Сучасна міжнародна система дедалі більше демонструє риси переходу від однополярної конфігурації, у якій провідну роль відігравали Сполучені Штати, до складнішої багатополярної моделі. Цей процес зумовлений низкою факторів — послабленням здатності Вашингтона одноосібно задавати правила міжнародної політики, зростанням економічної та військової потуги Китаю, прагненням середніх держав до більшої самостійності, а також посиленням регіональних інтеграційних блоків. У цьому контексті окремі держави, зокрема Китай, Росія та Індія, намагаються не лише закріпити власні позиції у новому світовому порядку, але й запропонувати альтернативні формати глобального управління, що підривають усталені західні інституційні рамки.
Як ці держави використовують Шанхайську організацію співробітництва (ШОС) як арену стратегічних маневрів — детальніше у нашій статті.
Шанхайська організація співробітництва (ШОС), створена у 2001 році, сьогодні об’єднує Китай, Росію, Індію, Пакистан, а також низку центральноазійських держав. Первинно орієнтована на питання безпеки та боротьби з тероризмом, ШОС поступово перетворилася на платформу ширшої регіональної співпраці — від економіки до культури. Її значення полягає не стільки у формальних механізмах ухвалення рішень, скільки у можливості лідерів великих держав координувати свої позиції та демонструвати альтернативу західним форматам на кшталт НАТО чи ЄС.
Концепт багатополярності виступає ключовим елементом у стратегії Китаю, Росії та, частково, Індії. Для Китаю багатополярність є інструментом, який дозволяє нівелювати домінування США та створювати простір для просування власних економічних і політичних моделей. Пекін активно апелює до ідеї “справедливішого світопорядку”, під якою фактично розуміє розширення власної сфери впливу через ініціативи на кшталт “Один пояс, один шлях” та використання платформ на зразок БРІКС чи ШОС.
Росія, своєю чергою, надає багатополярності відтінку антизахідності. У риториці Кремля вона подається як противага “гегемонії Заходу”, однак реальний вимір цієї концепції для Москви — це пошук союзників, здатних частково компенсувати стратегічну ізоляцію, в якій опинилася Росія після початку широкомасштабної війни проти України у 2022 році. Попри санкції та поглиблену конфронтацію із Заходом, Москва не повністю втратила зв’язки з європейськими чи окремими азійськими державами: у низці сфер зберігаються контакти (зокрема енергетичні поставки через посередників, гуманітарні та освітні зв’язки). Це свідчить, що «ізоляція» Росії має радше асиметричний характер — послаблюючи західний вектор, Кремль вимушено зміцнює залежність від Китаю та шукає нові канали взаємодії через формат глобального Півдня.
Індія сприймає багатополярність не як засіб глобальної конфронтації, а радше як гарантію для збереження власної стратегічної автономії. Нью-Делі прагне балансувати між США, Китаєм і Росією, демонструючи гнучкість у виборі партнерів залежно від конкретних питань — від оборонних закупівель до енергетики та торгівлі. Таким чином, для Індії багатополярність не означає відмови від західних партнерств, а лише створює простір для маневру, що дозволяє уникати жорсткої бінарності “США чи Китай”.
У ширшій перспективі багатополярність слід розглядати не як завершену модель міжнародної системи, а як процес конкурентного формування нових центрів сили, де Китай, Росія та Індія займають неоднорідні позиції. Якщо Китай намагається стати новим архітектором порядку, то Росія — його радикальним руйнівником, тоді як Індія прагне бути посередником і одночасно вигодонабувачем.
