Проблему недостатньої комплектації армії неодноразово озвучувало командування ЗСУ. Найбільшою проблемою є укомплектованість саме піхотної компоненти підрозділів, яка може сягати всього 10-20% від штатної чисельності. За словами президента Володимира Зеленського на зустрічі із журналістами в травні 2025 року, Україна в середньому мобілізовує 25-27 тисяч осіб на місяць.
Чому ж ці цифри не відображають реальної картини, та що не так із мобілізацією — читайте в статті.
Війна постійно змінюється. Між засобами та принципами ведення війни Першої світової та Другої світової — значна різниця. Однак сучасна війна змінюється ще швидше. Між війною в 2022 році та 2025 році — величезна різниця. Однак є те, що залишається незмінним завжди: для ведення війни потрібні три ключових компоненти — люди, зброя та гроші. Якщо виводити за дужки стратегічні та оперативні рішення воєначальників, саме перевага у цих компонентах зазвичай виграє війни. В питанні грошей та зброї Україна значним чином залежить від допомоги наших партнерів, в першу чергу країн ЄС. Найважливіший компонент — людей, з яких власне складається армія — ми можемо забезпечити лише самі.
Проблему недостатньої комплектації армії загалом, та військових частин, що ведуть бойові дії безпосередньо на лінії фронту зокрема, неодноразово озвучувало командування ЗСУ, військовослужбовці та експерти. В грудні 2023 року тогочасний головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний зазначав, що до армії потрібно додатково призвати 500 тисяч осіб для покриття некомплекту, формування нових військових частин та резервів.
В листопаді 2024 року директор фонду “Повернись живим” Тарас Чмут вже заявляв що ЗСУ потребують не менше 500 тисяч нових військовослужбовців лише для повноцінного доукомплектування. Найбільшою проблемою за словами цілого ряду експертів є укомплектованість саме піхотних підрозділів, яка може сягати всього 10-20% від штатної чисельності.
За словами президента Володимира Зеленського на зустрічі із журналістами в травні 2025 року, Україна в середньому мобілізовує 25-27 тисяч осіб на місяць. Щомісячні ж втрати України значно менші, з огляду на дані, теж озвучені лідером держави. 12 серпня на зустрічі із журналістами президент озвучив втрати за попередній день — 18 загиблих, 243 поранених, 79 зниклих безвісти. Якщо екстраполювати ці цифри на середні місячні втрати, то останні скоріш за все становлять приблизно 10 тисяч, значна частина із яких не є безповоротними.
За таких показників мобілізація не лише б мала забезпечувати поповнення втрат, а й дозволяти проводити ротацію підрозділів на фронті. В реальності ж військові та експерти говорять про скорочення кількості особового складу в підрозділах.
За даними офісу Генерального прокурора з лютого 2022 року по вересень 2025 року в Україні відкрили майже 290 тисяч справ за СЗЧ і дезертирство. Із них в 2022 році — 10,4 тисяч, в 2023 році — 25,4 тисяч, в 2024 році — 91,1 тисяч, за 9 місяців 2025 року — 162,7 тисяч (в середньому 18 тисяч в місяць). Ось ці 18 тисяч СЗЧ в місяць і є причиною скорочення кількості особового складу в Силах оборони України і проблем із обороною, що виникають на ряді напрямків.
Не в останню чергу значно вплинула на поточну ситуацію відмова законодавчої влади та керівництва Сил оборони від встановлення граничних термінів служби. Наприкінці 2023 року та на початку 2024 року під час обговорення закону про посилення мобілізації в тексті законопроекту прописали термін в 36 місяців, який би дозволив в першій половині 2025 року демобілізувати людей, що воювали з початку великої війни, а до того часу мобілізувати необхідну кількість особового складу на заміну. Однак Україна отримала новий закон про мобілізацію без демобілізації.
Війна скоріш за все продовжиться і в 2026 році, тому варто розширити мобілізацію заради того, щоб весною відпустити військовослужбовців, що воюватимуть уже чотири роки, у тимчасову демобілізацію на півроку або й у повноцінну демобілізацію, залежно від ситуації на фронті.
