Щоб стати середньою державою, Україні необхідно навчитися проектувати силу за межі власного регіону. У другій частині статті команда KINI аналізує, які можливості відкриваються для Києва на Кавказі, в Центральній Азії та Африці — регіонах, де послаблюється вплив Росії, але зростає конкуренція з боку Китаю, Туреччини, країн Перської затоки. Який потенціал цих регіонів? Які економічні ніші може зайняти Україна вже зараз? Як захистити свої інтереси? Читайте продовження нашого першого редакційного матеріалу наш погляд на ці питання.
В першій частині тексту наша команда дійшла висновку, що в умовах трансформації світової системи міжнародних відносин, яка характеризується зростанням багатополярності та посиленням конкуренції великих держав, Україна має можливість переосмислити своє місце у світі та стати впливовою середньою державою (middle power). Досягнення цього вимагає системної, довгострокової стратегії, що поєднуватиме розвиток власних економічних і оборонних спроможностей та гнучке співробітництво з глобальними та регіональними акторами.
Для середніх держав чи не найвагомішими характеристиками є здатність ефективно реалізовувати силовий потенціал як мінімум у регіональних масштабах, наявність кумулятивних ресурсів (таких, що мають додану вартість у конкретний момент часу і прямо конвертуються в сильні позиції) та чітке усвідомлення власних зовнішньополітичних цілей та амбіцій.
Найближче геополітичне оточення України — Чорноморський регіон, Центрально-Східна Європа, Північна Європа, Кавказ, Центральна Азія, Близький Схід, Африка. Центрально-Східна та Північна Європа — це стратегічний тил для української армії та ОПК, від якого значним чином залежить обороноздатність нашої держави. Присутність України на Близькому Сході обмежується аграрним експортом і навряд чи з’являться значні можливості для розширення цього впливу в середньостроковій перспективі, однак є значний потенціал співпраці із суверенними фондами багатих держав Перської затоки — Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару, Кувейту.
Таким чином залишається Чорноморський регіон, Кавказ, Центральна Азія та Африка. В першому — триває протистояння України та РФ, на тлі якого зростає вплив Туреччини, однак важко говорити про взаємодію та проектування сили в умовах війни на морі та відсутності розуміння щодо меж контролю України над територіальними водами у випадку досягнення мирної угоди. На Кавказі ключовими акторами є Росія, Туреччина та Іран, у Центральній Азії — Китай, Росія та Туреччина, в Африці ж перетинаються інтереси практично усіх світових полюсів сили — США, ЄС, Китаю та ряду інших великих та середніх держав — Японії, Індії, Великої Британії, Росії, Туреччини, Саудівської Аравії, ОАЕ, Канади, Австралії.
Усі ці регіони об’єднує присутність значного впливу Росії, яка сприймає їх, за винятком Африки, як свою традиційну сферу домінування. В останні роки Москва стикається із зростаючими труднощами, оскільки війна з Україною, економічні санкції та ізоляції обмежують її економічні та політичні можливості, результатом чого зокрема стає послаблення можливостей проектувати силу в згадані регіони. Проте бенефіціарами цього послаблення стають не країни Заходу, а Китай та Туреччина.
Нездатність (чи небажання) РФ захистити свого союзника по ОДКБ Вірменію від збройного конфлікту з Азербайджаном призвели до кризи довіри у відносинах Росії із Вірменією та країнами Центральної Азії та Кавказу загалом. Економічна ізоляція Росії відкрила для економік цих країн поле можливостей сірого реекспорту до РФ. В той же ж час така взаємодія із Москвою ставить під загрозу співпрацю з ЄС, США та іншими країнами Заходу через вторинні санкції. Значний російський вплив в обох регіонах зберігається, однак першу скрипку тепер грає Китай.
Вже в 2023 році КНР стала найбільшим торговельним партнером Казахстану – найбільшої економіки Центральної Азії. Економічний та політичний вплив Пекіну зростає в кожній країні регіону. Інфраструктурні проєкти в рамках ініціативи «Пояс і шлях» включили Центральну Азію у загальну картину китайської економічної імперії. Країни Центральної Азії вирішили втілювати стратегії багатовекторної співпраці, щоб не покладатися виключно на одного ізольованого нестабільного партнера. Втім Росія залишається ключовим партнером, особливо у питаннях військової та безпекової співпраці.