Економіка традиційно залишається важливим напрямом у діяльності ШОС, і саме через цей вимір організація часто прагне показати свою “практичну корисність” для учасників. На саміті лідери наголосили на необхідності посилення фінансової співпраці, розвитку транспортних коридорів та цифрової інтеграції. Звучали також заклики активізувати використання національних валют у взаємних розрахунках, що цілком вписується у ширший тренд дедоларизації. Китай, зокрема, просуває юань як альтернативний розрахунковий інструмент, тоді як Росія зацікавлена у зменшенні залежності від західних фінансових систем. Однак слід зазначити, що дедоларизація, як і низка інших амбітних економічних ідей, обговорюється на самітах ШОС та БРІКС вже понад десятиліття, але значних практичних результатів поки не принесла.
Водночас економічний блок саміту вкотре продемонстрував свої межі: країни ШОС мають різні рівні розвитку та відмінні інтереси. Індія, наприклад, з обережністю ставиться до ініціативи «Пояс і шлях» і не готова до повної інтеграції в китайські логістичні проекти. Це створює напруженість, оскільки Китай прагне зробити ШОС не лише політичною, а й економічною платформою, що підтримує його глобальні проекти.
Особливу увагу на цьогорічному саміті привернула зустріч Сі Цзіньпіна та Нарендри Моді — перша за понад сім років. Сам факт діалогу двох лідерів став символічним сигналом готовності сторін до поступового пом’якшення напруги у відносинах. Хоча територіальні суперечки на кордоні в Ладакху залишаються невирішеними, обидві сторони обрали прагматичний курс: не допустити ескалації, яка б підривала економічні та дипломатичні інтереси кожної з країн.
Для Індії крок до потепління у відносинах із Китаєм продиктований одразу кількома факторами. По-перше, Нью-Делі розчарований жорсткою позицією Сполучених Штатів у торговельних переговорах. Попри партнерство у форматі QUAD та стратегічний діалог, Вашингтон дедалі частіше демонструє тиск — зокрема через санкції, запроваджені проти Індії за закупівлю російської нафти. Це створює відчуття асиметрії у відносинах, коли індійські інтереси не завжди враховуються американською стороною.
По-друге, Індія прагне убезпечити себе від надмірної залежності від західних ринків та політичних рішень Вашингтона. У цьому сенсі налагодження діалогу з Китаєм має не лише двостороннє, але й геоекономічне значення: воно дозволяє Індії позиціонувати себе як самостійну силу, здатну балансувати між великими центрами сили, не потрапляючи до жодного з таборів.
Разом із тим, індійсько-китайське потепління не варто сприймати як беззастережне зближення. Нью-Делі діє з очевидною обережністю: зустріч Моді та Сі не супроводжувалася жодними проривними домовленостями, а була радше демонстрацією готовності тримати канали комунікації відкритими. Така стриманість свідчить, що Індія усвідомлює стратегічні ризики надмірного зближення з Пекіном, особливо з огляду на китайські інвестиційні та інфраструктурні проєкти у Південній Азії, які Нью-Делі традиційно сприймає як виклик власній безпеці.
У цьому контексті потепління має радше символічний характер. Воно покликане продемонструвати, що Індія здатна вести діалог навіть із найскладнішими партнерами та не дозволяє зовнішнім акторам (зокрема США) монополізувати вплив на свою зовнішню політику. Таким чином, зустріч Моді та Сі у Тяньцзіні не лише знизила градус напруги між двома азійськими гігантами, але й стала важливим сигналом для міжнародної спільноти про зростаючу автономність індійської дипломатії.
Росія й Китай дедалі глибше інтегрують свої економічні та стратегічні інтереси, і ця співпраця отримала особливе прискорення після початку повномасштабної війни РФ проти України. Станом на 2024 рік двостороння торгівля Росії та КНР перевищила 245.1 млрд доларів США, що перетворює Пекін на головного торговельного партнера Москви. Для Росії це критично важливо, адже в умовах санкційного тиску Заходу саме китайський ринок дозволяє підтримувати енергетичний експорт і забезпечувати доступ до технологій подвійного призначення.
