На шляху до мінеральної угоди: криза на сході ДР Конго після падіння Гоми
Микита Зімницький
В кінці січня 2025 року взяття Гоми бойовиками Руху 23-го березня в черговий раз нагадало міжнародній спільноті про перманентну анархію на сході Демократичної Республіки Конго. Вона, звичайно, ніколи не зникала з глобального порядку денного, проте знаходилась в тіні більш негайних проблем безпеки. Але тепер повстанці, підтримувані Руандою, захопили велике стратегічно важливе місто і були готові продовжувати наступ (що вони й зробили). До того ж, в оточення потрапили контингенти іноземних держав, запрошених для боротьби з Рухом. Подальша ескалація поставила б регіон на межу нової Конголезької війни, а Руанду – на межу реалізації іредентистських амбіцій.
Про те, як намагаються врегулювати кризу останніми місяцями – далі в статті.
Зміст
До самого кінця 2024 року існували підстави для оптимізму щодо розвитку проксі-конфлікту у східних провінціях Демократичної Республіки Конго між конголезським урядом і Рухом 23-го березня (М23), який має підтримку сусідньої Руанди у вигляді 4 тисяч її військовослужбовців. Жуану Лоренсу, Президенту Анголи, 30 липня вдалось влаштувати домовленість про припинення вогню між двома сторонами, а у листопаді міністри закордонних справ погодили «концепт операцій», що окреслював механізм і умови виведення руандійських військ. За цим планувалась особиста зустріч в Луанді Президентів ДРК та Руанди – Фелікса Чісекеді і Поля Кагаме, – вперше за останні півтора року, яка мала б щонайменше знизити напруженість, якщо не стати місцем підписання цілої мирної угоди.
Натомість, діалог зірвався. І Кіншаса, і Кігалі в останній момент заявили про скасування зустрічі, не знайшовши згоди стосовно питання формату переговорів з М23: Кагаме наполягав на тому, що уряд має вести перемовини безпосередньо з повстанцями, визнаними ДРК терористичною організацією; Чісекеді зі свого боку стверджував, що переговори з рухом є «червоною лінією», яку він не в змозі перетнути, та вимагав продовження переговорів з Руандою без участі збройного угруповання.
Втім справжній колапс відбувався не в дипломатичних кулуарах, і не в публічній риториці, а на лінії зіткнення. Поки збройні сили ДР Конго успішно стримували наступ М23 в напрямі північного міста Лубера, на півдні Руху в перші дні 2025 року вдалось окупувати міста Масісі і Мінова, і таким чином вийти до берегів озера Ківу й оточити Гому – адміністративний центр провінції та одне з найбільших міст країни. Зокрема, 23 січня сили М23 захопили місто Саке, а 25 почалися сутички на околицях Гоми, яка була повністю взята до кінця місяця. 3 тис. осіб загинули в перші дні за оцінками ООН, майже стільки ж поранено, і ще 500 тис. покинули домівки від початку року.
Марш на південь
Загалом, своїм корінням конфлікт сягає Руандського геноциду, дезінтеграції Конго-Заїру, і Конголезьких війн в 90-ті роки. М23 своєю основою ціллю визначає захист інтересів місцевих тутсі – не в останню чергу від залишків геноцидаріїв-хуту, які перетнули кордон на захід. Втручання Руанди, що наразі найімовірніше має на меті підтримку своєрідної сфери впливу у прикордонних провінціях, теж тягнеться від тих подій, як і практика незаконного вивезення нею звідти добутих копалин.
Зимою 2025 року силам М23 довелось битися за Гому не вперше. В далекому 2012, узявши назву від мирної угоди з урядом, підписаної 23 березня 2009 року, збройні угруповання конголезских тутсі підняли бунт в Північній Ківу(звинувачуючи уряд в недотриманні згаданої угоди). Рух швидко захоплював нові території, просуваючись у напрямі провінційного центру, який зайняв у кінці листопада, однак, ненадовго. Під тиском міжнародної спільноти повстанці були змушені погодитись на переговори за посередництва Уганди і покинути Гому вже 1 грудня.
