Європейська стратегічна автономія роками звучала як французька доктрина, аж поки на початку 2026-го не перетворилася на вимогу часу. Франція одночасно готується до сценарію великої війни в Європі та відкриває технічні канали зв’язку з Кремлем, намагаючись утримати під контролем ризики ескалації. Усе це відбувається на тлі посилення євроскептичних і ультраправих сил усередині Європейського Союзу, а також дедалі жорсткішого трансатлантичного середовища, в якому торговельні, технологічні та політичні суперечності з Вашингтоном знову виходять на перший план.
Про те, як ця подвійна тактика визначає французький курс напередодні виборчого року і що вона означає для безпеки Європи, – читайте в статті.
Після 2022 року європейська безпека перебуває у стані затяжної невизначеності. Уже з 2024 року західні аналітики дедалі частіше оцінюють часові рамки стратегічних ризиків залежно від того, чи буде війна Росії проти України заморожена, чи продовжиться як затяжний конфлікт. Важливо, що ці оцінки дедалі частіше виходять за межі абстрактних загроз і дедалі більше впливають на оборонне планування урядів, темпи переозброєння та бюджетні пріоритети європейських держав.
Восени 2024 року керівники німецьких спецслужб, включно з очільником зовнішньої розвідки BND, публічно заявляли, що Росія може бути здатною до прямої атаки на НАТО до кінця десятиліття, і пов’язували це не лише з війною проти України, а й з наростанням диверсійних та шпигунських активностей Москви в Європі. Подібна логіка дедалі сильніше закріплюється і в інших європейських оцінках загрози.
Особливо показовою є позиція данської військової розвідки FE, яка прямо пов’язує різке зростання ризиків із можливим припиненням або замороженням війни в Україні за умови, що НАТО не переозброюватиметься з темпом, співмірним із темпами російського відновлення. За цією оцінкою, після зупинки активних бойових дій Росія може бути спроможною розпочати локальний конфлікт проти сусідньої держави приблизно за пів року, створити реальну загрозу для однієї чи кількох країн НАТО приблизно за два роки, а вже через п’ять років бути готовою до масштабної війни на європейському континенті. Принципово важливо, що в цій оцінці прямо фігурує сценарій без залучення США, що лише підсилює аргументи Парижа на користь стратегічної автономії.
У червні 2025 року генеральний секретар НАТО Марк Рютте також заявляв, що Росія може бути готовою застосувати військову силу проти Альянсу протягом п’яти років, наголошуючи на темпах російського військового виробництва, накопиченні боєприпасів та відновленні сил. Водночас частина східноєвропейських оцінок додає до цього важливе уточнення: йдеться не про неминучий напад «завтра», а про формування в Москви «вікна можливостей», якщо Європа виявиться повільною, політично роз’єднаною або стратегічно дезорієнтованою. Так естонська зовнішня розвідка у лютому 2026 року зазначала, що Росія, ймовірно, не атакуватиме державу НАТО цього чи наступного року, але продовжить відбудову збройних сил і зосереджуватиметься, зокрема, на спробах уповільнити або зірвати процес європейського переозброєння.
Саме в цій логіці слід розглядати і французькі, і ширші європейські кроки останніх місяців. Їхнє стратегічне завдання полягає не лише в підготовці до війни як такої, а й у тому, щоб не допустити появи в Кремлі відчуття, що вікно можливостей для силового тиску на Європу відкрите. Незалежно від того, чи війна в Україні буде заморожена, чи триватиме як затяжний конфлікт, логіка європейської відповіді дедалі чіткіша: стримування має починатися ще до моменту, коли ризик переходить у фазу прямої воєнної загрози.
Найвиразнішим проявом нового підходу стали навчання ORION-26, які дедалі частіше описують як найбільші французькі військові маневри з часів холодної війни. За публічною інформацією, це багатомісячний міжвидовий і союзницький цикл, розрахований до кінця квітня 2026 року та орієнтований на сценарій високоінтенсивного конфлікту в Європі із залученням сухопутного, морського, повітряного компонентів, а також кібер- і космічного вимірів.