Важливим елементом стала також угода про газопровід «Сила Сибіру-2». Під час зустрічі у Пекіні було підписано юридично зобов’язуючий меморандум між Росією, Китаєм та Монголією щодо будівництва цього маршруту та транзитного газопроводу через територію Монголії «Союз – Схід». Згідно з Financial Times, цей документ радше фіксує намір, ніж остаточні домовленості: ключові питання, насамперед ціна та фінансові умови, залишаються невирішеними. Китай дав сигнал, що загалом підтримує проєкт, але водночас прагне вибити для себе максимально вигідні умови, зокрема нижчу ціну на газ. Це свідчить про асиметричність відносин: Росія намагається продемонструвати прорив у співпраці, тоді як Пекін залишає за собою простір для маневру.
Навіть після запуску «Сили Сибіру-2» загальний обсяг постачання російського газу до Китаю не досягне рівня довоєнних експортів у Європу: сумарно він становитиме приблизно половину від колишніх обсягів. До того ж ціна для Китаю «об’єктивно нижча», ніж для Європи, що ще раз підкреслює вигідність цього проєкту саме для Пекіна.
Проте економічний вимір — лише один зі складників партнерства. Пекін активно використовує Росію як інструмент балансування проти США та їхніх союзників. Це виявляється у координації позицій на міжнародних майданчиках (БРІКС, ШОС, Радбез ООН), у спільних заявах проти «гегемонії Заходу» та в активізації військової взаємодії. Так, у 2023–2024 роках відбулося кілька масштабних російсько-китайських навчань: зокрема, серія морських маневрів «Морська взаємодія» у Східно-Китайському та Японському морях, а також спільні патрулювання стратегічної авіації над Японським морем і Східнокитайським морем. Подібні кроки сигналізують про готовність Москви та Пекіна демонструвати злагодженість у проєкції сили проти США, Японії та Південної Кореї.
Водночас, попри видиму єдність, відносини Китаю та Росії не позбавлені асиметрії. Китай, фактично, диктує умови партнерства, зокрема у сфері енергетики: російська нафта та газ продаються Пекіну з істотними знижками, що вигідно для китайської економіки. Крім того, Китай обережно ставиться до відкритої військової підтримки Росії, уникаючи кроків, які могли б викликати прямі вторинні санкції. Це свідчить про прагматизм Пекіна: він зацікавлений у слабкій і залежній від нього Росії, але не у повній ізоляції Москви, яка могла б зробити її токсичним партнером.
У результаті можна заявити, що російсько-китайська взаємодія являє собою не союз рівних, а скоріше відносини «старшого» й «молодшого» партнера. Для Путіна цей вектор — спосіб продемонструвати, що Росія не залишилася сам-на-сам із Заходом. Для Сі Цзіньпіна — можливість отримати стратегічний тил, дешеві ресурси та додатковий важіль тиску на США.
Аналіз саміту ШОС 2025 року показує, що організація дедалі більше виступає як арена для реалізації індивідуальних стратегічних інтересів ключових учасників. Китай демонструє гнучкість у підходах до різних партнерів: з Індією він обирає обережне потепління відносин, що дозволяє мінімізувати ризики територіальних конфліктів і збалансувати американський тиск, тоді як із Росією Пекін формує глибоке економічне та військово-стратегічне партнерство, використовуючи Москву як ресурсну базу й геополітичний буфер.
Індія, у свою чергу, прагне зберегти автономність зовнішньої політики, одночасно демонструючи здатність вести діалог із Китаєм навіть у складних питаннях. Росія, попри обмеження, пов’язані із західними санкціями, продовжує підтримувати контакти з окремими західними та азійськими державами, але при цьому стає дедалі більш економічно і стратегічно залежною від Пекіна.
У цілому саміт підкреслив, що ШОС поступово перетворюється на майданчик, який дозволяє країнам Центральної та Східної Азії не лише координувати політичні та економічні дії, але й будувати власні стратегії багатополярності. Діяльність учасників демонструє прагматизм і балансування між демонстрацією незалежності та використанням організації для просування національних інтересів.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