ЄС та окремі держави Європи теж здійснюють широку взаємодію із Центральною Азією та намагаються конкурувати із КНР в економічній сфері, проте не мають такого рівня політичного впливу як Пекін. Франція та Італія мають значні економічні інтереси в регіоні та є ключовими ініціаторами розширення взаємодії із ЦА. Недавній візит президента Узбекистану Шавката Мірзоєва до Парижу продемонстрував серйозність намірів Франції видобувати уран в Узбекистані, аби компенсувати втрату доступу до ресурсу в Нігері після перевороту в Ніамеї. Дуже вагомим є нафтогазовий потенціал Центральної Азії, у розробку якого активно залучена італійська компанія Eni.
Диверсифікація шляхів поставок енергоресурсів у ЄС через напад РФ на Україну дала поштовх до розширення енергетичного експорту країн Центральної Азії на європейські ринки, що створює Брюсселю важелі впливу на регіон. Спроби витісняти вплив Китаю в Центральній Азії відбуваються в рамках ініціативи Global Gateway, що фокусується на інфраструктурних проєктах, зокрема розвитку Транскаспійського транспортного коридору, одна з гілок якого проходитиме через порти Одеси та Чорноморська.
На Кавказі Вірменія призупинила свою співпрацю із ОДКБ, стала на шлях нормалізації відносин з Азербайджаном та діалогу з Європейським Союзом. Попри всі пертурбації Росія зберегла військову присутність в регіоні (102-га військова база в Ґюмрі, за різними даними від 3,5 до 5 тисяч військових), має вплив на мирний процес та на діалог щодо Зангезурського коридору, що мав би з’єднати Туреччину з Азербайджаном та країнами Центральної Азії. Грузія, під контролем проросійської партії “Грузинська мрія”, допомагає РФ обходити санкції, реекспортуючи підсанкційні товари, уклала стратегічне партнерство з Китаєм та “призупинила” переговори щодо вступу в ЄС.
Порозуміння Вірменії з Азербайджаном та Туреччиною вкладається в загальний тренд дрейфування Кавказу до Західної Азії. Туреччина планує втілювати цілий ряд інфраструктурних проєктів на Кавказі, серед яких Зангезурський та Середній (Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут) коридори, трубопроводи Баку-Тбілісі-Джейхан та Південний газовий. Анкара також зацікавлена у зміні безпекового ландшафту регіону, формуючи свою сферу впливу. Так, минулого року Туреччина, Грузія та Азербайджан підписали тристоронній меморандум про безпекову та політичну співпрацю на Кавказі.
Західноазійський дрейф Кавказу не обмежується тільки Туреччиною. Багатообіцяючим є поглиблення економічних зв’язків Азербайджану і Грузії з ОАЕ та Саудівською Аравією. КСА спрямовує значні інвестиції у енергетичні проєкти Азербайджану (наприклад, Карадазька сонячна електростанція), а ОАЕ інвестує в інфраструктуру Грузії, зокрема в порт Поті, який ще у 2008 році придбало інвестиційне агентство Рас-аль-Хемей із ОАЕ, та планує розвивати Тбілісі як транспортний хаб.
Іран просуває ідею логістичного коридору через Азербайджан та Грузію в рамках TRACECA та інтенсифікує співпрацю із Баку щодо транспортного коридору Північ-Південь від Ірану до Росії через Азербайджан і Каспійське море. Паралельно продовжує взаємодію з Вірменією щодо розвитку логістичних шляхів від Ірану до чорноморських портів Грузії – Поті і Батумі. Азербайджан також став основним постачальником нафти в Ізраїль, задовольняючи до половини потреб країни в ресурсі. Держави Південного Кавказу потрохи капіталізують стратегічне розташування та змінюють структуру партнерств. Винятковий вплив Росії на Кавказі відходить в минуле.
Центральна Азія та Кавказ – важливі регіони у загальній геополітичній картині Євразії, що відіграють роль логістичних хабів та постачальників викопних ресурсів. Враховуючи це, Україні слід пропонувати себе як партнера і важливу частину загального шляху Захід-Схід, що поєднує Європу, Кавказ та Центральну Азію. Порти Великої Одеси та Миколаївський порт здатні стати важливими логістичними хабами цього шляху. У випадку досягнення синергії із уже існуючими ініціативами ЄС, Туреччини, Китаю, Індії, Україна буде здатна також залучити значні інвестиції під розширення своїх логістичних можливостей після завершення війни або її активної фази.
Навряд чи можна сподіватися на повне витіснення політичного та економічного впливу Росії із Центральної Азії та Кавказу, зокрема через значну військову присутність країни-агресора в заданих регіонах, її роль як гаранта безпеки країн ЦА від “Талібану” та ісламістських рухів, а також травматичний досвід Грузії – війни із подальшим встановленням фактично маріонеткового проросійського режиму. Попри це, можливості для взаємодії із державами Центральної Азії та Кавказу в України є, оскільки вони здебільшого залишаються нейтральними щодо російсько-української війни, хоч і допомагають РФ обходити санкції.
