на користь Москви.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
