Росія демонструє спроможність все частіше завдавати масовані ракетно-дронові удари по українським містам, у самому лише Києві за весь час від початку вторгнення ушкоджено понад 2 тисячі будівель, сотні людей загинули, а тисячі постраждали. Запоріжжя, Дніпро, Харків, Полтава – майже кожне місто, особливо в східних та південних регіонах, регулярно зазнає невибіркових обстрілів, спрямованих проти цивільної інфраструктури та на терор мирного населення.
Саме на такому тлі у вітчизняний інфопростір прийшла новина, що США призупиняє частину своєї підтримки Україні. Наскільки це неприємно, і хто та що за цим стоїть — у нашому матеріалі.
Україна веде асиметричну війну. Неприємна реальність полягяє у наявності в руках ворога України великої кількості радянського озброєння, аполітичного бідного населення та грошей, аби це населення переважно добровільно долучалося до ЗС РФ. Іншим неприємним фактом є те, що спроможність української держави захищати своїх громадян та території вимагає постійної підтримки з боку західних партнерів. В тому числі підтримки США, яка тривала від моменту, коли прогнози, що обіцяли Києву падіння в рекордні терміни, не справдилися, і раптом припинилася без попередження ні української, ні європейської сторони.
Протягом війни саме США відігравали роль як ключового донора військової допомоги, надавши її на суму понад 65 млрд. доларів, так і фасилітатором процесу допомоги Україні з боку інших держав. Проте зміна керівної постаті у Білому Домі призвела до очікуваного зменшення залученості Америки у питання протидії Росії, кульмінацією чого стало рішення призупинити надання частини допомоги.
Незважаючи на те, що призупинка названа “частковою”, Україна може не доотримати доволі істотний перелік озброєнь. У першу чергу мова про ракети-перехоплювачі PAC-3 для систем Patriot, 30 одиниць, призначені для ураження балістичних ракет, які є значно складнішою ціллю, відтак їх вкрай складно збити іншим видом озброєння. Хоча “на папері” комплекси ППО С-300, які в основному стоять на озброєнні ЗСУ, можуть збивати балістичні цілі, практично це не реалізується, оскільки даний комплекс створювався для інших задач. Зі зрозумілих причин, СОУ не розкривають рівень запасів протиракетного озброєння, однак промовистим є той факт, що під час останнього обстрілу Києва 4 липня не було збито жодної балістичної ракети.
Серед іншого озброєння, поставки якого зупинилися, 8500 155-мм арт. снарядів, ракети AIM та AGM-114 Hellfire, призначені для ураження цілей з повітря, ракети до системи HIMARS та інше. Очевидно, що подібна дія негативно відобразиться на спроможності армії України протидіяти агресору, проте найбільш критичним є зупинка поставок PAC-3, оскільки вони не мають аналогів і виробляються лише у США. Їх втрата означатиме, що цивільне населення міст, які регулярно зазнають обстрілів, стане ще більш вразливим, а число жертв — зросте.
Точкою відліку для повної оцінки наслідків зупинки американської допомоги є питання тривалості цього “призупинення”. Реалії забезпечення українського війська (або будь-якого війська під час війни) полягають у безперервному дефіциті засобів, і навіть якщо в окремого підрозділу є надлишок певного ресурсу, він застосовується для компенсації нестачі інших засобів. Іншими словами, зменшення поставок напряму і негативно впливає на спроможність СОУ уже в середньостроковій перспективі, оскільки певні запаси західного озброєння Україна має, проте без регулярного поповнення з боку партнерів вони вичерпаються в межах кількох місяців або ж, у випадку, наприклад, 155-мм снарядів, які також постачаються держави Європи та виготовляє вітчизняний ОПК, стануть більш дефіцитними.
Рішення про односторонню зупинку допомоги прийняв міністр оборони США, Піт Гегсет, про що стало відомо у вівторок 1 липня. Цьому передував меморандум, у якому Гегсет доручив Об’єднаному комітету начальників штабів перевірити та доповісти про запаси всіх боєприпасів. Офіційне пояснення, яке було отримано постфактум від речників Білого Дому та Пентагону, вказує, що рішення покликане “поставити інтереси Америки на перше місце”, тобто лежить у площині заявленої Дональдом Трампом доктрини America First. Інша фігура, яка також відповідальна за прийняття даного рішення – заступник Гегсета з питань політики, Елбрідж Колбі, який неодноразово стверджував, що підтримка України небезпечно виснажує запаси армії США, особливо на фоні можливого конфлікту у Тихоокеанському регіоні.
