Оборонна співпраця Китаю та Індонезії набуває нових обертів на тлі загострення геополітичної конкуренції у Південно-Східній Азії. З одного боку — економічні вигоди, технологічна модернізація та нові можливості для Джакарти. З іншого — ризики стратегічної залежності від Пекіна, який водночас висуває претензії на індонезійські води навколо островів Натуна.
Як Індонезія балансує між привабливістю китайської зброї та прагненням зберегти автономність? Чи зможе Джакарта утримати курс багатовекторності, не потрапивши у пастку технологічної прив’язки?
Про складні дилеми оборонної політики Індонезії — у нашій статті.
Зміст
У сучасній міжнародній системі Південно-Східна Азія стає одним із головних театрів геополітичного протистояння між провідними глобальними гравцями. Південно-Китайське море перетворилося на символ суперечностей між територіальними претензіями Китаю, інтересами Сполучених Штатів, союзників Вашингтона та прибережних держав регіону. Для Індонезії ця ситуація має особливе значення, оскільки, хоча Джакарта формально не є стороною більшості територіальних спорів, Китай пред’являє претензії на частину її виключної економічної зони поблизу островів Натуна, посилаючись на сумнозвісну “дев’ятипунктирну лінію”. Це створює постійні напруження між Пекіном та Джакартою і змушує Індонезію уважно балансувати свою політику у регіоні.
Стратегічна позиція Індонезії та її зовнішньополітична доктрина
Індонезія традиційно дотримується концепції “вільної та активної” зовнішньої політики (politik luar negeri bebas aktif), що означає відмову від приєднання до військових блоків та прагнення до збереження стратегічної автономії. Однак посилення амбіцій Китаю в Південно-Китайському морі, нарощування його військової потужності, а також активізація США та союзників в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні дедалі ускладнюють реалізацію цього курсу. Індонезія, як країна з найбільшою економікою в ASEAN, значним людським та військовим потенціалом, дедалі частіше змушена визначати пріоритети між економічною вигодою співпраці з Китаєм і забезпеченням безпеки від його дедалі агресивнішої зовнішньої політики.
Паралельно Індонезія набуває все більшої ваги у внутрішній політиці самого об’єднання ASEAN, позиціонуючи себе як лідера, що здатен зберегти єдність блоку в умовах зростаючої поляризації. Попри економічну інтеграцію з Китаєм, Джакарта дедалі частіше долучається до регіональних безпекових ініціатив за участі США, Японії, Австралії, Південної Кореї, що свідчить про її намір не допустити формування односторонньої залежності від жодного великого гравця. Водночас активізація оборонної співпраці з Китаєм викликає численні дебати серед аналітичних кіл країни щодо потенційних довгострокових наслідків такої взаємодії.
Розвиток оборонної співпраці з Китаєм
Початок поглибленої оборонної співпраці між Китаєм та Індонезією припав на початок 2010-х років, коли економічна інтеграція двох країн поступово трансформувалася у безпекову площину. Китай, що послідовно нарощував свою військову присутність у Південно-Китайському морі, прагнув зміцнити двосторонні відносини з Джакартою не лише як із важливим торговельним партнером, але й як з потенційним безпековим союзником. Індонезія зі свого боку намагалася використати китайські оборонні технології для модернізації власних збройних сил, маючи обмежений оборонний бюджет та дефіцит сучасних систем озброєння.
Однією з перших знакових форм взаємодії стали спільні військово-морські навчання, які відбулися у 2011 році під назвою “Cooperation 2011”, де відпрацьовувалися завдання боротьби з піратством, незаконною міграцією та морським тероризмом. У наступні роки характер навчань розширювався, зокрема із залученням підрозділів спецпризначення. У 2023 році Китай і Індонезія провели масштабні військово-морські маневри в акваторії Північного Натуна, що має символічне значення з огляду на територіальні суперечності.