Це ніяк не означало, що тодішній Президент ДРК Жозеф Кабіла полишив пошук військового рішення, яке знайшов у регіональному безпековому механізмі – САДК (SADC, Південноафриканське співтовариство розвитку). Кіншаса приєдналась до організації невдовзі після повалення диктатури Мобуту в 1997 р., і контраверсійна інтервенція Зімбабве, Анголи, та Намібії під егідою САДК врятувала режим Лорана-Дезіре Кабіли в Другій Конголезькій війні, відбивши руандійський десант на заході держави. Тепер же Саміт САДК підтримав запит Кабіли-молодшого і ухвалив застосування регіональних сили швидкого реагування САДКБРИГ проти М23. Ініціативу зрештою взяла під крило діюча миротворча місія ООН MONUSCO у форматі авторизованої Радою Безпеки Force Intervention Brigade (FIB), що стало першою місією ООН з мандатом примусу до миру. Але місія залишилась регіональною за суттю: озброєний контингент надали країни САДК – Південна Африка, Танзанія, та Малаві. FIB вдалося повністю розгромити М23 після того, як конфлікт продовжився в травні 2013, і витіснити на територію Уганди, де його залишки склали зброю і підписали мирну домовленість з урядом ДРК.
Країни: Ангола, Ботсвана, Коморські о-ви, ДРК, Есватіні, Лесото, Мадагаскар, Малаві, Маврикій, Мозамбік, Сейшельські о-ви, ПАР, Танзанія, Замбія, Зімбабве.
Бойовики М23 повернулися зі зброєю на гоббсіанську сцену східного Конго в листопаді 2021 року в районі території Рутшуру, на північ від Гоми. Рух знову стрімко поширював свій контроль на провінцію, уже в грудні 2022 року потроївши площу зайнятої території у порівнянні з березнем. Чісекеді, який змінив Кабілу на посаді Президента в 2019 році, на цей раз звернувся за допомогою до іншої коаліції держав. В 2022 році ДРК стала членом ЕАК (EAC, Східноафриканське співтовариство), учасники якого в липні погодили застосування сил швидкого реагування ЕАКРФ – вперше в історії регіональної організації.
Спроби врегулювання рухались двома паралельними треками. Перший – так званий Луандський процес медіації Жуана Лоренсу, затверджений Африканським союзом, що стосувався переговорів між ДРК і Руандою. Другим був Найробський процес, інкорпорований в ЕАК липневим Самітом, очолюваний тодішнім Президентом Кенії Ухуро Кеніяттою, який виступив посередником між Кіншасою і десятками повстанських угруповань. Мандат ЕАКРФ полягав у сприянні впровадженню рекомендацій обох процесів, які на момент розгортання авторизованого контингенту чисельністю у 6-12 тис. в листопаді 2022 полягали у забезпечені погодженого в тому ж місяці режиму припинення вогню (почав діяти в квітні 2023 року) і нагляді за відходом М23 із зайнятих позицій.
Кіншаса дуже скоро розчарувалась в ЕАКРФ. Чісекеді наполягав на тому, щоб регіональні контингенти проводили наступальні операції проти бойовиків, а регіональна спільнота трималась строго миротворчої інтерпретації мандату. Врешті уряд ДРК просто відмовився продовжувати дію місії, і у кінці 2023 року її було припинено. Натомість, конголезький лідер став шукати підтримку в старих союзників – САДК. І там її знайшов: на позачерговому Саміті було знову увалено рішення про застосування САДКБРИГ, з тією ж трійкою контрибуторів, що і у 2013 році. SAMIDRC – Місія САДК в ДР Конго, – була авторизована відповідно до Пакту про взаємну оборону САДК 2003 року, безпосередньо для підтримки збройних сил ДРК у нейтралізації М23, і була розгорнута в грудні 2023, одночасно з виходом миротворців ЕАКРФ.
