Сьогодні вже можна говорити, що перевага Росії на Чорному морі добігає кінця. Яким же буде майбутнє цього регіону? Один з можливих варіантів — стратегічний союз, який багато хто недооцінює. Партнерство України та Туреччини — фундаментальний фактор, що може змінити баланс сил у Чорноморському регіоні, і його потенціал виходить далеко за межі ситуативних угод на кшталт “зернового коридору”. Тож, які саме перспективи має співпраця України та Туреччини, а також про те, чи може сформуватись вісь “Київ-Анкара” – читайте у статті.
Зміст
Дискусії щодо співпраці України з країнами Чорноморського регіону часто ігнорують ключову державу регіону – Туреччину. А дарма. Адже саме Анкара здатна стати «темною конячкою» регіону та цінним союзником для України. І мова тут йде не лише про корвети та «Байрактари», а й про стратегічні інтереси.
Російська держава у будь-який історичний період свого існування, усвідомлювала важливість проток Босфор та Дарданелли для впливу у регіоні та постійно прагнула розширити вплив на них. Реалізація мрії «про Протоки» у російській геополітичній доктрині дала б можливість поширити сферу інтересу далі на південь – на Близький Схід, у Північну Африку, до стратегічного Суецького каналу. Такі амбіції неодноразово зіштовхували Росію та Туреччину і у військовому, і у дипломатичному протистоянні. Не варто забувати і те, що збереження турецького суверенітету над Чорноморськими протоками було (і залишається) також інтересом європейських країн – наприклад, Великої Британії. Як тривалий час провідна морська потуга світу, Британія якнайкраще усвідомлювала важливість контролю над морськими шляхами і неодноразово надавала Туреччині підтримку у стримуванні експансіоністських намірів росіян. Сучасні напрямки російської експансії залишаються незмінними.
Україна після 1991 року вважалася «третьої силою» на Чорному морі. Проте, загальна атмосфера оманливого миру та стабільності відносин з Росією, а також брак усвідомлення важливості морської політики, спільно з невмінням розпоряджатись наявними ресурсами, призвели до того, що Київ не вів систематичної Чорноморської політики. Актуальності ця тема набула лише після анексії Криму 2014 року, проте тоді нам вже бракувало ресурсів, та й геостратегічна перевага була втрачена. Найгостріше питання Чорного моря для України постало під час повномасштабного вторгнення — головний експортний коридор нашої держави перетворився на театр воєнних дій, що мало значні наслідки для української економіки.
Турецький погляд на Босфор та Дарданелли сьогодні
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 року Туреччина, скориставшись своїм правом за конвенцією Монтре, заборонила прохід військових кораблів воюючих сторін. Так турки спробували скористатись своїм важелем впливу для зменшення градусу небезпеки на морі. Проте цього, очевидно, замало, аби ствердити своє домінуюче становище на Чорному морі. Росія ще 2014 року порушила статус-кво в регіоні, чим напряму зачепила інтереси Туреччини. Адже надмірне посилення ключового конкурента в регіоні навряд чи сподобалось Анкарі.
Продовженням російської експансії на південь після 2014 року слід вважати «Сирійський експрес» та постійну російську військово-морську присутность в Середземному морі, зокрема в Тартусі, Сирія. А у 2022 році РФ витіснила Україну з Азовського узбережжя, перетворивши Азовське море на своє внутрішнє.
Одним з наслідків початку повномасштабної війни стало припинення експорту української аграрної продукції через Чорне море. Туреччина, що не могла дозволити собі втратити статус «гаранта» Чорноморської безпеки в очах світу, ініціювала та лобіювала «Зернову угоду», яка функціонувала рік. Після цього, незважаючи на російські погрози, експорт української продукції морем продовжується, у першу чергу завдяки значним втратам російського Чорноморського флоту.
Турецька Держава неодноразово висловлювала готовність стати посередником між Україною та Росією, а 2025 року навіть заявила, що не проти відправити своїх військових в якості миротворців в Україну.
Таку ініціативність можна пов’язати одразу з кількома факторами. По-перше, Анкара не хоче втрачати статус гаранта продовольчої безпеки Північної Африки та Близького Сходу, а по-друге – не бажає надмірного посилення Росії як конкурента в регіоні. Адже, у разі успіху в Україні, РФ може захотіти повернутись в Середземномор’я та розширити свою сферу впливу на Кавказ.
