Професійно-технічна освіта (ПТО) є важливою складовою економічного розвитку та конкурентоспроможності держави. У Європі існують три основні моделі ПТО: модель професійних шкіл, дуальна та ринково орієнтована. Кожна європейська країна має певні особливості функціонування відповідних освітніх систем, переваги, недоліки та механізми взаємодії держави, бізнесу й закладів освіти.
Досвід цих країн може бути корисним для подальшого реформування професійно-технічної освіти в Україні.
Професійно-технічна освіта є основою для економічного розвитку країни. Неможливо будувати житло, вирощувати продукти, виробляти БПЛА, не маючи людей, що вміють працювати на сучасних верстатах, можуть залити фундамент під нову багатоквартирну споруду чи керувати комбайном. В Україні з розвитком та публічним позиціонуванням професійно-технічної освіти значні проблеми.
Молодь переважно вибирає гуманітарні та управлінські напрями, такі як менеджмент, психологія, філологія, право, маркетинг, якими перенасичений ринок праці, і нехтує інженерними та фундаментальними технічними напрямами. Без кваліфікованих інженерів неможливе відновлення інфраструктури, розвиток оборонного комплексу та технологічна модернізація економіки України.
Шлях до розвитку професійно-технічної освіти в Україні полягає, у тому числі, в аналізі та інтеграції практик та моделей відповідної освіти в країнах Європи, інструментів їх реалізації, переваг та недоліків.
У державах Європи фактично існують три основні моделі професійно-технічної освіти (далі ПТО), а саме: модель професійних шкіл, дуальна модель, та ринково орієнтована. У кожній країні вони мають свої особливості, часто декілька моделей поєднується в одній освітній системі.
Дана модель (її також називають державно-регульованою) базується навколо навчального закладу, характеризується провідною роллю держави в управлінні системою та домінуванням школи як основного місця здобуття професійної кваліфікації. Найбільш характерною вона є для Франції та країн Південної Європи.
Наприклад, в Іспанії лише близько 4% учнів старшої середньої школи навчаються за програмами, що поєднують навчання в закладі освіти з практикою на підприємстві. В Італії професійна підготовка також переважно здійснюється у навчальних закладах, тоді як виробниче навчання обмежене окремими галузями. У Франції приблизно 75% учнів здобувають професійну освіту в школах, а лише 25% — безпосередньо на виробництві.
У країнах Європи ця модель реалізується за двома підходами. Інтеграційний передбачає співіснування загальної та професійної освіти в межах одного закладу через різні освітні програми, тоді як сегрегаційний ґрунтується на функціонуванні окремих типів шкіл для академічної та професійної підготовки.
| Країна | Академічний напрям | Професійно-технічний напрям |
|---|---|---|
|
Італія |
Ліцеї: класичні, природничо-наукові, художні
|
Інститути: технічні, професійно-технічні
|
|
Греція |
Ліцеї |
Технологічні ліцеї |
|
Франція |
Ліцеї: загальноосвітні, технологічні
|
Професійні ліцеї |
|
Данія |
Гімназії, вищі підготовчі екзаменаційні курси
|
Коледжі: сільськогосподарські, комерційні, технічні, соціальні, охорони здоров’я
|
|
Польща |
Ліцеї: загальноосвітні, спеціалізовані
|
Основна професійна школа, технікуми |
У Франції після завершення коледжу (в них учні вчаться переважно з 11 до 15 років та здобувають нижчу середню освіту) випускники обирають один із трьох напрямів навчання в ліцеї: загальноосвітній, технологічний або професійний. Професійні ліцеї поділяються на дворічні та трирічні, які ведуть до здобуття професійного сертифіката або професійного бакалаврату.
Дворічні ліцеї фактично є аналогами українських професійно-технічних училищ і мають схожі проблеми, передусім невисокий престиж в очах суспільства і учнів. Ліцеї надають своїм випускникам сертифікати професійної підготовки та загальної професійної освіти. Серед учнів, які отримали ці кваліфікації, майже половина продовжують навчання, щоб скласти іспит на сертифікат професійного бакалаврату.
Перевагою цієї моделі є якісна підготовка фахівців для сфер, де практичні виробничі навички не є визначальними, зокрема послуг і торгівлі. Водночас вона має низку обмежень: централізоване управління, недостатню участь роботодавців у підготовці кадрів та слабкий зв’язок із потребами ринку праці. Саме тому багато країн поступово реформують таку систему, посилюючи практичну складову навчання та розширюючи співпрацю між закладами освіти і підприємствами.