Окрім того, погіршує ситуацію відсутність цілісної системи захисту прав військовослужбовців. Останні стикаються з неналежним ставленням командирів, відмовами у переведенні в інші підрозділи, затримками або відмовами у виплатах “бойових”, відпустках, відмовами підтвердити статус пораненого. Військові бояться скаржитися на неправомірні дії командирів, бо це часто лише погіршує їхню ситуацію. Військова служба правопорядку (ВСП) займається переважно порушенням дисципліни в армії, а звернення до неї одразу стають відомими безпосередньому командиру, що часто призводить до додаткового тиску. Військовослужбовці часто не відчувають справедливості та соціальної захищеності, що негативно впливає на бойовий дух.
Ухвалення закону про військового омбудсмена стало першим кроком до вирішення ряду проблем, з якими стикаються військові, однак цього не достатньо для формування системи захисту прав військовослужбовців. Правозахисники говорять про потребу в створенні військової юстиції. Без цих інституцій омбудсмен не зможе самостійно виправити кризу.
Блокування переведень — теж важливий елемент проблеми. Опинившись у конфліктній ситуації, в тому числі — через некомпетентність командира, військовий часто не має можливості перейти в інший підрозділ. Тому певна кількість військовослужбовців вдається до СЗЧ як до єдиної можливості перевестися в інший підрозділ.
1 жовтня уряд за поданням Міністерства оборони нарешті ухвалив рішення, які стосуються переведення військовослужбовців до інших військових частин, згідно із якими розпорядження про переведення командир зобов’язаний виконати протягом 30 днів, а протягом 72 годин — вжити заходів щодо початку здачі посади військовослужбовцем. Також визначаються чіткі підстави, які унеможливлюють переведення та надається можливість подати електронний рапорт на зміну місця служби через застосунок Армія+.
Частина військових, що йдуть в СЗЧ, все ж повертаються до лав ЗСУ. За даними ДБР з 29 листопада 2024 року по початок серпня 2025 року на службу повернулося понад 29 тисяч бійців, які самовільно залишили частини (приблизно 3,6 тисячі в місяць). Однак це невелика частка із загальної кількості СЗЧ.
Політичне керівництво України та керівництво Збройних сил пояснюють неможливість демобілізації відсутністю ресурсу замінити людей, що знаходяться в армії зараз. Президент Зеленський заявляє, що демобілізація відбудеться лише після завершення війни. Однак що ж заважає збільшити масштаби мобілізації та накопичити достатню кількість резервів, щоб бодай проводити ротації та давати військовим більше часу на відпочинок та відновлення?
Щоб підготувати заміну військовим, немала частина з яких служить вже майже чотири роки, необхідно знайти військовозобов’язаних, мобілізувати, провести для них БЗВП тривалістю від 30 до 70 днів, розподілити по частинах, потім провести фахову підготовку тривалістю 14-40 днів і запобігти втечі в СЗЧ мобілізованих на всіх цих етапах чи після відбуття в зону бойових дій.
За словами військового омбудсмана Ольги Решетилової, переважна більшість СЗЧ здійснюється нещодавно мобілізованими, які втікають безпосередньо з навчальних центрів або під час переведення до військової частини. Страх за власне життя множиться на усвідомлення безкарності за вчинення правопорушення, оскільки в серпні 2024 року парламент скасував кримінальну відповідальність за перший факт СЗЧ. Результат — зараз кожен другий мобілізований іде в СЗЧ навіть не доїхавши до зони бойових дій.
Так, є факти невідповідного ставлення до мобілізованих в навчальних центрах, поганих умов проживання в навчальних центрах та нерелевантної для сучасної війни підготовки. Останнє, до речі, відбувається через небажання досвідчених бойових сержантів чи офіцерів працювати інструкторами за грошове забезпечення в розмірі 30 тисяч гривень.
Однак більшість нещодавно мобілізованих втікають не через перелічені проблеми, а через небажання ризикувати своїм життям і через розуміння, що правоохоронці не будуть докладати зусиль для пошуку та притягнення до відповідальності тих, хто пішов в СЗЧ. Четвертого вересня Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроект, яким, фактично, повернула кримінальну відповідальність за самовільне залишення частини, однак задля вирішення або принаймні зменшення проблеми необхідна системна політика, в першу чергу — створення військової поліції та військової прокуратури.
