Дослідження еволюції інститутів національної безпеки в умовах екзистенційної загрози вимагає глибокого аналізу не лише типових військових структур, але й тих компонентів, що формуються на перетині державної машини та громадянського суспільства. Концепція всеосяжної оборони передбачає тотальне залучення населення до опору агресору. В українському контексті саме Сили територіальної оборони стали тим унікальним мостом, який поєднав цивільний патріотизм із військовою необхідністю.
Однак історія цього роду сил є не просто хронікою бойового шляху; це складна, багатовимірна і, значною мірою, трагічна історія інституційної трансформації.
Ідея створення дієвої системи територіальної оборони в Україні визрівала довго. У концепції реформування Збройних Сил України ще на початку 2000-х років було закладено створення регіональних структур захисту, і держава навіть була поділена на відповідні зони, проте до військової агресії Росії у 2014 році ці ініціативи існували переважно на папері. Перший реальний досвід формування добровольчих стрілецьких батальйонів у 2014 році довів високу ефективність залучення мотивованих громадян до оборони. Проте справжній інституційний зсув відбувся лише напередодні повномасштабного вторгнення.
У липні 2021 року Верховна Рада ухвалила Закон України “Про основи національного спротиву”, який набув чинності 1 січня 2022 року. Цей документ мав на меті створити архітектуру всенародної оборони, де територіальна оборона виділялася в окремий рід сил у складі ЗСУ. Передбачалося створення бригад у кожній області та батальйонів у кожному районі, що мало забезпечити щільне покриття всієї території держави.
Однак, як зазначають експерти, вже на етапі законотворчості було закладено міну сповільненої дії, що стосувалася самої концепції застосування цих військ. Ексрадник командувача сил ТрО ЗСУ Віталій Купрій у своїй аналітиці наголошує на фундаментальній суперечності закону: частина 1 статті 20 декларувала територіальний принцип формування і застосування ТрО (захист власного регіону), тоді як частина 2 тієї ж статті надавала Головнокомандувачу ЗСУ право використовувати ці сили не за територіальним принципом на будь-якому напрямку оборони. Таким чином, ключовий мотиваційний заклик “Вступай в тероборону — захисти свій дім, свою вулицю, своє місто!” згодом став неактуальним, що призвело до серйозних проблем у майбутньому. Територіальний принцип, закладений у законі, прямо суперечив іншій нормі, яка давала право залучати підрозділи ТрО у будь-яких зонах бойових дій. На практиці це виявилося абсолютно невідповідним дійсності вже у перші тижні повномасштабного вторгнення. Попри те, що тоді не бракувало добровольців, які масово створювали величезні черги під територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) — що станом на 2026 рік уже здається певним історичним сюрреалізмом, — командування було змушене задіяти ТрО на критичних напрямках фронту далеко за межами їхніх регіонів. Додатковий хаос був спричинений тим, що Доктрина ТрО була затверджена Указом Президента лише в січні 2022 року, вже після ухвалення закону, що експерти порівнюють із намаганням “ставити віз попереду коней”.
Повномасштабна агресія РФ 24 лютого 2022 року застала Сили ТрО в процесі завершення формального втілення першого етапу організаційних заходів. Отримання фондів, приміщень для розміщення бригад та батальйонів відбувалося повільно, інфраструктура була неготовою. Проте цей адміністративний колапс був повністю нівельований небаченим соціальним вибухом. Сотні тисяч українців, керовані бажанням захистити свої родини, вишикувалися в черги до військкоматів, формуючи підрозділи фактично “з коліс”.
У новостворених підрозділах горизонтальні зв’язки та спільне прийняття рішень виявилися ефективнішими за заскорузлу бюрократичну вертикаль. Це пояснювалося складом Сил ТрО, туди прийшли люди з абсолютно різним бекграундом — від топменеджерів до вчителів та підприємців. Це були особистості з власним баченням світу, успішним досвідом у цивільному житті та чітким розумінням того, що саме вони захищають. Це була нова генерація “майданівської спільноти” та сучасної козацької общини. Високий рівень соціального капіталу в цих формуваннях компенсував нестачу бойового досвіду та важкого озброєння.