У Франції практична підготовка виражається укладанням “кваліфікаційного контракту” між роботодавцем та випускником навчального закладу для підтвердження і підвищення кваліфікації. У такий спосіб роботодавці страхують себе від незадовільного рівня підготовки потенційних працівників через централізовані програми навчання, які часто відстають від потреб ринку. Тобто, переважно з виробничою практикою випускники стикаються вже після закінчення навчання, і то для того аби підтвердити свої знання та отримати кваліфікацію.
Парижем успішно реалізований підхід безперервної освіти. Уряд співпрацює з бізнесом, аби він надавав можливості для професійного навчання. Компанії, які беруть участь у програмі, отримують пільги від центральної та місцевої влади.
Працівники приватного та державного секторів у Франції можуть проходити безперервне професійне навчання трьома основними способами: за ініціативою роботодавця в межах плану розвитку компетентностей підприємства чи планів професійного розвитку державних установ; шляхом використання права на навчальну відпустку для проходження обраної освітньої програми; а також за рахунок індивідуального права на професійне навчання, яке дає змогу накопичувати кошти для підвищення кваліфікації.
Така система допомагає працівникам оновлювати або отримувати нові компетенції. У державному секторі на період навчання службовець вважається таким, що виконує службові обов’язки, тому за ним повністю зберігається заробітна плата.
Модель ПТО Польщі є подібною до французької. Навчання завершується профорієнтаційною роботою в потенційного роботодавця. Польська ПТО, як і французька, надає учням небагато можливостей для навчання на виробництві під час самої освіти, передбачає лише 3-4 тижні навчання на робочому місці у літній період. Співпраця з бізнесом не системна, бізнес не має суттєвого впливу на розробку навчальних програм.
Цікавим явищем є діяльність Добровільного трудового корпусу. Це організація, що спеціалізується на підтримці молоді, яка перебуває під загрозою соціальної ізоляції, та безробітних осіб віком до 25 років. Корпус також пропонує молодим людям у віці старше 15 років, які не мають загальної середньої освіти, можливість отримати професійну кваліфікацію або доповнити існуючу освіту. Студенти з низьким рівнем доходу отримують безкоштовне харчування і проживання на період навчання.
Дуальна модель професійної освіти поєднує ринкові механізми з державним регулюванням і ґрунтується на тісній співпраці закладів освіти та роботодавців. У класичному вигляді вона функціонує в Німеччині, Австрії та Швейцарії, хоча окремі її елементи сьогодні використовуються в більшості європейських країн.
Головною особливістю моделі є поєднання двох місць навчання — закладу освіти та підприємства. В першій установі здійснюється теоретична підготовка, а практичні навички учні здобувають безпосередньо на робочому місці. Такий підхід забезпечує відповідність професійної підготовки актуальним потребам ринку праці.
Показовим прикладом є Німеччина, де після завершення базової освіти учні можуть обирати різні освітні траєкторії, що поєднують загальну та професійну освіту. Важливою рисою системи є її гнучкість: перехід між різними типами закладів освіти та продовження навчання залишаються можливими на різних етапах професійного розвитку.
Ефективність німецької дуальної моделі забезпечується чітким розподілом відповідальності між державою та бізнесом. Держава визначає кваліфікаційні стандарти, здійснює нормативне регулювання й фінансує професійні школи, тоді як підприємства організовують практичне навчання, надають випускникам робочі місця та беруть участь у формуванні змісту підготовки. До цього процесу також залучаються професійні асоціації й профспілки.
Згадані особливості зробили німецьку модель однією з найуспішніших систем професійної освіти у світі та прикладом для реформ у багатьох країнах. Проте зважаючи на те, що підприємства фактично інвестують власні кошти у підготовку кадрів, така модель вимагає стабільно високого рівня залучення роботодавців.
Подібний підхід до організації професійної освіти використовують і інші європейські країни, зокрема Чехія. Нині близько 72% чеських учнів здобувають середню професійну освіту, хоча це на 4,4% менше порівняно з 2005 роком. Практичне навчання на підприємствах є обов’язковою складовою програм, а трудове законодавство покладає на роботодавців відповідальність за професійне навчання працівників.