За перший рік своєї діяльності, як тепер можемо судити, SAMIDRC зовсім не змінила баланс сил на користь уряду. І коли бойовики та руандійські військові захопили Гому, сили інтервентів потрапили в оточення.
Міжнародна реакція і африканські рішення
З взяттям Гоми криза перетворилась із локальної на регіональну. І, як це зазвичай відбувається, міжнародні організації почали терміново скликати тематичні засідання. Рада миру та безпеки Африканського союзу зібралася 28 січня і вимагала припинення підтримки М23 та виведення іноземних військ («будь-яких», не вказуючи на Руанду), а від бойовиків – негайно і безумовно залишити окуповані в січні міста та скласти зброю. Але, очікувано, далі континентальні зусилля не просунулися, і наступна зустріч 14 лютого завершилась без змістовних дій. Безрезультатно, однак, 14 лютого не пройшло для М23: в цей день угрупування взяло Букаву – ще одне велике конголезьке місто і адміністративний центр провінції Південне Ківу.
Щодо ширшої міжнародної реакції, то Рада безпеки ООН провела два засідання, 26 та 28 січня, де одноголосно підтримали Кіншасу, теж вимагаючи від М23 залишити завойовані території, а також зупинки іноземної підтримки. Вимоги були повторенні в прийнятій 21 лютого Резолюції 2773, яка до того ж закликала до виведення саме руандійських Сил оборони з території ДРК.
Найбільш напружена ситуація склалась у відносинах з ЄС. Блок в минулому році підписав з Кігалі меморандум про взаємопорозуміння щодо критичних мінералів, і тепер перебував під тиском, в тому числі з боку Європарламенту, стосовно його денонсації у відповідь на січневі події. Зрештою в березні Союз, за словами Каї Каллас, запустив процес перегляду угоди. Тоді ж ЄС ввів індивідуальні обмеження проти деяких представників М23 та руандійських посадовців, у відповідь на що Руанда розірвала дипломатичні відносини з Бельгією – колишньою метрополією і основною країною-ініціатором санкцій.
Попри глобальну увагу, і ООН, і Африканський союз затвердили підтримку існуючих ініціатив, тому займатися кризою продовжили ті ж регіональні актори. ЕАК скликала присвячений ДРК позачерговий Саміт 29 січня, а САДК – 31. 8 лютого обидві організації провели спільний Саміт голів держав та урядів в Дар-ес-Саламі, на якому закликали до виведення «незапрошених» військ, припинення вогню, а також об’єднали Луандський та Найробський процеси. Для САДК ситуація була особливо складною: під час битви за Гому загинуло 17 військовослужбовців, розміщених в рамках SAMIDRC, тоді як інші залишились відрізаними від можливості відступити, коли повстанці захопили місцевий аеропорт. Риторика організації була різко конфронтаційною, втім протягом лютого за нею так і не послідували дії, аналогічно й з боку сил М23 і Руанди. Оточений контингент по суті залишився якийсь час ніяково співіснувати з бойовиками. Нарешті, 13 березня ще один позачерговий Саміт САДК припинив дію мандату SAMIDRC, відкривши можливість евакуації сил інтервентів. До кінця місяця сторони домовились про сприяння виведенню оточених військ, які наразі пересуваються маршрутом через територію Руанди.
В той же час САДК та ЕАК погодили дорожню карту для стабілізації політичної та безпекової ситуації, а на другом спільному Саміті затвердили нову команду медіаторів з колишніх африканських президентів, яка провела перше засідання на початку квітня. Лоренсу продовжував посередницьку діяльність, зустрівшись в лютому з Чісекеді, і намагався переконати Кіншасу почати прямий діалог з бойовиками. Тут Президенту Анголи вдалось досягти прориву – уряд ДРК погодився на перемовини з делегацією повстанців М23 в Луанді. Але в останній момент перед тим як зустріч мала відбутись, Рух вийшов з діалогу, покладаючи провину за його зрив на анонсовані раніше європейські санкції. 24 березня Лоренсу оголосив про складання повноважень медіатора від Африканського союзу, які згодом було передано Президенту Того Фору Гнассінгбе. Але на цьому етапі обидві сторони конфлікту вже звернулись до інших посередників.