За окремими джерелами масштаб навчань охоплює 12 500 військових, 25 кораблів, включно з авіаносцем Charles de Gaulle, 140 літаків, 1200 дронів і участь 24 країн. Йдеться не просто про демонстрацію сили, а про відпрацювання коаліційного командування, логістики, перекидання сил, тривалого ведення бойових дій та взаємодії в багатодоменному середовищі, максимально наближеному до реальних умов потенційної великої війни.
Фактично такий масштаб навчання є знаком підготовки до найгіршого сценарію. Париж виходить із припущення, що європейська оборона має бути готовою не до локальної кризи обмеженого масштабу, а до довготривалого, високоінтенсивного конфлікту з противником, здатним діяти одночасно у кількох доменах. У цьому сенсі ORION-26 відображає не лише французьке бачення загрози, а й ширшу тенденцію повернення війни великого масштабу в європейське оборонне планування. Водночас розмах цих навчань показує, що Франція не розглядає стратегічну автономію як суто національний проєкт. Парижу потрібна Європа як спільний ринок оборонних закупівель, як індустріальна база і як політичний множник сили.
SAFE (Security Action for Europe) постає ключовою матеріальною опорою автономії – фінансовим інструментом ЄС, що передбачає до €150 млрд довгострокових позик для держав-членів на прискорення оборонних інвестицій і, принципово, спільних закупівель із фокусом на закриття критичних прогалин. Механіка SAFE побудована так, щоб зменшити фрагментацію європейського оборонного ринку. Кошти мають працювати на економію масштабу, взаємосумісність та зміцнення виробничої спроможності європейської оборонної промисловості.
Не менш важливо, що SAFE вписаний у ширшу рамку Readiness 2030, яка передбачає швидке нарощування оборонних потужностей до кінця десятиліття. Інакше кажучи, йдеться не про разову відповідь на кризу, а про системну підготовку до тривалого періоду стратегічної напруги. Уже на початку 2026 року цей механізм перейшов у практичну площину, адже європейські міністри оборони погоджували перші національні інвестиційні плани й відкривали шлях до стартових виплат у межах SAFE.
Війна Росії проти України при цьому змінює саму інженерію європейської оборони. Висока інтенсивність більше не означає лише танки, кораблі й авіацію. Вона також про масовість дешевих засобів ураження і перехоплення. Показовою тут стала ініціатива п’яти найбільших європейських військових держав (Франції, Німеччини, Італії, Польщі та Великої Британії) щодо низьковартісних систем ППО/перехоплення й автономних платформ LEAP. Міністри оборони домовлялися прискорити розробку й запуск таких рішень у виробництво впродовж 12 місяців, щоб отримати практичний результат вже до 2027 року.
Це означає переорієнтацію всієї оборонної політики. Якщо противник здатен масово застосовувати дешеві дрони й ракети, то й оборона має бути масовою, економічно витримуваною та придатною до швидкого масштабування. Таку війну Європа сьогодні вчиться моделювати – і в навчаннях, і в закупівельних програмах.
На початку лютого 2026 року президент Франції публічно підтвердив, що ведеться технічна робота для потенційного відновлення діалогу з РФ. Формулювання французької сторони були принципово обережними. Йшлося про контакти на технічному рівні, прозорі та скоординовані з Україною і партнерами. Кремль зі свого боку також визнав наявність контактів на робочому рівні, не надаючи конкретики щодо формату чи змісту.
Тут принципово важливо розрізняти контакти і нормалізацію. Париж, судячи з відкритих заяв і ширшого політичного контексту, вирішує одразу кілька прагматичних завдань.
По-перше, йдеться про керування ескалаційними ризиками. У середовищі високої інтенсивності канали зв’язку потрібні як страхування від інцидентів і неконтрольованих зіткнень. Навіть за відсутності політичного прориву сам факт робочих контактів може виконувати функцію мінімального стабілізатора.
По-друге, це підготовка до сценарію припинення вогню або замороження війни, коли переговорне вікно може відкритися раптово і на дуже короткий час. Європа не хоче знову опинитися в позиції спостерігача, якщо дипломатичний процес концентруватиметься довкола США. З огляду на це, французька активність є спробою не допустити повторення ситуації, коли основні питання на континенті обговорюються без самих європейців.