За оцінкою Financial Times станом на листопад 2024 року мобілізаційний резерв України становив 4,3 млн чоловіків, з яких 600 тисяч були заброньовані, а 900 тисяч не зареєстровані у жодних реєстрах. На підконтрольній зараз Україні території до повномасштабного вторгнення проживали приблизно 8,2 млн чоловіків віком від 25 до 60 років, однак 1,2 млн вже були мобілізовані або пішли добровольцям, 1,5 млн — непридатні до військової служби, а 1,2 млн — виїхали за кордон.
Із приблизно 9,7-9,9 млн чоловіків віком від 18 до 60 років, що не перебувають в окупації, за оцінками експертів, лише 4,7 млн вчасно оновили свої дані в додатку Резерв+ чи фізично в ЦНАП або ТЦК та СП. Це означає, що близько 5 мільйонів чоловіків не виконали вимогу закону. Держава ж не ухвалила жодних системних рішень для того, щоб поставити цих людей на облік.
В березні 2025 року Верховна Рада ухвалила закон, за яким громадяни, які вчасно не оновили дані для військового обліку, можуть сплатити штраф у розмірі 8500 гривень та актуалізувати дані. На початку липня у застосунку Резерв+ запрацював сервіс сплати штрафу за порушення військового обліку, а в серпні ще й додали можливість сплатити штраф за інше порушення — неприбуття за повісткою. Мінімальна сума штрафу за все однакова — 8500 гривень.
Такі технологічні спрощення мали б логіку, якби паралельно вводилися та застосовувалися посилені покарання за ухилення від мобілізації, однак поки що цього влада не впроваджує, не бажаючи втрачати підтримку суспільних верств, що усіма силами уникають реалій війни. Із закону про мобілізацію взагалі прибрали майже всі покарання для “ухилянтів”, зокрема обмеження на розпорядження коштами.
Проблема мобілізації, а саме її недостатніх темпів та жахливої якості процесу, зараз є найбільш значущою для фронту. Втрати військових частин безпосередньо залежать від укомплектування: чим менш заповнений штат, тим гірше функціонує система, тим більша ймовірність проривів лінії оборони та значних втрат. Більш заповнений штат — краще функціонує частина, більше можливостей для ротацій, відпусток.
Однак в українському політикумі тема мобілізації виглядає своєрідною грою в “гарячу картоплю”, коли кожен намагається якомога швидше скинути із себе відповідальність за цей процес. В умовах, коли всі з якогось дива задумуються про вибори та власні рейтинги, жахливим сном для будь-якого політика є асоціація з повістками та “бусифікацією”. В підсумку питання проблем із мобілізацією ніхто крім військових не комунікує — ні Міністерство оборони, ні Кабінет міністрів, ні Офіс Президента, ні Верховна Рада. В публічному просторі — лише популісти, такі як Олексій Гончаренко, що, прагнучи отримати голоси своєрідної “партії ухилянтів”, закликає дозволити виїзд за кордон всім чоловікам.
Тож вирішувати проблеми з мобілізацією, через які ускладнюється ситуація на фронті, ніхто поки не планує. Системні перевірки перебування на обліку на вулицях, на робочих місцях, на блокпостах; посилення покарань та обмежень у правах “ухилянтів”, зокрема блокування рахунків; впровадження покарань за дезінформацію щодо процесу мобілізації; перегляд системи бронювання та інших способів “відкосити” — фальшиве здобуття вищої освіти, фальшиві інвалідності чи опікунства — це все примусові заходи, які хоч і необхідні, проте неодмінно призведуть до падіння рейтингів та погіршення суспільної думки.
Системне ухилення від призову на військову службу під час мобілізації карається позбавленням волі на строк від 3 до 5 років згідно 336 статті Кримінального кодексу, однак на практиці ця стаття не застосовується. Окрім посилення відповідальності для “ухилянтів”, варто запровадити відповідальність за інформаційні дії спрямовані на підрив мобілізації, аби мати можливість карати блогерів штибу Мирослава Олешка чи блогерів-юристів, що знімають відео конфліктів із поліцією та ТЦК, які самі ж і провокують.