До ТрО прийшли передовсім мотивовані люди, які ще й посприяли створенню вкрай несприятливого інформаційне тла для ворога, що планував блискавичну кампанію в умовах відсутності протидії місцевого населення. Ще на етапі розгортання ТрО, держава мала підтримати ці підрозділи, вивести поняття територіальної оборони на якісно новий рівень, щоб зробити їх по-справжньому дієздатними. На практиці ж держава в перші місяці надала добровольцям лише стрілецьку зброю, залишивши питання тактичної медицини, транспорту, зв’язку та розвідки на розсуд самоорганізованих громад та бізнесу. При цьому залучення територіальних підрозділів на передовій лінії фронту розпочалося з перших тижнів війни через нагальну військову потребу. Наприклад, уже на початку березня 2022 року військовослужбовці 156-го окремого батальйону 118-ї окремої бригади ТрО (Черкаська область) вели оборонні бої під Попасною на Луганщині разом із 24-ю Королівською бригадою.
Одним із найбільш значущих, але парадоксальним чином недооцінених на офіційному рівні досягнень Сил ТрО стала їхня роль у трансформації технологічного укладу української армії. Мало хто сьогодні артикулює цей факт, але саме Сили ТрО стали справжньою колискою сучасної “війни дронів”. Через хронічний брак важкої артилерії та бронетехніки, інтелектуальний ресурс ТрО — вчорашні айтівці, інженери та успішні менеджери — звернувся до технологій.
Зіткнувшись із масованою вогневою перевагою противника, цивільні фахівці, які опинилися в окопах, почали шукати асиметричні відповіді. Використання комерційних дронів (Mavic, Autel) для коригування вогню та скидання саморобних боєприпасів зародилося як низова ініціатива. Найяскравішим прикладом цієї трансформації є постать Роберта Бровді (Мадяра). Людина з великого бізнесу, яка прийшла в армію рядовим і розпочала свій шлях у 206-му батальйоні Київської тероборони, створила легендарних “Птахів Мадяра” саме в структурі ТрО. Цей підрозділ став еталоном сучасної безпілотної розвідки та ударних систем, фактично сформувавши доктрину, на якій згодом були побудовані Сили безпілотних систем (СБС).
Унікальність цієї ситуації полягала в тому, що саме брак жорсткого контролю на початковому етапі дозволив розкритися інноваційному потенціалу. Саме в ТрО, де на початку не було жорсткого радянського “не положено”, Мадяр зміг реалізувати концепцію інтелектуальної війни, залучаючи волонтерські розробки та створюючи горизонтальні системи управління. ТрО довела: майбутнє армії — в інтелекті, а не в застарілих статутах. Ці горизонтальні мережі забезпечували швидкий обмін досвідом, миттєве тестування нових засобів РЕБ, впровадження програмних рішень для управління боєм (таких як “Кропива” чи “Delta”) значно швидше, ніж це могло б відбутися через офіційні процедури закупівель та постачання Міністерства оборони. Хоча тактична система бойового управління “Кропива” була розроблена волонтерами “Армії SOS” та почала впроваджуватися в Силах оборони ще з 2014–2015 років , саме масовий приплив високоосвічених цивільних фахівців до лав ТрО у 2022 році дав поштовх для її масштабного використання на низовому рівні. Інтелектуальний потенціал тероборони дозволив інтегрувати цей та інший софт у повсякденну бойову роботу значно швидше та ефективніше, ніж у багатьох регулярних частинах. Але саме цей успіх, вірогідно, став вироком для самого виду військ.
Інституційна незалежність, високий рівень нестандартного для армії мислення підлеглих та їхня здатність до самостійного прийняття рішень неминуче мали зіткнутися з традиційною армійською культурою. Керування такою масою вільних та інтелектуально розвинених людей було б викликом навіть для досвідченого цивільного управлінця. Для командирів же “радянського гарту” це завдання виявилося непосильним. Тут виник фундаментальний перекіс: “верхи” не могли опанувати новий формат лідерства, а “низи” не хотіли повертатися до безглуздої муштри.
Специфіка військової ієрархії, що формувалася десятиліттями за лекалами радянської армії, передбачає беззаперечне підпорядкування, де лояльність та виконання процедури часто цінуються вище за ефективність та ініціативу. Коли у підпорядкування до кадрових офіцерів потрапили цілі батальйони, укомплектовані власниками бізнесів, топ-менеджерами корпорацій, науковцями та ІТ-архітекторами, стався комунікаційний та ціннісний колапс. На початку великої війни ТрО сприймалася патріотами як простір для реалізації обов’язку, тоді як частиною “військових пенсіонерів” — як шанс на реінкарнацію кар’єри та доступ до нових “високих” посад і грошового забезпечення.