Варто також зазначити, що Анкара утверджує свої позиції на Чорному морі і шляхом підтримки країн-партнерів, зокрема Румунії. Так, відповідно до контракту, укладеного минулого року, турецька оборонна компанія Otokar виготовить для потреб збройних сил Румунії 1059 броньованих машин COBRA II. Перші поставки техніки вже відбулись на початку червня цього року.
Спільні інтереси як крок до стратегічного партнерства України та Туреччини
Сьогодні українські та турецькі інтереси в Чорному морі зокрема, та на геополітичній шахівниці загалом, близькі як ніколи. Для України життєво важливим є забезпечення стабільного експорту своєї продукції морським шляхом через контрольовані Туреччиною протоки та послаблення російської військової присутності на морі.
Для Туреччини ідеальним сценарієм було б збереження довоєнного статусу-кво – усі країни регіону (включно з Україною та Росією) мирно співпрацюють на Чорному морі з метою забезпечення стабільної торгівлі. Проте після 2022 року все більш очевидним стає той факт, що російський експансіонізм «перетнув червоні лінії» та напряму загрожує турецьким інтересам не лише в Чорному морі, а й на Близькому Сході, де РФ прагне зберегти свої бази в Сирії та розширює співпрацю з суперником Туреччини в регіоні – Іраном. Турецькі політики звикли діяти прагматично, у власних інтересах та ніколи не «підставляють другу щоку». Тож, найімовірніше, після двадцятирічного потепління відносин з РФ наступить тривале похолодання. Яке, якщо робити ретроспективний аналіз, і є природним станом взаємин двох впливових держав чиї інтереси стикаються у цілому ряді регіонів.
У такій ситуації Анкарі має видаватися досить привабливою співпраця з Україною, адже, окрім спільних інтересів, нашим країнам ще й «нема чого ділити». Подивимось лишень на напрямок турецької експансії останні роки – він стабільно залишався південним та східним – Сирія, Кавказ, Центральна Азія. Сьогодні і ми, і турки зацікавлені як у стабільності на Чорному морі, так і в стабільності поставок енергоносіїв у Європу з країн Перської затоки маршрутом через Сирію та Туреччину, або ж із Центральної Азії через Азербайджан та Туреччину.
Витіснення Анкарою російського впливу на Південному Кавказі чи в Центральній Азії безпосередньо посилює позиції Києва. Наприклад, перемога Азербайджану, здобута за турецької підтримки, не просто змінила баланс сил, а й продемонструвала технологічну та доктринальну перевагу над російськими системами, підриваючи імідж РФ як надійного постачальника військової техніки. Ба більше, це підштовхнуло Вірменію до розвороту від Москви та пошуку нових союзників, що змінює регіональний баланс сил на Кавказі. Це, у свою чергу, змушує Кремль витрачати військові та дипломатичні ресурси на утримання своїх позицій, розпорошуючи зусилля, які могли б бути сконцентровані на Україні.
Існує також ще низка факторів, які роблять союз України та Туреччини привабливішим. Серед них доречно згадати обмін військовим досвідом, розвиток ВПК та сучасних військових технологій. Співпраця з Туреччиною у цих сферах вже є досить успішною (корветна програма, двигуни “Мотор-Січі” для турецьких безпілотників, БПЛА). Значна роль тут відведена і військово-морській співпраці. Так, Україна замовила для своїх ВМС саме турецькі корвети, а Туреччина активно вивчає досвід застосування морських безпілотників – БЕКів.
Які можливості відкриває погіршення відносин Туреччини з США?
В лютому 2025 року новообраний 47-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп зробив низку заяв та політичних кроків, які вказували і на погіршення відносин США з Україною та зменшення підтримки американською адміністрацією останньої, і на спробу переосмислення ролі США в НАТО. Так, Дональд Трамп заявив, що не збирається захищати країни-партнери по альянсу, які витрачають на оборону менше 5% річного ВВП. І, хоча Туреччина й запланувала у 2025 році рекордне підвищення оборонних витрат до суми в 47 млрд доларів, це все ще буде менше від американського «мінімально необхідного показника». Згідно з даними Стокгольмського інституту досліджень проблем миру, 2023 року турецькі витрати на сферу безпеки та оборони складали 1,5% ВВП країни, або ж 15,8 млрд доларів, а 2024 року ця сума дорівнювала 40 млрд доларів (трохи менше ніж 4%).