Однак представники державної влади, не бажаючи вдаватися до батога, не пропонують і пряника: відсутня ініціатива щодо створення єдиної інформаційної політики, яка сприяла б формуванню позитивного іміджу мобілізації, пояснювала потреби, розвінчувала дезінформацію, була б узгодженою та скоординованою. Держава повинна через всі можливі канали доносити суспільству, що триває війна на виснаження і невідомо коли вона закінчиться, тож краще підготуватися і заплановано піти в хороший підрозділ на обрану тобою ж посаду.
І необхідно прицільно працювати із різними аудиторіями, проблему з чим показала публічна стратегія рекрутингу “контракту 18-24”, в рамках якої молодь переконували підписати контракт, розповідаючи скільки чізбургерів можна буде купити за одноразову виплату. В підсумку за перші два місяці контракт підписало менше 500 людей, що явно не той результат, на який сподівалися.
Рекрутингові кампанії таких підрозділів, як 12-та бригада НГУ “Азов”, Третя штурмова бригада, 13-та бригада оперативного призначення “Хартія” є доволі успішними, оскільки пропонують три важливі речі: якісну систему управління (рекрут розуміє, що його життя берегтимуть), передбачуваність (рекрут розуміє на яку посаду йде і що від нього вимагатимуть), якісну патронатну службу (рекрут розуміє, що якщо він буде пораненим — про нього подбають, якщо він загине — про його сім’ю подбають).
Очевидно, що мобілізація лякає більшість цивільного населення. Це кардинальна зміна в житті людини, випробування для сім’ї, ризик смерті. В українському соціумі, через ефективні російські інформаційні кампанії за участі ряду українських блогерів та відсутні адекватні державні кампанії, сформувалася суспільна константа, що мобілізація в армію дорівнює смерті. Це призвело до страху мобілізації на вже рівні інстинктів, на якому не сприймаються логічні аргументи.
Поєднання цього страху та відчуття, що можна “відкосити” через вади системи призводить до того, що значна частина військовозобов’язаних не дотримуються закону, не оновлюють дані, не приходять за повістками. Що в свою чергу примушує ТЦК до застосування силової мобілізації, яка супроводжується спробами “відбивати” чоловіків, яких везуть уточнити дані, з боку родичів, друзів чи колег — зазвичай без наслідків для них за такі дії.
Варто працювати над зміною суспільного образу армії, своєрідним ребрендингом. Просувати рекламу підрозділів із хорошим іміджем через всі можливі комунікаційні канали. Поступово масштабувати підходи та системи рекрутингу таких підрозділів, як 12-та бригада НГУ “Азов”, Третя окрема штурмова бригада, 13-та бригада оперативного призначення “Хартія” на всі Сили Оборони України.
Замість 130-150 бригад, комплектація піхотної складової в яких складає в середньому 10-20% за оцінками самих військових та волонтерів, мабуть варто залишити 90-100 найбільш ефективних бригад. Також варто не ускладнювати систему управління, створюючи нові сили та роди військ на кшталт Штурмових військ чи множачи органи управління на кшталт ОСУВ та ОТУ.
Інша нагальна проблема — корупція. Кожен інфопривід на тему корупції, а особливо в сфері оборони, вартує українській державі довіри суспільства та бажання громадян виконувати свої обов’язки перед нею. Історії з хабарями в ТЦК, МСЕК, крадіжками на оборонних замовленнях та будівництві фортифікаційних споруд впливають також і на моральний стан військових.
Повертаючись до умовної “передбачуваності”, доволі успішним є і рекрутинг в Сили безпілотних систем, оскільки людина отримує гарантію, що її не будуть переводити в піхоту і затикати нею черговий прорив на фронті, що утворився якраз через нестачу особового складу. Необхідно проводити якісні комунікаційні кампанії задля заповнення хоча б небойових посад — в логістиці, військовій медицині, інших службах тилу. Людина, яка прагне уникнути мобілізації, повинна чути від влади та з усіх інформаційних каналів, що їй краще за власним бажанням знайти прийнятне для себе місце в Силах оборони і приносити користь там.