Ця різниця в мотивації виявилася критичною. Для цивільних добровольців метою була перемога та збереження життів, що вимагало гнучкості, адаптивності та відмови від неефективних наказів. Для багатьох кадрових офіцерів старої школи армія завжди була не місією, а способом заробітку, що в умовах війни вилилося у потворні форми бюрократичного самодурства. Замість того, щоб впроваджувати сучасні практики управління, делегування повноважень та оптимізації процесів (які пропонували вчорашні цивільні менеджери), командування почало жорстко насаджувати статутні норми мирного часу. Цей процес супроводжувався трансформацією ТрО на таку собі “регулярну піхоту для бідних”. Через критичну потребу закривати діри на фронті та відсутність планової мобілізації перед початком війни, бригади та батальйони ТрО часто передавали під керівництво колишніх полковників та підполковників, повернутих із пенсії. Ці кадри намагалися керувати добровольцями за лекалами радянської армії, що породжувало нерозуміння та конфлікт парадигм.
Подібне несправедливе поводження з ТрО — особливо якщо зважити на їхній стартовий потенціал, наявний навіть зараз людський капітал та закладений від початку дух Закону про національний спротив — призвело до повного сповзання і скочування Сил ТрО в найгірші стандарти “совкової” армії. За таких деструктивних умов військовослужбовці в ТрО дедалі частіше опиняються у глибоко пригніченому стані, який є максимально близьким до відчаю та, як наслідок, значно підвищує ризики СЗЧ.
Водночас у суспільстві почав формуватися стійкий стереотип про вищий рівень смертності в ТрО через хронічний брак важкого озброєння, що згодом зробило службу в цих підрозділах вкрай небажаною для нових мобілізованих.
Крім того, об’єктивна військова потреба в людях та брак ресурсів для їхнього належного екіпірування наклались на вкрай невдалі управлінські рішення. Цей симбіоз патріотичного пориву та кар’єристського цинізму і став початком прихованої ерозії Сил ТрО.
Кульмінація управлінської кризи проявилася на найвищому рівні керівництва Силами ТрО. Політичні та військові рішення щодо призначення командувачів яскраво ілюструють зміну ставлення Генерального штабу до цього роду військ.
За часів командувачів Ігоря Танцюри та Анатолія Баргілевича Сили ТрО ще намагалися розвиватися як окремий, цілісний організм. Ці командувачі докладали зусиль для інституціоналізації тероборони, намагаючись зберегти її унікальний характер, водночас інтегруючи в загальну систему управління силами оборони. Попри те, що майбутнього начальника Генштабу Баргілевича вважали людиною з орбіти Сирського, їхні погляди на майбутнє ТрО, вочевидь, розійшлися. Діяльність Баргілевича на посаді командувача Сил ТрО була спрямована на збереження суб’єктності цього виду військ, що суперечило стратегії майбутнього Головнокомандувача.
Вище командування ЗСУ дедалі більше схилялося до думки, що ТрО не повинна існувати як самостійна, впливова структура зі своїм особливим етосом, а має бути перетворена на стандартну легку піхоту для поповнення втрат лінійних бригад. Проте деградація ТрО розпочалася ще до кадрових перестановок у вищих штабах. Коли почався критичний некомплект на фронті, Генеральний штаб почав залучати підрозділи ТрО як звичайну піхоту просто тому, що не було інших підготовлених резервів.
Призначення Ігоря Плахути командувачем Сил ТрО стало для багатьох символічним “ляпасом”. Очолювати війська, кістяк яких складали активісти Майдану, поставили людину, чиє ім’я безпосередньо асоціювалося з силовими розгонами протестів 2013-2014 років. Такий кадровий крок не лише підірвав моральний дух ідейного ядра тероборони, але й продемонстрував, що лояльність до вищого військового керівництва є важливішою за авторитет серед підлеглих. Це стало точкою неповернення.