Катар, США, угоди, надра, і безпекові гарантії
Формально Лоренсу обґрунтовував завершення своєї ролі в процесі потребою приділення більшої уваги новим обов’язкам на посаді Голови Африканського союзу, але скоріш за все справжня причина була більш політичною. Паралельно з тим як він намагався поновити перемовини в рамках Луандського процесу, запустив свою кампанію «човникової дипломатії» Катар. Неочікувано для Анголи і, відверто сказати, більшості міжнародних спостерігачів, вона виявилась успішною. 18 березня (день, коли мали б початись переговори з М23 в Луанді) Кагаме і Чісекеді зустрілися в столиці країни, висловилися про необхідність припинення вогню та домовились продовжувати діалог. Окрім факту зустрічі двох президентів, сама по собі подія не принесла конкретних рішень, але, починаючи з неї, сторони відкинули декларований пошук «африканських рішень африканських проблем»: до цього, в кінці січня, коли сили М23 вели бої на околицях Гоми, з пропозицією посередництва виступала Туреччина в особі Президента Ердогана, та Кіншаса відмовила, посилаючись на відданість існуючим ініціативам.
Наступним кроком було залучення в процес М23, що Катар зробив, запросивши делегацією повстанців на другий раунд переговорів, де медіатори зустрілись з ними окремо. Неформально, конголезькі посадовці почали вести діалог в Досі на початку квітня, а офіційно він стартував 9 числа. 23 ж квітня обидві сторони нарешті оголосили про негайне припинення вогню і повернулись до обговорення умов потенційної мирної угоди. Тим часом на треку ДРК-Руанда ініціативу перехопив новий актор – Сполучені Штати.
Як і з Україною, адміністрація Трампа зацікавилась у сприянні врегулюванню шляхом угоди про видобуток критичних мінералів. Як і з Україною, ідея угоди з’явилась не у Вашингтоні. На початку кризи реакція США нічим не вирізнялась серед західних країн, і проти руандійських чиновників ввели індивідуальні санкції. Пропозиція про партнерство у видобутку конголезських мінералів в обмін на безпекову підтримку була запропонована адміністрацією Чісекеді в лютому і одразу викликала інтерес на іншому краю Атлантики. Поки не можна сказати, чи віддає особливу перевагу американський уряд і капітал якимось конкретним копалинам – міді, кобальту, золоту, олову, вольфраму, іншим. Однак що Кіншаса хотіла б звернути американські інтереси до колтанової руди, з якої добувається тантал (метал, що використовують у виробництві конденсаторів для електроніки), припустити не складно: «оподаткування» колтанових шахт у Північній Ківу за оцінками експертів приносило в 2024 році бойовикам М23 приблизно 800 тис. доларів США на місяць.
Наразі переговорний процес лишається незавершеним, утім, якщо судити за публічними заявами американських посадовців, розвивається задовільно. В останні місяці можна було спостерігати посилену дипломатичну взаємодію з державами регіону: так, наприклад, Массад Булос, радник Трампа з питань Африки, відвідав ДРК, Руанду, Уганду і Кенію на початку квітня. США стали позиціонувати себе як миротворця і посередника, почавши дискусії про мінеральну угоду і з Кігалі, а також докладаючи зусилля для досягнення мирних домовленостей. 25 квітня міністри закордонних справ обох країн зустрілися у Вашингтоні в присутності Марко Рубіо і підписали Декларацію принципів, в тексті якої серед іншого визнали наявність легітимних безпекових інтересів в обох сторін та оголосили, що утримуватимуться від підтримки недержавних збройних угруповань.