Чеська система ПТО також приділяє значну увагу навчанню впродовж життя. Заклади професійної освіти пропонують короткострокові програми для випускників навчальних закладів та дорослих, які прагнуть здобути нову професійну кваліфікацію або підвищити рівень своїх компетентностей. Окрім цього, вони реалізують програми неформальної освіти — спеціалізовані курси, спрямовані на розвиток практичних навичок та підвищення кваліфікації.
Системи професійної освіти країн Північної Європи, які дотримуються дуального підходу, ґрунтуються на принципах рівності, соціальної інклюзії та доступності освіти. Її часто об’єднують у так звану скандинавську модель, для якої характерні безоплатна освіта та високий рівень державної підтримки.
Водночас країни регіону мають власні особливості. У Швеції та Фінляндії переважає шкільна модель професійної освіти, яка забезпечує широкий доступ до подальшого навчання у закладах вищої освіти. Натомість Данія та Норвегія активно використовують систему, що сприяє швидшому переходу випускників до ринку праці та зниженню молодіжного безробіття.
Останніми роками країни Північної Європи намагаються посилити практичну складову професійної освіти, однак результати реформ є неоднозначними. Наприклад данська модель, попри високу ефективність працевлаштування випускників, сприяє формуванню ризиків, пов’язаних з ранньою професійною спеціалізацією.
Україна в реформі освіти часто бере за приклад Фінляндію. Це країна, де професійна освіта має високий суспільний статус і є повноцінною альтернативою академічній траєкторії. Вона забезпечує як можливість працевлаштування, так і подальшого навчання у закладах вищої освіти. Основними принципами системи є гнучкість освітніх траєкторій та тісна взаємодія із роботодавцями. Професійна освіта організована на компетентнісних засадах, підтримує перекваліфікацію та безперервний професійний розвиток.
Для кожного здобувача формується індивідуальний план навчання на основі модульної структури з урахуванням попереднього досвіду, а вступ можливий упродовж року. Значна увага приділяється навчанню на робочому місці, яке є обов’язковою складовою більшості програм. З 2018 року у Фінляндії діє система навчальних угод, що розширила можливості проходження практики на підприємствах та посилила співпрацю між закладами освіти й роботодавцями.
Важливою складовою моделі є учнівство, за якого більша частина навчання проходить безпосередньо на підприємстві. Роботодавці беруть активну участь у підготовці майбутніх фахівців, отримуючи державну компенсацію витрат на навчання, тоді як учні мають статус працівників і отримують заробітну плату.
Фінансування професійної освіти здійснюється переважно за рахунок держави. Водночас частина коштів розподіляється залежно від результатів діяльності закладів, зокрема кількості здобутих кваліфікацій, працевлаштування випускників і продовження ними навчання. Такий підхід стимулює заклади освіти підвищувати якість підготовки та підтримувати тісний зв’язок з потребами ринку праці.
У всіх країнах Європи, що використовують дуальну систему освіти, спільним є співпраця держави і бізнесу, де держава формує навчальні програми таким чином, аби випускники були бажаними на ринку праці, а бізнес долучається до процесу навчання. Проте також є система в якій роль бізнесу ще більша, а роль держави майже зведена до “нічного сторожа” – це ринково орієнтована модель.
Ринкова модель професійної освіти ґрунтується на визначальній ролі роботодавців у підготовці кадрів. На відміну від державної та дуальної моделей, вона меншим чином регулюється державою і насамперед орієнтується на поточні потреби ринку праці. Найбільш характерною ця модель є для Великої Британії, США та Японії, де професійна підготовка функціонує переважно поза системою загальної середньої освіти, а ключовими провайдерами навчання виступають підприємства та інші недержавні організації.
Показовим прикладом є Велика Британія, де важливе місце посідають програми учнівства (apprenticeships), які поєднують навчання на робочому місці з теоретичною підготовкою. Водночас професійну освіту забезпечують переважно коледжі подальшої освіти (Further Education Colleges), що виступають проміжною ланкою між середньою та вищою освітою.
Характерною рисою британської системи є гнучкість освітніх траєкторій: професійні та академічні програми взаємопов’язані, а здобуті кваліфікації можуть поступово накопичуватися й відкривати доступ до наступних рівнів освіти. Це забезпечує відсутність «тупикових» освітніх маршрутів і сприяє навчанню впродовж життя.