Реалізація стратегії маргіналізації Сил ТрО відбувалася не через прямі накази про розформування, а через методичний процес розпорошення та функціональної деградації. З цього моменту розпочалося системне руйнування ТрО як структури. Механізм був простим і жорстоким.
Тут як ніде відчутно проявила себе одна з відчутних проблем ЗСУ – питання “приданих” підрозділів. Бригади, батальйони та навіть окремі роти “розривали”, передаючи в оперативне підпорядкування іншим з’єднанням (ДШВ, механізованим бригадам Сухопутних військ) або передавали до інших військ в повному складі.
Опинившись у підпорядкуванні командирів механізованих чи десантно-штурмових бригад, батальйони ТрО стикалися з катастрофічним ставленням. У чужих бригадах підрозділи ТрО роками перебували на правах “пасинків”. Командири регулярних бригад, природно намагаючись зберегти власний, підготовлений особовий склад та дефіцитну техніку, використовували додані підрозділи ТрО для виконання найнебезпечніших завдань. Їх кидали на найважчі ділянки фронту без належної вогневої підтримки, засобів РЕБ чи бронетехніки.
Паралельно з цим відбувався процес вилучення цінного кадрового ресурсу. Окремими директивами з ТрО “вигрібали” найбільш боєздатних людей, переводячи їх у штурмові підрозділи інших родів військ. ІТ-фахівців, які самотужки розгортали системи радіоелектронної боротьби чи створювали підрозділи аеророзвідки, часто переводили до новостворених спеціалізованих структур, залишаючи піхоту ТрО “сліпою” та беззахисною.
В першу чергу, це був результат цілеспрямованих маніпуляцій та дій командування, яке планомірно здійснювало послаблення цього роду військ. Саме тому підрозділи ТрО і надалі продовжують безжально “канібалізувати”, повністю розпорошуючи їхній потенціал. На керівні посади призначають некомпетентних та безавторитетних командирів, водночас послідовно прибираючи тих лідерів, які дійсно мають авторитет серед особового складу. На додачу, для підрозділів ТрО часто визначають об’єктивно невиконувані бойові завдання та паралельно “навалюють” на них виконання величезної кількості зайвої рутини й бюрократичних процесів, що остаточно паралізує їхню життєздатність.
Наслідки були прогнозованими: розірвані бригади не могли виконувати завдання, провалювали ділянки фронту, на що штаби реагували або мовчанкою, або масовим зняттям командирів. Аналітик Микола Бєлєсков підкреслює, що на солдатів ТрО нечесно і нещиро вішають відповідальність за те, що вони, воюючи ізольовано як окремо взяті батальйони після великих втрат, не можуть втримати фронт, у той час як реальна вина лежить на організації підготовки та застосуванні військ.
Усе це відбувається на тлі глибокого дефіциту людського ресурсу, який вже став хронічним і, найімовірніше, залишатиметься таким до кінця бойових дій та й у майбутньому – в першу чергу через катастрофічне падіння народжуваності. За таких умов концепція ТрО у вигляді величезних окремих бригад на кожну область та великі міста (наприклад, створення одразу кількох бригад на Київ) виглядає неефективною та потребує свідомого переосмислення.
Станом на 2024-2026 роки знищення Сил ТрО виглядає як стратегічна лінія Головнокомандувача Сирського. Після того, як первісний вмотивований добровольчий ресурс був виснажений, поранений або переведений до інших родів військ, держава змінила підхід до комплектування. Після вихолощення людського ресурсу ТрО почали системно наповнювати “обмежено придатними” за висновками ВЛК, водночас продовжуючи ставити перед ними бойові завдання, які потребують високої мобільності та здоров’я. Відправка до лав ТрО стала сприйматися у системі військкоматів (ТЦК та СП) як варіант для осіб старшого віку з численними хронічними захворюваннями. При цьому доктрина застосування не змінилася — їх продовжували кидати в окопи на нульовій лінії.
Сили ТрО перетворили на зручного “цапа-відбувайла” за будь-які прорахунки на фронті, таким чином ще більше підкресливши глибоку кризу довіри між керівництвом ЗСУ та рядовим складом Сил ТрО. Часом такі дії навіть можуть змусити когось шукати ірраціональні пояснення, аж до особистих образ з боку військового керівництва на цілий рід військ.