По-третє, Париж повертається до теми післявоєнної архітектури безпеки. Йдеться про гарантії, механізми стримування, контроль ризиків та рамки співіснування в Європі після нинішньої фази війни. Але важливо, що Франція намагається робити це вже не з позиції попередніх років, коли ідеї діалогу часто звучали як дипломатична абстракція, а в поєднанні з реальними оборонними приготуваннями.
Усередині Франції ця тема залишається політично токсичною, і Єлисейський палац це добре розуміє. Будь-який сигнал про розмови з Москвою легко атакувати з двох боків: одні бачать у цьому ризик умиротворення, інші – дипломатію для годиться. Тому Париж подає ці контакти як технічний інструмент у ширшій стратегії стримування, а не як політичний жест довіри чи сигнал готовності до швидкої нормалізації.
Після повернення Дональда Трампа до Білого дому Європа зіткнулася одночасно з вимогами різкого підвищення оборонних витрат, погрозами новими тарифами на європейський експорт і дедалі жорсткішою атакою на європейське розуміння демократії, регуляції та верховенства права. У відповідь частина європейських столиць обрала тактику обережних поступок, виходячи з побоювання найгіршого сценарію – скорочення американської присутності в Європі, відмови Вашингтона від України або масштабної торговельної війни.
Для Парижа ця фаза стала ще й тим самим “Greenland moment” – символічним нагадуванням про те, що Вашингтон готовий тиснути навіть на союзників, діючи у власних інтересах і водночас залишаючи Європу в стані стратегічної невизначеності. Однак така тактика поступок виявляється пасткою. У середньостроковій перспективі вона не зменшує слабкість ЄС, а лише робить її помітнішою і зовні, і зсередини самого Союзу.
У торговельно-економічному вимірі це проявляється особливо виразно, адже саме тут ЄС традиційно вважає себе економічним гігантом. Насправді Брюссель мав інструменти для симетричної відповіді. Варто лиш згадати вже підготовлений пакет тарифів на політично чутливі американські товари або Anti-Coercion Instrument, який не випадково називають економічною «базукою» і який теоретично дозволяє бити по таких американських секторах, як стримінгові платформи, хмарні сервіси, фінанси чи консалтинг. Однак замість демонстрації сили частина урядів відмовилася від жорсткої лінії, побоюючись рецесії та внутрішнього політичного ефекту у вигляді посилення популістів. У підсумку ця дезорганізація завершилася прийняттям ЄС гірших умов.
Окремий вимір нової напруги полягає в тому, що адміністрація Трампа у 2025–2026 роках дедалі активніше переносить конфлікт у сферу європейських виборів і цінностей. У публічному просторі з’являються приклади, коли високопосадовці США демонстративно стають на бік ультраправих сил у європейських країнах, критикують політику «санітарного кордону» щодо радикалів і атакують європейські інституції за нібито страх перед власними виборцями. Одночасно посилюється тиск щодо тем, які ще недавно вважалися суто внутрішньою справою ЄС – від дезінформації до алгоритмічного підсилення радикальних політичних наративів у соцмережах.
Адміністрація Трампа дедалі більше вибудовує політику щодо союзників не через традиційну вісь демократія–авторитаризм, а через культурно-політичний розлом між правими й лівими, фактично експортуючи власний внутрішній порядок денний у європейський простір. Це дає Вашингтону дешевий інструмент впливу: підтримку сил, які підривають європейську суб’єктність саме в той момент, коли від самої Європи вимагають більшої відповідальності за власну оборону.
Проте ставка на європейських ультраправих може вдарити і по самих Сполучених Штатах, адже вона не гарантує формування керованої, трампістськи орієнтованої Європи. Натомість вона підвищує ризик фрагментації ЄС і поглиблення суспільної поляризації за лінією «за Трампа/проти Трампа», а не «за Америку/проти Америки». У підсумку Вашингтон ризикує послабити навіть той традиційний проамериканський фундамент, який історично був його сильним ресурсом у Європі.