За останній рік було чимало історій про переведення в піхоту дронщиків, артилеристів, механіків і т.д., що зменшило довіру до таких пропозицій служби. Такі практики можливо буде викорінити лише у випадку достатньої кількості особового складу в лінійних підрозділах. А, як можна побачити, — переведені із тилових посад або “бусифіковані” дуже швидко йдуть з лінії фронту в СЗЧ.
Переважну більшість людей лякає перспектива опинитися на полі бою. У той же ж час очевидно, що під час війни кожен може опинитися в ситуації, коли доведеться давати бій ворогу. Питання полягає в тому як емоційно підготувати людину до такої перспективи. І в цьому випадку варто звернутися до досвіду “Азову”, який ще в далекому 2015 році утворив Хорунжу службу, що займається психологічною та ідеологічною роботою із особовим складом.
Відсутність справедливості — ще одна важлива проблема, яка ятрить рану суспільства і армії зокрема. Система, у якій обов’язок захищати — не для всіх, може погубити волю суспільства до боротьби і загалом бажання асоціювати себе з державою. Є необхідність у більш ретельному моніторингу роботи працівників ТЦК та унеможливленні використання “обхідних” корупційних схем. Суспільство було б менш критичним до мобілізаційних процесів, якби побачило показові процеси щодо незаконного збагачення працівників МСЕК чи ТЦК — максимальні терміни ув’язнення та конфіскацію майна. Поки ж ми маємо лише протилежні випадки — як, скажімо, з сумнозвісною Тетяною Крупою.
Мобілізація зараз переважно охоплює людей з доходом нижче середнього — тих, хто не зміг купити собі бронь, місце в ЗВО, фальшиву інвалідність чи опікунство. Доходить до того, що в навчальних центрах опиняються ті, кого найлегше “бусифікувати” — алкоголіки, наркомани, безпритульні, люди із проблемами психіки, і які виявляються непотрібними армії, розкладають дисципліну, але створюють ілюзію укомплектованості підрозділу.
Грає роль і територіальний фактор — значно більше мобілізують жителів сіл та невеликих міст, де люди переважно живуть за місцем прописки. Жителів же великих міст — Києва, Львова, Одеси, Дніпра, Харкова, мобілізувати важче через більшу мобільність та загалом складність знайти людину в місті-мільйоннику. Не часто побачиш перевірки документів в центрі Києва, чи не так? Однак справедливість — це не мобілізація лише менш заможних верств населення, а й ІТ-шників та блогерів на Рейтарській.
Суспільство та військові негативно сприймають привілейованість певних верств населення. Історії із обставинами служби таких діячів як Віталій Шабунін чи зірок шоубізнесу як Віталій Козловський та Костянтин Бочаров (Melovin) викликають відчуття, що війна не для всіх.
Під постами деяких лідерів думок про мобілізацію їхніх чоловіків чи родичів сотні людей пишуть про співчуття. Та й самі вони часто спекулюють на темі мобілізації, називаючи її “помстою” за якусь свою діяльність. Частина суспільства досі сприймає Сили оборони як якусь зовнішню реальність, яка не має зачіпати їх — більш “рівних”, які не народжені для війни. Захистом держави на думку таких людей мають займатися якісь неокреслені “інші”.
Із 28 серпня чоловіки віком від 18 до 22 років включно отримали можливість виїжджати за кордон. Уряд пояснив, що такий крок може стримати батьків від рішення вивозити неповнолітніх синів з України. Однак з кризи еміграції 17-річних юнаків таке рішення створило кризу еміграції 17-22 річних. Зміна умов виїзду сприймається молоддю як можливість, якою треба скористатися, поки не пізно, оскільки немає певності, що це рішення не скасують та що мобілізаційний вік не знизять.
З 28 серпня по 19 вересня 2025 року за даними польської Прикордонної служби на українсько-польському кордоні зареєстрували майже 53 тисячі перевірок чоловіків, громадян України, віком 18-22 роки, з яких майже 40 тисяч — на в’їзді до Польщі. Наслідки такої повальної міграційної кризи будуть величезними — окрім поглиблення дефіциту трудових ресурсівв цивільному секторі економіки та ОПК, це ще й урізання мобілізаційного резерву, який міг бути задіяний, якщо війна на виснаження продовжиться і в наступні роки.