Сьогодні Сили ТрО — це виснажені офіцери та рядові, які відчувають себе покинутими власною державою. Це наріжний камінь, який намагаються стерти на пісок, забувши, що саме цей камінь колись допоміг кадровим підрозділам зупинити ворога на порозі нашого дому.
Трагедія української тероборони стає ще більш очевидною при порівнянні з тим, як аналогічні структури функціонують у державах, що впроваджують передові практики національного спротиву. Розгляд досвіду Естонії та Польщі демонструє, що повага до регіональної ідентичності, збереження організаційної суб’єктності та залучення цивільних компетенцій у військову сферу є запорукою стійкості держави.
Естонська Ліга Оборони (Kaitseliit) часто наводиться експертами як ідеальний приклад оборонної організації для України, побудований на засадах приватного і державного партнерства. “Кайтселійт” — це добровільна, мілітарно організована структура національної оборони, що діє під егідою Міністерства оборони Естонії.
Структура цієї організації глибоко інтегрована у суспільство. Загальна кількість членів “Кайтселійт” та афілійованих організацій перевищує 26 000 осіб. Організація поділена на 15-16 регіональних малевів (відділень), зони відповідальності яких відповідають межам естонських повітів, що гарантує суворе дотримання територіального принципу оборони. Це дозволяє добровольцям тренуватися захищати саме свій дім. Більше того, естонська модель охоплює всі демографічні групи: до неї входять Жіноча добровільна оборонна організація (Naiskodukaitse), а також молодіжні структури “Молоді орли” (Noored Kotkad) та “Дочки батьківщини” (Kodutütred).
Надзвичайно цікавим для України є досвід функціонування Кіберпідрозділу (Cyber Unit) в Естонії, створеного у складі “Кайтселійт”. Цей підрозділ об’єднує ІТ-фахівців, юристів та економістів-волонтерів, чиїм завданням є захист критичної інформаційної інфраструктури та протидія кіберзагрозам. Естонці зрозуміли те, що інтуїтивно реалізовували українські айтівці на початку війни в ТрО: сучасна оборона вимагає високотехнологічних цивільних компетенцій, інтегрованих у військову структуру. Крім того, “Кайтселійт” регулярно проводить спільні навчання з поліцією та прикордонниками (наприклад, навчання “Toompea lockdown” із залученням сотень волонтерів), що забезпечує внутрішню безпеку та контроль над урядовим кварталом.
Війська територіальної оборони Польщі (Wojska Obrony Terytorialnej – WOT) демонструють інший, більш формалізований, але не менш ефективний підхід. У Польщі WOT визначені як п’ятий повноцінний рід Збройних Сил, нарівні з Сухопутними військами, Військово-повітряними силами, Військово-морським флотом та Силами спеціальних операцій.
Станом на сьогодні у WOT служать 40 000 військовослужбовців, з яких близько 35 000 є добровольцями, що проходять територіальну військову службу, балансуючи між цивільним життям та військовим обов’язком. Структурно WOT включає командування, 18 бригад оборони, два центри підготовки та спеціалізований підрозділ неконвенційних дій “GRYF”.
Особливістю польської моделі є потужний акцент на немілітарних завданнях. Відповідно до законодавства (закон про оборону Вітчизни від 2022 року), на WOT покладено відповідальність за управління кризовими ситуаціями у невійськовій сфері Міністерства оборони. Командири бригад ТрО виступають ключовими партнерами воєвод (голів місцевих адміністрацій) у ліквідації наслідків стихійних лих, пошукових операціях та захисті населення. Це забезпечує постійний зв’язок між військом та місцевою громадою, підтримує престиж служби та гарантує, що ТрО не сприймається як “другосортна” піхота.
Аналіз міжнародного досвіду свідчить, що успішні концепції ТрО базуються на чіткому розмежуванні функцій між регулярною армією (яка веде експедиційні чи лінійні дії) та територіальними силами (які захищають власні громади та інфраструктуру). Відхід України від цієї світової практики в бік радянської моделі “маршових батальйонів” є концептуальним регресом.