Основою ринкової моделі є тісний зв’язок із потребами економіки. Роботодавці визначають попит на професійні кваліфікації, беруть участь у розробленні програм, фінансують значну частину підготовки та оцінюють її результати. Такий підхід забезпечує високу адаптивність професійної освіти до змін на ринку праці, хоча водночас робить її більш залежною від економічної кон’юнктури та потреб окремих компаній.
Між дуальною та ринково орієнтованою моделями є принципові відмінності. Дуальна система базується на співробітництві між державою та бізнесом, де держава затверджує стандарти професійної підготовки, а бізнес надає рекомендації, якими компетентностями має володіти випускник. Тобто два студенти в ході навчання проходитимуть однакові дисципліни та здобуть однакові компетентності. В умовах ринково орієнтованої моделі різні навчальні заклади, хоч і співпрацюють з бізнесом, але також конкурують між собою, та автономно визначають якими компетентностями має володіти випускник.
Модель професійних шкіл актуальна для країн із централізованою системою державного управління, наприклад Франції. Хоч централізація системи освіти має свої плюси, наприклад держава визначає стандарти, може перерозподіляти ресурси на пріоритетні напрями, проте ця модель часто стає відірваною від реалій приватного сектору та внаслідок цього не надає необхідної теоретичної освіти та практичної підготовки.
Для країн з обмеженим бюджетом (як Україна) ринково-орієнтована модель здається привабливою, оскільки знімає з держави частину витрат. Проте для країн зі слабкими інституціями (знову ж таки Україна) така система створює ряд ризиків, зокрема вимивання кадрів із стратегічно важливих для держави галузей промисловості, появи «фабрик дипломів», розшарування суспільства, де якісну освіту зможуть отримати лише платоспроможні верстви, та інші.
Дуальна модель, співпраця бізнесу та держави є третім шляхом. Держава створює навчальні програми, зважаючи на побажання приватного сектору. Фактично, випускник одразу після завершення навчання має прямий вихід на ринок праці. Однак бізнес не може лише отримувати бенефіти від цієї моделі, він повинен фінансувати таку освітню систему.
Тому для держав зі слабкою економікою, слабкими інституціями, та відсутньою традицією системної співпраці та й банальної довіри бізнесу до держави, інтеграція дуальної моделі потребуватиме значних зусиль та тривалого часу. Проте цей шлях матиме найменше ризиків та в перспективі здатен сформувати найбільш плідне для держави та бізнесу освітнє середовище.
В Україні від розпаду СРСР домінувала модель професійних шкіл. Держава повністю визначала зміст професійно-технічної освіти, а роботодавців, як стейкхолдерів для освітньої системи не існувало. З 2015 року в сфері ПТО відбувається ряд реформ, що мали на меті збільшити практичну складову навчання та залученість бізнесу, фактично перейти на дуальну модель.
Проте успіхи є лише частковими – у 2020/2021 навчальному році 217 закладів ПТО з 694 застосовували дуальну форму навчання, у 2024/2025 навчальному році таких стало лише 176 з 665. Довоєнні успіхи таких закладів були вагомими: високий рівень працевлаштування – до 97%, додаткові фінансові надходження для закладів ПТО від бізнесу – до 50 тис. грн на здобувача освіти, більш стійка та взаємовигідна співпраця з роботодавцями.
Проте з початку широкомасштабного вторгнення ситуація погіршилась. Основними причинами, які називають самі підприємці, є “інвестиційні вигоди”. Під час війни компанії не хочуть ризикувати своїми грошима, інвестуючи у ПТО. Також причинами є відсутність підтримки з боку держави та юридичні ризики пов’язані з працевлаштуванням неповнолітніх.
Україна має значний потенціал для модернізації системи професійно-технічної освіти (ПТО), що підтверджувалося успішними реформаторськими ініціативами до 2022 року. Втім, наразі сектор стикається з низкою системних викликів, які потребують нагального вирішення.
Комплексна трансформація ПТО відповідає стратегічним інтересам усіх ключових стейкхолдерів. Для приватного сектору це інструмент подолання кадрового дефіциту та залучення кваліфікованих фахівців із практичними навичками. Для держави це фактор стимулювання розвитку промисловості та підвищення продуктивності праці. Для здобувачів освіти це можливість отримання затребуваної професії з гарантованим працевлаштуванням та конкурентною заробітною платою.
© 2026 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