Поряд із навчаннями активно розвивався напрям постачання китайських озброєнь до Індонезії. Одним із перших значущих контрактів стала закупівля протикорабельних ракет C-705, частина виробництва яких була локалізована в Індонезії. Крім того, китайські ударні безпілотники серії CH-4 активно закуповувалися для розвідки та патрулювання морських територій, включаючи зону навколо островів Натуна. Пекін пропонував також розширення кооперації через спільне виробництво окремих компонентів озброєння на території Індонезії, що мало на меті посилення довгострокової технологічної інтеграції.
Китайсько-індонезійське оборонне співробітництво включає також діалог на політичному рівні. Важливою платформою став механізм China-Indonesia High-level Defense Dialogue, в рамках якого обговорюються не лише питання навчань чи постачання техніки, але й стратегічні аспекти взаємної оборонної політики, зокрема щодо Південно-Китайського моря. Крім того, у 2023 році сторони активізували співпрацю у сфері кібербезпеки та боротьби з гібридними загрозами, що стало відображенням нових трендів регіональної безпеки.
Разом з тим, попри активізацію військово-технічного співробітництва, китайсько-індонезійське партнерство залишається асиметричним. Китай виступає старшим партнером, що контролює критичні технології та більшість виробничих ланцюжків, тоді як Індонезія поки що обмежена у розвитку власних потужностей оборонної промисловості. Це створює потенційні стратегічні ризики, які стають предметом дедалі активніших внутрішніх дискусій в Індонезії.
Зростаючі стратегічні ризики та внутрішньополітичні дебати
Попри очевидні вигоди від військово-технічного співробітництва з Китаєм, Індонезія стикається зі складними стратегічними дилемами, які дедалі більше впливають на формування її зовнішньої політики. Головний ризик полягає у поступовій залежності від китайських технологій і систем озброєння, що потенційно може створити політичні важелі впливу Пекіна у критичних безпекових питаннях. Індонезійські аналітики наголошують, що надмірна концентрація закупівель озброєнь у одного постачальника підриває принцип оборонної автономії, що особливо небезпечно в умовах зростання напруженості в Південно-Китайському морі.
Китайські претензії до індонезійської економічної зони навколо островів Натуна є одним із найбільш чутливих факторів цих ризиків. Хоча Пекін офіційно визнає суверенітет Індонезії над цими островами, водночас він продовжує висувати претензії на суміжні морські райони, вважаючи їх частиною своєї “історичної зони”. Періодичні інциденти із заходом китайських риболовецьких суден та кораблів берегової охорони у ці води щоразу провокують політичні суперечки в Джакарті. Це посилює побоювання щодо того, чи зможе Індонезія ефективно відстояти свої інтереси в разі потенційної кризи, якщо її збройні сили частково залежать від китайських технологій.
Внутрішньополітичний ландшафт Індонезії також демонструє неоднозначність у питанні оборонної співпраці з Китаєм. Частина політичних кіл, зокрема в середовищі бізнес-еліти, підтримує поглиблення економічних та безпекових зв’язків із Пекіном, вбачаючи у цьому джерело інвестицій і доступ до дешевших технологій. Однак націоналістично налаштовані сили, включно з частиною військових, аналітичними центрами та опозицією, застерігають від “тихої стратегічної капітуляції”, яка може виникнути у разі занадто тісної прив’язки до китайських інтересів.
Особливо активно в Індонезії обговорюється сценарій так званої “пастки залежності”, коли Китай спочатку допомагає модернізувати оборонний сектор країни, а згодом отримує неформальні важелі контролю через логістику, обслуговування техніки, доступ до технологічних центрів та даних. Приклади подібної залежності, які сформувалися в низці африканських чи азійських країн у цивільному секторі, слугують додатковим аргументом у внутрішніх дебатах Індонезії.
Водночас певна частина індонезійських стратегів розглядає нинішню співпрацю з Китаєм як інструмент тактичного маневру. Використовуючи партнерство з Пекіном, Індонезія демонструє багатовекторність, отримує короткострокові вигоди, модернізує власні оборонні спроможності, паралельно розширюючи контакти із США, Японією та іншими західними союзниками. Такий підхід дозволяє Джакарті вигравати у конкурентній боротьбі між великими гравцями, уникаючи відкритої конфронтації з будь-ким із них.