Проте стосовно закордонного досвіду слід виявляти значну обережність. При порівнянні українських Сил ТрО з польськими WOT (близько 40–50 тисяч військовослужбовців) або естонським Kaitseliit, першим запереченням будь-якого вітчизняного офіцера середньої ланки буде те, що ані Польща, ані Естонія ніколи не брали участі у повномасштабній індустріальній війні на виснаження. На папері українська концепція ТрО до 2022 року виглядала аналогічно: кожна область та велике місто мали свою бригаду для охорони критичної інфраструктури, електростанцій та боротьби з ДРГ. Проте у разі реального нападу на Естонію чи Польщу та виникнення негайного некомплекту на фронті, ідея територіальності та суто локального застосування їхніх сил тероборони миттєво відправилася б у смітник, а їхні бригади так само кинули б у бій для порятунку регулярних сил.
Військова та аналітична спільноти б’ють на сполох щодо ситуації, що склалася в Силах ТрО, попереджаючи про критичні наслідки для національної безпеки. Експерти вказують на необхідність негайного втручання та перегляду доктринальних засад функціонування тероборони.
Колишній народний депутат та ексрадник командувача сил ТрО Віталій Купрій гостро критикує використання територіальної оборони на передовій поза межами їхніх рідних регіонів. На його переконання, використання добровольчих формувань (ДФТГ) та батальйонів ТрО в умовах відсутності важкого озброєння на лінійних позиціях загрожує масовими дезертирствами, зниженням морального духу та публічними звинуваченнями військового командування. Експерт наголошує, що ТрО потребує негайної реформи, особливо в контексті потенційних загроз на північному кордоні, де присутність місцевих мотивованих підрозділів мала б значно посилити ЗСУ.
Аналітик Національного інституту стратегічних досліджень Микола Бєлєсков звертав увагу на морально-психологічний та інформаційний аспект проблеми. Він зазначає, що командування несправедливо перекладає провину за локальні провали на фронті на підрозділи ТрО (наприклад, ситуація з 210-м батальйоном), ігноруючи той факт, що ці батальйони воюють ізольовано, з величезними втратами, без належної організації підготовки та застосування військ. Бєлєсков вважає, що скидання відповідальності на солдатів є нещирим і нечесним підходом, який руйнує довіру всередині армії.
Аналітичний центр Повернись живим у своєму полісі-бріфі щодо оцінки досвіду застосування Сил ТрО наголошує, що концепція тероборони, яка довела свою життєздатність у 2022 році, має бути збережена. Будь-які спроби частково або повністю ліквідувати чинну модель ТрО як окремого роду сил, підпорядкованого безпосередньо Головнокомандувачу, призведуть до маргіналізації системи оборони.
Криза, в якій опинилися Сили територіальної оборони, не може бути вирішена косметичними змінами. Вимагається стратегічний вибір між остаточною ліквідацією концепції національного спротиву та її масштабною реновацією. На основі аналізу міжнародного досвіду, внутрішньої законодавчої бази та бойового шляху ТрО, можна виокремити чотири магістральні шляхи подальшого розвитку.
Цей шлях є логічним продовженням поточної політики “канібалізації”. З погляду нинішнього військового керівництва, саме цей варіант виглядає найбільш раціональним.
Його ключовий аспект — це остаточне перетворення ТрО на регулярні бригади, що фактично й почало відбуватись з кінця 2025 року, коли частини ТрО почали системно реорганізовувати в механізовані бригади. Вони переходять на уніфіковану структуру, згідно з якою мають отримати типовий парк техніки, важку артилерію та постачання не за залишковим принципом, а на рівні з регулярними військами, інтегруючись в армійські корпуси. Це дозволило б забезпечити бійців усім необхідним і зняти з них тавро “піхоти для бідних”. Проте, дуже сумнівно, що це вдасться повноцінно реалізувати в умовах і так безперервного формування нових бригад, які так само потребують спорядження та техніки. Тож цей шлях несе значний ризик подальшої функціональної деградації підрозділів ТрО та погіршення усіх існуючих проблем.
Варто згадати й інші негативні наслідки цього сценарію. Стратегічно це закладе потужну міну під ідею національного спротиву та може додатково створити у і без того виснажених бійців ТрО відчуття того, що їх “кинули”.