Туреччина вже не вперше наражається на ризик потрапити у немилість до США — її історія перебування у складі Північноатлантичного альянсу часто супроводжувалась натягнутими відносинами з партнерами. У 2019 році Анкара розпочала реалізацію угоди щодо закупівлі російських ЗРК С-400, укладеної у 2017 році. Загальна вартість контракту сягала 2,5 млрд доларів за чотири дивізіони. У відповідь на цей крок США увімкнули режим санкцій в рамках закону «Про протидію противникам Америки через санкції» (CAATSA) й виключили Туреччину з програми F-35. При цьому це рішення било й по самій програмі літака, адже Туреччина вже була інтегрована у ланцюги постачання комплектуючих для літаків. Також Туреччина зіштовхнулась із блокуванням програми модернізації своїх літаків F-16, які становлять основу її авіапарку, до рівня Block 70/72. Зрештою, це питання було розблоковано день у день із дозволом Туреччини на приєднання Швеції до НАТО.
Уже під завісу каденції адміністрації Байдена заступник державного секретаря США Вікторія Нуланд здійснила візит до Туреччини, метою якого було налагодження відносин та спроба вирішити питання з С-400 та F-35. При цьому, повідомлялось, що візит пройшов досить успішно та перспективно для обох сторін. З іншого боку, різка зміна риторики наступною адміністрацією не додає Вашингтону (особливо Вашингтону Трампа) образу надійного союзника. Сюди ж варто додати і те, що Туреччина зацікавлена у стабільності нової сирійської влади, яку Анкара підтримує, та відновленні миру і порядку в країні. А цим планам зараз намагається завадити ключовий союзник США – Ізраїль, який не лише завдає ударів по підконтрольній сирійському уряду території, а й виступає зазбереження російських баз в Тартусі та Хмеймімі.
Усі ці фактори підштовхують Анкару до пошуку союзників, які мали б більш сумісні з турецькими інтереси. У свою чергу, велика, сучасна турецька армія, що має досвід війни (нехай і не в умовах конфлікту високої інтенсивності), а особливо турецький військово-промисловий комплекс, який досить динамічно розвивається, можуть стати незамінним активом в умовах формування багатополярного світу.
Головним «бенефіціаром» від турецької армії може стати об’єднана Європа, яка зараз поступово рухається до усвідомлення необхідності ствердитись як новий полюс сили без підтримки США. У березні 2025 року міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан заявив, що Анкара готова приєднатися до будь-якої нової європейської системи безпеки, якщо НАТО розвалиться.
І, якщо залучення Туреччини до європейської архітектури безпеки може зіткнутись з суттєвими труднощами (не варто забувати про питання Кіпру та періодичні загострення відносин з Грецією), то співпраці Туреччини з Україною не заважає, станом на зараз, ніщо.
Точки росту взаємодії
Для повного розкриття потенціалу українсько-турецького співробітництва важливо, в першу чергу, вийти за межі вже реалізованих проєктів і поглянути на нові, менш очевидні виміри співпраці. Не менш значимою є і потреба перейти від ситуативної взаємодії до формування більш глибоко інтегрованого альянсу, що базується на спільних геоекономічних та стратегічних інтересах.
Ключовим напрямом співробітництва може стати не просто закупівля озброєнь, а створення повноцінних спільних оборонних екосистем. Це передбачає перехід до спільних науково-дослідних робіт у сферах, де обидві країни мають сильні компетенції: аерокосмічні технології, виробництво двигунів, а також розробка безпілотних апаратів. Також, як Україна, так і Туреччина мають чисельні сухопутні сили, які також потребують розвитку. У даній сфері існує безліч перспективних проєктів: засоби протидії БПЛА, комплекси активного захисту, артилерійські озброєння тощо. Така промислова інтеграція створить міцний фундамент для альянсу, який буде значно важче зруйнувати політичними змінами.
Не менш важливим є геоекономічний вимір взаємодії. Замість того, щоб розглядати Туреччину лише як ринок збуту чи транзитну країну для українського зерна, варто мислити категоріями створення нового транспортного коридору “Північ-Південь”. Інтеграція української портової та залізничної інфраструктури з турецькими логістичними хабами може створити потужний маршрут, що з’єднає Скандинавію та країни Балтії з Близьким Сходом та Північною Африкою в обхід Росії та нестабільних зон. Фактично, цей проєкт може стати сучасним аналогом шляху “із варяг у греки”.
Тож, можна сказати, що сьогодні для Києва відкрите вікно можливостей отримати сильного як не союзника, так партнера в регіоні, співпраця з яким базуватиметься саме на спільних інтересах. І головне в цій ситуації – побачити цю можливість та вдало нею скористатись, що вимагає і політичної волі, і дипломатичних зусиль. Проте ймовірні переваги та здобутки для України від партнерства з Туреччиною однозначно варті докладання значних зусиль.
No posts found!