Демографічні наслідки такого рішення теж жахливі. Чоловіків віком 18-22 років в Україні через виїзд молоді на початку повномасштабного вторгнення та перед ним і так залишилося небагато — близько 500-700 тисяч. Значна частина молодих людей, які залишалися в Україні, тепер виїдуть, переважно назавжди.
Знову ж таки проблема відсутності відчуття справедливості може зіграти злий жарт. З початку війни чимало молоді добровільно пішло в Сили оборони України і зараз відчуває себе зневаженою, оскільки їм не часто вдається навіть потрапити на ротацію, не те що демобілізуватися після років служби, а їхні однолітки отримали можливість покинути країну наодинці із загрозою.
Політичні ж причини такого рішення очевидні. Чимало сімей із юнаками в відповідному віці тепер можуть відправити їх за кордон і не переживати за їх безпеку. Також влада сподівається на покращення стосунків із молоддю після протестів на підтримку збереження незалежності антикорупційних органів. Що в комплексі може призвести до росту рейтингів на тлі вдячності великих верств суспільства.
По справжньому гідне грошове забезпечення це теж важливий фактор для успіху мобілізації. Сьогодні, уклавши контракт, рекрут, залежно від звання, отримує від 24 до 30 тисяч гривень. Ці цифри просто жалюгідні у порівнянні із 20-25 тисяч доларів одноразової виплати, яку отримують контрактники в РФ. Не є нормальним і те, що військовослужбовці “на передку” повинні витрачати частину, якщо не всі свої “бойові” на закупівлю необхідного спорядження чи техніки.
Наразі мінімальний розмір грошового забезпечення — 20 130 гривень для рекрута. Залежно від місця несення служби та виконуваних завдань, українські військові додатково отримують 30, 50 та 100 тисяч гривень (поділені на кількість днів безпосередньої участі в бойових діях або їх забезпеченні чи управлінні). Військовослужбовець на ЛБЗ додатково може отримати 70 тисяч гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі в бойових діях. Грошове забезпечення для військових на передовій, незалежно від безпосередньої участі в бойових діях, цілком можна підтягнути до бодай давно обіцяних 200 тисяч гривень на місяць.
Так, в Україні грошей під час війни більше не стає, але чомусь на Національний кешбек, єПідтримку, підвищення стипендій та появу державних грантів після протестів студентів проти втручання в роботу НАБУ та САП та загальне зростання витрат на соціальну сферу в бюджеті на 2026 рік гроші знаходяться.
В умовах четвертого року затяжної війни на виснаження пріоритетом бюджету на 2026 рік стало зростання не видатків на оборону, а видатків на соціальні програми. Фінансування Міноборони в проекті бюджету зросте на 0,6% у порівнянні із 2025 роком, МВС — скоротиться на 0,1%.
В той же ж час невоєнні витрати значно зростуть: бюджет Мінсоцполітики — на 44,7 млрд грн (+10,6%), МОЗ — на 30,7 млрд грн (+14%), Мінрозвитку — на 15,8 млрд грн (+89,1%), МОН — на 9,2 млрд грн (+14,4%), МКСК — на 4,7 млрд грн (+41,9%), Мінʼюсту — на 3,4 млрд грн (+16,8%). Майже на 150 млрд грн (+20,5%) зростуть доходи місцевих бюджетів, що альтернативно могли б піти на рахунки бойових бригад.
Тому якби бажання полягало не у піднятті чи збереженні рейтингів, а у вирішенні поточних проблем із поповненням Сил Оборони, то кошти на одноразові виплати хоча б в 5-10 тисяч доларів (200-400 тисяч гривень) за підписання контракту і на розширення і покращення якості мобілізаційних процесів знайшлися б.
У влади є доволі природне бажання подобатися людям, однак війна — час непопулярних рішень. А до виборів спочатку треба дожити як держава. Проте в керівництва держави, схоже, чомусь існує впевненість, що війна закінчиться до того моменту, як проблеми, що накопичуються і ніким не вирішуються, призведуть до катастрофічних наслідків. А дуже б не хотілося програти війну із ворогом, який також виснажився, в останньому, чемпіонському раунді.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