Цей підхід вимагає політичної волі для повернення до початкової букви і духу Закону України “Про основи національного спротиву”. Проте на практиці, у тому становищі, у якому ми перебуваємо зараз, цей шлях є абсолютно нереальним. Повернення територіальності призведе до того, що до ТрО почнуть масово переводитися діючі військовослужбовці з інших частин, аби просто служити у своїх областях. Багато людей, які перебувають у розшуку або підлягають мобілізації, намагатимуться потрапити до ТрО виключно з метою залишатися вдома. В умовах хронічного дефіциту людей, який триватиме до кінця війни і супроводжуватиметься демографічним спадом, утримання великих окремих бригад ТрО суто для охорони тилу є неприпустимим марнотратством людських ресурсів.
Найбільш далекоглядний і єдино правильний, але найскладніший у реалізації сценарій, що вимагає перегляду всієї архітектури національної безпеки. Він передбачає створення симбіозу естонської моделі “Кайтселійт” та польської WOT. У цій конфігурації Сили ТрО частково виводяться з-під жорсткого оперативного підпорядкування Генерального штабу і перетворюються на структуру з подвійним підпорядкуванням: Міністерству оборони та місцевим органам самоврядування. Фінансування підрозділів стає спільним: держава забезпечує зброю та стандарти, а громади — матеріально-технічну базу, транспорт та інфраструктуру (що вже частково довело свою ефективність в деяких регіонах).
Ця модель є хорошою для мирного стану, як у Польщі, де сили ТрО залучаються до ліквідації стихійних лих та повеней. Проте в умовах війни вона втрачає сенс, оскільки руйнує принцип єдиноначалля — один із найголовніших в армії.
Більш реалістичним є об’єднання ТрО з класичною концепцією Корпусу резерву, який у нас також розвивали у період 2015-2022 рр. Система комплектування має перейти від безперервного утримання особового складу в окопах до швейцарсько-естонської моделі активного резерву: бійці ТрО живуть цивільним життям, працюють на економіку держави, але зобов’язані регулярно проходити інтенсивні збори, мати вдома (або у зброярнях громади) екіпірування та зброю, і бути готовими розгорнутися за лічені години у разі загрози або стихійного лиха. Ця модель дозволяє зберегти потужний оборонний потенціал без критичного виснаження економіки держави.
Феномен Сил територіальної оборони України увійде в підручники військової історії як безпрецедентний приклад того, як високий соціальний капітал, горизонтальні зв’язки та громадянська мотивація здатні компенсувати інституційну слабкість та брак озброєння в умовах екзистенційної загрози. Успіх перших етапів війни був забезпечений не радянськими статутами, а енергією “військової демократії” та здатністю цивільних фахівців генерувати асиметричні технологічні відповіді.
Проте подальша трагедія ТрО продемонструвала глибоку кризу традиційної військової бюрократії, яка виявилася неспроможною інтегрувати, розвинути та масштабувати цей інноваційний потенціал. Замість збереження унікальної суб’єктності ТрО, створення технологічних хабів та забезпечення регіональної оборони, командування обрало шлях жорсткої асиміляції, “канібалізації” підрозділів та використання мотивованих громадян як маршового поповнення для закриття дірок на фронті.
Тут саме варто зауважити, що проблема неправильного застосування сил ТрО напряму пов’язана і з проблемою неефективної мобілізації, яку ми вже розкривали, адже підрозділи територіальної оборони часто використовують саме замість поповнення інших частин. Тож, вирішення цих двох проблем має йти пліч-о-пліч.
Для порятунку інституту територіальної оборони необхідна негайна доктринальна ревізія: припинення розпорошення батальйонів, повернення до завдань внутрішньої безпеки, інституціоналізація технологічних інновацій та відновлення довіри. Ба більше, досвід цієї війни змушує поставити значно радикальніше питання: чи потрібні сили ТрО в такому вигляді взагалі? Війна довела, що класичні завдання ТрО (боротьба з партизанами, охорона об’єктів від диверсантів, патрулювання), які закладалися під цю структуру на основі концепцій ХХ століття, виявилися застарілими. Велика частина цих функцій може бути покладена на поліцію та розширені структури СБУ. Натомість в умовах хронічного дефіциту людей та розвитку технологій значно раціональніше зосередити ресурси на створенні потужного Корпусу резерву, який у мирний час забезпечуватиме системну підготовку контрактників без відриву від цивільної роботи та розгортання боєздатних регулярних частин у разі агресії. Лише визнавши помилки минулого і звернувшись до успішних моделей тотальної оборони, Україна зможе зберегти той потужний громадянський щит, який свого часу врятував її від знищення.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