Посилення багатовекторної політики Індонезії
У 2023–2025 роках Індонезія посилила багатовекторність зовнішньої політики, активно зміцнюючи співпрацю з США, Японією, Австралією та іншими союзниками задля балансування впливу Китаю. У серпні 2024 року відбулися масштабні навчання Super Garuda Shield, в яких взяли участь понад 6 900 військових із США, Австралії, Японії, Канади, Великої Британії, Франції та Нової Зеландії. У квітні 2025 року держсекретар США Марко Рубіо зустрівся з головою МЗС Індонезії — обговорювалася координація у сфері оборони, захист свободи навігації в Південно-Китайському морі та торгівельні питання.
У січні 2025 року прем’єр Японії Шіґеру Ішіба відвідав Індонезію, закріпивши угоду про передачу двох високошвидкісних патрульних катерів для захисту ключових “вузьких” морських маршрутів, зокрема у районі майбутньої столиці в Калімантані. У лютому 2025 року парламент схвалив грантову передачу катерів та початок спільної розробки фрегатів — яскравий приклад технологічної та оборонної інтеграції. Після цього також підписано контракт на постачання офшорного патрульного судна (OPV) через JICA — проект реалізується до 2028 року, підтримуючи здатність реагувати на загрози, включно з діяльністю китайської берегової охорони.
У межах Super Garuda Shield також брали участь Японія, Канада, Великобританія — таким чином посилюється сумісність з кількома військовими союзниками. Індонезія домовляється з Австралією і Південною Кореєю про обмін досвідом у галузі морської безпеки та протидії нелегальній діяльності у морях, часто у форматі візитів кораблів і спільних патрулів. Цей паралельний розвиток кооперації з західними партнерами дозволяє Індонезії зберегти гнучкість: вона не відмовляється від вигод від співпраці з Китаєм, але створює альтернативні джерела сучасної військової техніки, технологій і стратегічної підтримки, що сприяє захисту суверенітету та демонстрації зовнішньополітичної незалежності.
Ситуація в Південно-Східній Азії, особливо в районі Південно-Китайського моря, демонструє стабільне наростання конкуренції між глобальними та регіональними гравцями. Для Індонезії, яка географічно та політично знаходиться в епіцентрі цієї геополітичної напруги, питання оборонної співпраці набуває багатошарового значення. З одного боку, Джакарта отримує суттєві вигоди від співпраці з Китаєм: доступ до технологій, локалізацію виробництва, відносно дешеве озброєння та демонстрацію самостійної зовнішньої політики. З іншого боку, стратегічна залежність від китайських систем в умовах невизначеності у Південно-Китайському морі створює для Індонезії довгострокові ризики, які вже обговорюються в політичних і експертних колах країни.
Паралельна активізація військової співпраці з США, Японією, Австралією та іншими західними партнерами демонструє прагнення Джакарти до збереження стратегічного балансу. Проведення багатонаціональних навчань, підписання контрактів на постачання західних систем озброєнь, розширення спільних проєктів із кораблебудування, розвиток морського патрулювання — усе це вказує на поступове нарощування альтернативних каналів оборонного співробітництва, які можуть частково компенсувати потенційні ризики надмірної технологічної прив’язки до Пекіна.
На найближчі 3–5 років можна окреслити кілька можливих сценаріїв. У разі подальшої ескалації напруженості між США та Китаєм Індонезія буде змушена ще активніше балансувати, ймовірно, нарощуючи військово-технічну кооперацію із західними партнерами без офіційного приєднання до військових альянсів. Якщо ж динаміка відносин між великими гравцями залишиться контрольованою, Джакарта продовжить курс багатовекторності, отримуючи вигоди з усіх напрямків. Внутрішні політичні зміни в самій Індонезії також можуть вплинути на акценти оборонної політики, особливо в контексті виборчих циклів та зміни складу еліт.
У будь-якому разі Індонезія вже сьогодні демонструє приклад того, як середня регіональна держава здатна гнучко маневрувати у складній системі міжнародних відносин, використовуючи конкуренцію між великими державами на власну користь. Це не усуває загроз, але дає можливість зберігати стратегічну автономію у дедалі більш турбулентному світі.
No posts found!