Сторони погодились підготувати проект мирного договору до 2 травня, і, за словами Булоса, США вже отримали його на розгляд. Двосторонні економічні угоди Сполучені Штати очікують підписати слідом за фінальним варіантом договору. Щодо Руанди адміністрація Трампа має додатковий інтерес, розглядаючи країну як потенційне місце розміщення депортованих в рамках антиміграційоного порядку денного, з приводу чого вже почала обговорення з урядом держави.
Поки що переговорний процес триває, тож зміст мирних і мінеральних домовленостей залишається предметом спекуляцій. Нещодавно Reuters було опубліковано матеріал, де посилаючись на дипломатичні джерела, стверджується, що американські посередники розглядають можливість легалізації видобутку Руандою корисних копалин на сході ДРК, вивівши з тіні існуючі операції. Прецедент схожої домовленості був, та в 2022 році уряд ДРК припинив її дію через підтримку М23.
Ripple effect
Очевидно, найбільше в протистоянні втратила адміністрація Чісекеді. Конголезька армія зазнала поразку на полі бою, уряд втратив контроль над двома великими населеними центрами, а потім був змушений поступитися і піти на прямі переговори з М23. Позиції самого Чісекеді на політичній сцені ДР Конго стали слабшими: Президент ініціював консультації з іншими політсилами для формування уряду національної єдності, в той час як Жозеф Кабіла, який покинув країну в 2023 році на фоні антикорупційного розслідування, висловив намір взяти участь в мирному процесі і повернувся у контрольовану бойовиками Гому. Зрештою саме адміністрація Чісекеді була змушена апелювати до нових трансакційних настроїв Білому дому, намагаючись відтворити неприємну частину нещодавнього досвіду американо-українських відносин, і поки ще не відомо, чи буде остаточний документ більше схожим на ранні чи пізні версії українського кейсу.
Можна було б стверджувати, що криза завдала серйозний удар САДК, однак самі по собі інститути спільноти не представляють окремого актора. Організація є скоріш механізмом колективного реагування на безпекові виклики, через який держави діють в регіональній політиці, але не більше: за 32 роки існування САДК бачила достатньо вирішених, невирішених, та проігнорованих проблем. Тому провал Місії в ДРК навряд щось змінить. Це стосується і Африканської архітектури миру та безпеки взагалі.
У битві за Гому програла не стільки САДК, скільки конкретні країни-інтервенти, і найбільш виражений ефект це спричинило в Південній Африці. Із авторизованих 5 тис. контингенту SAMIDRC, 2,9 тис. мала надати ПАР, а з 500 млн. доларів США фінансування місії Преторія мала виділити 100 млн. (ще 200 млн. зобов’язувалась виділити ДРК; питання інших 200 млн. залишалось відкритим) Серед втрачених під час боїв за Гому бійців, 14 були військовими сил оборони Південної Африки. Шок від їх загибелі мав негайні політичні наслідки. Сиріл Рамафоса, чинний Президент ПАР, публічно застеріг М23 та Руанду від подальших зіткнень, стверджуючи що ворожі дії розцінюватимуться як оголошення війни – на що Кагаме теж відповів конфронтаційною риторикою. Південноафриканський уряд відкидав можливість виведення контингенту в односторонньому порядку, й ще відправив в ДР Конго 700-800 військовослужбовців в якості підкріплень.
Градус напруженості знизився з тим, як тіла загиблих були повернуті на батьківщину, а Місію САДК в ДРК припинено, але викриті проблеми в силах оборони все одно важко було ігнорувати. В 1988 році, перед колапсом режиму апартеїду, держава витрачала на оборону приблизно 4,6% ВВП. Оскільки демократична ПАР більше не перебувала у стані перманентного протистояння з сусідами, збройні сили було реорганізовано до core capabilities для забезпечення обороноздатності, з участю в миротворчих операціях в якості другорядної функції. Відповідно, військові витрати постійно скорочувався і на 2024 рік їх частка у ВВП становила приблизно 0,7%. Після битви за Гому південноафриканські оборонні експерти і вищі посадовці визначили причиною поразки занепад сил оборони, а причиною занепаду – недостатнє фінансування. Через брак коштів реально в рамках SAMIDRC було розміщено лише сумарно 1,3 тисячі військових, які до того ж стикалися з логістичними проблемами і не мали підтримки з повітря. Тож в якості реакції уряд з новими зусиллями взявся виконувати прийняте в 2024-му рішення про збільшення витрат на оборону до 1,5% ВВП, яке наразі перебуває на етапі пошуку шляхів імплементації. Такі плани звучать не вперше, однак тепер, коли військова неспроможність ПАР стала видимою, існують реальні передумови для реформи південноафриканських сил оборони і розвороту тренду останніх 30-ти років.