Країни обох регіонів намагаються взаємодіяти з всіма можливими акторами, якщо це їм вигідно. А отже Україні варто у відносинах із цими країнами не апелювати до міжнародного права та закликати до зміни позиції щодо війни, а приходити із взаємовигідними економічними пропозиціями.
Залежність цих регіонів від РФ у тому числі спирається на імпорт сільськогосподарської продукції (з огляду на зростання населення і деградацію місцевих ґрунтів), продукції металургійного комплексу, хімічної промисловості та машинобудування. Якщо в сфері аграрного експорту Україна здатна витісняти РФ навіть зараз, то в середньостроковій перспективі ринки Центральної Азії та Кавказу (сумарно ~100 мільйонів споживачів) можуть стати одними із ключових в контексті відновлення промислового потенціалу та експорту України.
Африка за попередні десятиліття перетворилася на дуже конкурентне середовище. Окрім історичного впливу Франції, США, Великої Британії та Росії, в останні десятиліття сюди почали активно інвестувати та боротися за частки ринку Китай, Індія, Японія, Туреччина, Саудівська Аравія, ОАЕ. На континенті триває динамічна урбанізація, розбудовують інфраструктуру, лібералізують торговельні режими. Загальний ВВП країн Африки складає майже $3 трлн, а за паритетом купівельної спроможності – майже $11 трлн. Розвиток Африканської континентальної зони вільної торгівлі, що охоплює весь континент, в перспективі дозволить сформувати спільний ринок товарів і послуг, спростити торгівлю.
За прогнозом McKinsey Global Institute, 2050 року населення Африки сягне 2,5 мільярдів, кількість робочої сили зросте вдвічі і континент стане домівкою для 1,5 мільярда населення працездатного віку. Цей процес створить передумови, щоб до 2050-го ринок Африки та її ВВП теж зросли мінімум удвічі. Понад 250 мільйонів африканців долучаться до класу споживачів (витрачатимуть щонайменше 12 доларів на день за паритетом купівельної спроможності) уже до 2030 року. Зростуть споживчі витрати – з’являться нові ніші на ринку, зросте попит на продукти з доданою вартістю.
Українським компаніям слід встигнути закріпитися на континенті до цього соціального переходу, оскільки коли цей клас споживачів сформується, конкуренція за задоволення його потреб буде куди серйознішою. Розширення експорту українських товарів та послуг в Африку може значно послабити повоєнну економічну кризу й стати важливим фактором майбутнього зростання. Тому потрібно збільшувати дипломатичну присутність в Африці та підтримувати активність українських компаній на континенті.
В “Стратегії зовнішньополітичної діяльності України” 2021 року про Африку як окремий регіон навіть не згадали — лише разом з Близьким Сходом. Повномасштабна війна спонукала український уряд активізувати дипломатичну діяльність на континенті — президент Володимир Зеленський провів переговори, а міністр закордонних справ і парламентські делегації відвідали десятки країн Африки, Україна відкрила 7 нових посольств, загалом на континенті їх стало 17. Однак поки наша держава не запропонує Африці взаємовигідну економічну (а, можливо, і безпекову) співпрацю, а не лише публічну дипломатію, країни континенту не не розглядатимуть Україну як серйозного партнера.
Обсяг торгівлі України з Африкою в 2021 році складав $6,8 млрд, з яких експорт становив понад $4 млрд. Понад 70% експорту України на континенті припадало на Північну Африку, зокрема на Єгипет – приблизно 45%. На 49 країн Субсахарської Африки припадало близько $1 млрд, що є просто мізером на цьому величезному ринку. Україні вже зараз варто ініціювати угоди про зону вільної торгівлі з найбільшими ринками континенту: ПАР, Нігерією, Ефіопією, Кенією, Єгиптом, Алжиром, Марокко, Анголою. А ще ж є Руанда, Гвінея, Мавританія, Бенін, Кот-д’Івуар, Мозамбік, Замбія, Уганда, Зімбабве, Танзанія, Сенегал і Намібія, які демонструють швидкий прогрес економіки й готові багато імпортувати. Україні слід готуватися до введення в дію Африканської континентальної зони вільної торгівлі, аби серед перших укласти угоду про преференційний режим торгівлі з Африканським Союзом.