Для Франції це створює неприємну дилему. Спиратися на союзника, який одночасно розхитує внутрішню єдність Європи, стає стратегічно ризиковано. Однак віддалятися від США без достатньої європейської консолідації – не менш небезпечно. Трансатлантичний тиск і внутрішньоєвропейська радикалізація врешті зливаються в одну проблему.
Поступки Вашингтону підсилюють ультраправих, бо демонструють безсилля центру і знецінюють головну обіцянку ЄС, що спільна Європа здатна краще захищати інтереси своїх держав. Ультраправі, своєю чергою, паралізують здатність ЄС діяти колективно і в обороні, і в торгівлі, і в захисті демократичних цінностей. У такій ситуації стратегічна автономія перестає бути питанням лише танків, бюджетів чи навчань. Вона впирається у фундаментальніше питання. Чи зможе Європа зберегти політичну єдність під зовнішнім і внутрішнім тиском одночасно?
Трансатлантичні суперечності й боротьба за європейську суб’єктність мають для Франції ще один вимір, який часто недооцінюють у великій геополітиці, – внутрішню політику. Французька стратегічна лінія формується не у вакуумі. Вона проходить через суспільство, де дедалі помітнішими стають поляризація, радикалізація та ризик нормалізації політичного насильства.
Симптоматичним маркером цієї тенденції стало резонансне вбивство молодого ультраправого активіста у Ліоні в лютому 2026 року. Справа швидко перетворилася на каталізатор нової хвилі взаємних звинувачень між правими та лівими, вуличної мобілізації та подальшої мілітаризації політичної риторики в медіапросторі. Сам характер суспільної реакції показав, що внутрішній французький простір дедалі більше стає полем напруги, паралельним до зовнішніх безпекових загроз.
Це безпосередньо накладається на виборчий процес і робить будь-яку безпекову стратегію політично вразливою. 15 та 22 березня 2026 року мають відбутися муніципальні вибори у Франції, значення яких не слід недооцінювати. Йдеться не лише про локальний рівень, а й про інфраструктуру політичної влади, що складається з місцевих мереж впливу, кадрового резерву, управлінських практик та механізмів закріплення присутності на місцях. Для крайніх сил це один із найефективніших шляхів, щоб перетворити протест на системну позицію в державі.
А президентські вибори у Франції відбудуться уже через 13 місяців. Станом на зараз ситуація для поміркованих сил є доволі гнітючою – ультраправий кандидат Жордан Барделла має рейтинг на рівні 35–38%, випереджаючи найближчих переслідувачів понад вдвічі.
У такій ситуації зовнішня політика майже неминуче стає частиною внутрішнього конфлікту. Будь-який крок Парижа можна легко прочитати через призму внутрішньої боротьби як слабкість, провокацію, умиротворення або, навпаки, як безвідповідальну ескалацію. Політична еліта змушена одночасно переконувати суспільство в необхідності переозброєння та оборонних витрат, пояснювати логіку мінімальних каналів кризового управління з Росією і, паралельно, захищати легітимність європейської інтеграції в момент, коли її дедалі активніше підважують євроскептичні наративи.
У 2026 році французька стратегічна автономія остаточно перестає бути лише дискусією і стає практичним тестом на спроможність Європейського Союзу витримати одночасний зовнішній і внутрішній тиск. Париж робить ставку на подвійний трек. З одного боку, нарощує готовність до високоінтенсивної війни та індустріальне переозброєння Європи, з іншого – підтримує мінімальні канали зв’язку з Росією як інструмент керування ескалацією і підготовки до ймовірного «вікна можливостей» для дипломатії.
Стримування без готовності до війни є блефом, а готовність до війни без дипломатії є безвідповідальністю. Ця логіка не гарантує успіху і сама по собі містить серйозні ризики. Кремль може спробувати використати сам факт контактів як доказ слабкості Заходу, а частина французького електорату може сприйняти їх як поступки. Проте головна вразливість Парижа полягає не в браку зброї, дефіциті союзників чи в тиску з боку Вашингтона, а в ризику того, що стратегічна логіка держави розійдеться зі здатністю суспільства її підтримати.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