Незалежно від того, на яких умовах конфлікт буде врегульовано і чи буде врегульовано домовленостями взагалі, позиції Руанди тільки укріпились. Кігалі має одну з найбільш компетентних та досвідчених армій в Субсахарській Африці й застосовує її за кордоном не вперше. Не так давно вона була розміщена в рамках двосторонніх безпекових домовленостей з Центральноафриканською Республікою та Мозамбіком. В останньому випадку Сили оборони Руанди діяли пліч-о-пліч з південноафриканськими: уряд країни запросив інтервенцію в САДК для боротьби з ісламістським рухом Аль-Шабааб і водночас домовився про неї з режимом Кагаме. Місія САДК в Мозамбіку (до якої ПАР теж була найбільшим контрибутором) страждала від тієї ж нестачі фінансування, і їй було відведено оборонну функцію, тоді як руандійські війська були розгорнуті в регіонах з чутливими економічними проектами та проводили наступальні операції. Тому Мапуто віддавало більшу перевагу руандійському контингенту. Коли активність Аль-Шабааб значно скоротилась, місію САДК було завершено і виведено з країни, а руандійську присутність навпаки збільшено. Тож фіаско SAMIDRC не тільки продемонструвало слабкість Південної Африки як безпекового гаранта, а також потенціал жорсткої сили Руанди в дії ще раз, затвердивши її статус регіонального гравця.
М23 в 2012 році утримувало контроль над Гомою лише 10 днів. З моменту захоплення міста в січні 2025-го рух контролює його вже 4 місяці. І попри вихід з Валікале (іншого стратегічно важливого міста в Північній Ківу) напередодні перемовин в Катарі, на цей раз повстанці демонструють намір лишитися й вже зайнялись врядуванням: призначили провінційних губернаторів, почали створювати адміністративні структури, організовувати податкову систему, реанімувати банківську інфраструктуру. Такі дії викликали широке засудження з боку міжнародної спільноти – потенційно вони можуть свідчити про наміри анексії території Руандою. Успішні територіальні завоювання в історії постколоніальної Африки дійсно явище безпрецедентне.
Наскільки майбутні угоди, якщо будуть укладені, можуть виявитись вдалими для Сполучених Штатів судити зарано – все буде залежати від їх практичної імплементації. Окрім безпосередніх вигод для американських компаній, потенційні інвестиції зі США можуть скласти конкуренцію китайському капіталу, який вже друге десятиліття домінує у видобутку природних ресурсів в ДРК, і ослабити хватку Пекіну на континенті взагалі.
Східне Конго – не Східна Європа. Примус Кігалі або Кіншаси до виконання досягнутих домовленостей скоріш за все вимагатиме від США набагато менше зусиль, аніж виконання гарантій перед Україною – а отже вони видаються більш реалістичними. Для ДРК американська підтримка не є екзистенційним питанням, а мінеральна угода, якщо не нестиме вкрай несправедливий і експлуатаційний характер, може й справді стабілізувати регіон.
Однак, Українській державі є на що звернути увагу: поки що потенційні угоди є найближчим до українського досвідом ресурсної політики другої адміністрації Трампа. Те, як саме американська сторона буде підходити до реалізації домовленостей, так чи інакше дасть українській владі глибше розуміння її можливих дій в Україні, що дозволить адаптувати українську стратегію взаємодії до співпраці в нових реаліях.
No posts found!