Щоб зміцнити економічні позиції в Африці, Україні необхідно диверсифікувати структуру експорту товарів і послуг, додаючи до аграрного експорту товари і послуги з високою часткою доданої вартості. З огляду на значний попит Африки, який поки не повністю задовольняється великими акторами, Україна може викроїти для себе певні ринки для експорту продовольчих товарів, продукції фармацевтичної промисловості, металургії, машинобудування, суднобудівництва, зокрема річкового транспорту, який погано розвинений на континенті, послуг ІТ сектору.
У випадку завершення війни із Росією або принаймні її активної фази, відкриються і можливості для експорту продукції українського ВПК та авіаційної промисловості. Також це відкриє шлях для повернення до українських вишів тисяч студентів з Африки, які до повномасштабного вторгнення навчалися здебільшого на медичних і технічних спеціальностях. Розширення взаємодії із країнами Африки в сфері освіти та залучення більшої кількості студентів із континенту зможе врятувати українські заклади вищої освіти в умовах скорочення кількості української молоді, що живе та навчається в Україні.
Україна не спроможна конкурувати нарівні з наддержавами чи великими державами, що мають інтереси в Африці, однак цілком здатна витісняти російський експорт в цілому ряді попередньо зазначених сфер. В умовах економічних санкцій та зростання витрат на війну, РФ змушена скорочувати підтримку інших сфер економіки, а подекуди навіть і викачувати звідти гроші. РФ зберігає вплив в ряді країн Африки, таких як Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, ЦАР, Лівії та Судані, завдяки найманцям ПВК “Вагнер” та “Африканського корпусу”, які захищають місцевих диктаторів або лідерів хунт. Там же Росія здійснює видобуток золота, яке використовує для поповнення власних резервів. Кремль ефективно використовує військові перевороти та політичну нестабільність в африканських країнах для реалізації своїх інтересів.
В той же ж час економічний вплив РФ в країнах, уряди яких не є залежними від неї в питаннях безпеки та міжнародної легітимізації, насправді є незначним. Порівняно значною є присутність лише “Росатому”, який будує АЕС Ель-Дабаа, введення в експлуатацію якої планується в 2028 році і яка вартуватиме Єгипту 30 млрд доларів, та РУСАЛу, який видобуває в Гвінеї близько 60% бокситів та 10% глинозему для власного виробництва алюмінію. Російські енергетичні компанії переважно не залучаються до вагомих проєктів на континенті, програючи конкуренцію європейським та китайським візаві. “АЛРОСА”, яка видобуває в Анголі алмази, місцевий уряд “просить на вихід” через загрозу санкцій. З 2023 року РФ різко скоротила поставки озброєння в Африку, продаючи в цьому та наступному році майже втричі менше ніж в минулі роки.
Україна вже зараз завдає певних втрат російським ПВК в Африці, зокрема здійснюючи успішні спецоперації в Судані та Малі. По завершенню війни або її активної фази, логічним для Києва кроком буде формування приватних військових компаній гібридного типу контролю — працівники яких будуть свого роду оперативним резервом для української армії. У мирний же час українські ПВК, працівники яких матимуть колосальний бойовий досвід сучасної війни, можуть стати тією силою, яка “вичавить” російських найманців з континенту і стабілізує країни із високим рівнем тероризму. Ці організації захищатимуть і просуватимуть економічні інтереси українських та західних компаній, сплачуючи податки від оплати за таку діяльність до державного бюджету України.
Україна протягом всієї своєї незалежності мала ряд атрибутів середньої держави і навіть під час повномасштабного вторгнення РФ їх зберегла. У випадку завершення війни на умовах “заморозки” лінії фронту, відсутності жодних внутрішньополітичних чи зовнішньополітичних обмежень за потенційним мирним договором, подальшої інтеграції України до ЄС та допомоги союзу у відновленні або, радше, формуванні нового промислового потенціалу України, держава та приватний сектор зможуть акумулювати ресурси для просування своїх економічних інтересів в Центральній Азії, на Кавказі та в Африці, регіонах, якими наша держава тривалий час нехтувала у своїй зовнішній політиці, та які можуть стати ключовими ринками для повоєнної України.
Останнім елементом для успіху залишається чітке усвідомлення власних зовнішньополітичних цілей та амбіцій та системна політика щодо їх реалізації. І тут держава повинна спиратися не лише на МЗС, якому відверто бракує кадрів, що спеціалізуються на заданих регіонах, і нових ідей у підходах до них, а й на неурядовий сектор, зокрема на аналітичні центри, які в своїх оцінках, ідеях і рекомендаціях не обмежені рамками та відповідальністю державної служби.
No posts found!
© 2025 ALL RIGHTS ARE RESERVED