Також призупинення допомоги цілком узгоджується із зовнішньополітичним курсом президента Трампа, який надає пріоритет внутрішнім інтересам і прагне скоротити, на його думку, надмірні закордонні витрати. Такий підхід часто супроводжується переглядом міжнародних зобов’язань і акцентом на національну самодостатність. Це можна розцінювати як спробу переорієнтувати ресурси та увагу з конфліктів, які не становлять прямої загрози для США, на інші стратегічно важливі напрями.
Водночас, рішення стало сюрпризом і для американських конгресменів, а істотна частина політичного істеблішменту висловила незгоду. Оцінка групи високопоставлених військових чиновників виявила, що надання даного пакету допомоги не ставило під загрозу обороноздатність США, аналогічну думку висловила й низка конгресменів. Хоча дані закриті, сам факт кардинально протилежних оцінок вказує, що рішення Гегсета навряд чи грунтується лише на технократичних міркуваннях підтримки запасів.
Передвиборчу риторику Дональда Трампа цілком можна було розцінювати як ізоляціоністську. І хоча уже зараз, після ударів Вашингтону по Ірану, говорити про “відхід” Америки від міжнародних справ не доводиться, Білий Дім більше не розглядає європейський театр геополітичного протистояння як пріоритетний, на відміну від тихоокеанського, важливість якого за останнє десятиліття суттєво зросла на тлі загострення відносин з КНР та зростаючого числа воєнних провокацій з боку Пекіну стосовно Тайваню. Америка Трампа та Америка Байдена — обидві надавали виняткового значення Східній Азії у питанні захисту національного інтересу. І в рамках подібного безпекового фокусу від різних посадовців, зокрема від згаданого Елбріджа Колбі, йдуть заклики припинити розпорошення сил на другорядні відносно “китайського” напрямки, у той час як підтримкою України може зайнятися Європа.
Інша загрозлива для Києва ідея, яка останні роки побутує в зовнішньополітичному середовищі США, — що Америка може послабити Китай, вирвавши з-під його впливу Іран та Росію. У рамках такого підходу Україна розглядається як “ціна”, яку потрібно заплатити Кремлю, щоб той зрадив Пекін. Слабкість цієї стратегії у ігноруванні реальності — Росія уже надзвичайно залежна від Пекіну в плані торгівлі, ресурсів та технологій, і навіть у разі гіпотетичного проведення подібної “угоди” Вашингтон не матиме жодних гарантій виконання Москвою своїх зобов’язань. До того ж, Roma traditoribus non praemia, подібний короткозорий прагматизм поставить під екзистенційний сумнів усю архітектуру безпеки, що США вибудовували роками – як поза НАТО, так і всередині альянсу.
Тим не менш, у рамки подібної стратегії цілком вписується фактичний примус України до миру (капітуляції) через тиск на військову, фінансову та політичну підтримку. Затягування з постачанням озброєнь, блокування пакетів допомоги у Конгресі, приховане схвалення “мирних ініціатив”, що відповідають російському баченню — усе це, хоч і не подається як частина стратегічного обміну, фактично створює ситуацію, у якій Україна опиняється перед вибором між поразкою та поступками. Такий підхід загрожує перетворити конфлікт на політичну змову, де доля України вирішується поза її участю.
Принагідно доречно зазначити, що нещодавні удари США по Ірану та подальші заяви Президента Трампа, зокрема слова, що санкції можуть бути зменшені, є аналогічною спробою “витягнути” Тегеран з табору Китаю через формулу, яка вже не один рік звучить в американо-іранських відносинах: зняття санкцій в обмін на відмову від ядерної зброї. Наразі результати протилежні, і співпраця Ісламської Республіки з КНР поглиблюється.
При вторгненні в Україну російська сторона планувала типову маленьку переможну війну — згідно їх планів, знищення української оборони та подальші чистки й пацифікація мали зайняти не більше кількох місяців, при чому безпосередні бойові дії зайняли б меншу частину цього часу. На фоні провалу цієї стратегії Кремль перейшов до іншої — стратегії виснаження, націленої на затягування конфлікту з розрахунку на “втому” Заходу від нього і поступове припинення підтримки Києва, внаслідок чого в України не залишиться опцій, окрім капітуляції. І від самого початку ключовим розрахунком даного плану було обрання Дональда Трампа президентом США у 2024 році. Ця стратегія непрямо була підтверджена Мединським у Стамбулі, коли той провів аналогію з Північною війною.
Очевидно, що бравада про двадцятилітню війну нерелевантна, — російська економіка уже зараз демонструє ознаки серйозної структурної деградації та суттєвого спаду, а у перспективі — гіперінфляції, що зробить довгострокову підтримку війни вкрай складною. Однак, подібний крок з боку Білого Дому буде розцінений однозначно — як верифікація обраного курсу дій, а отже, будь-які попередні зусилля, спрямовані на укладення миру, були нівельовані, якщо тільки Вашингтон у найкоротші терміни не прийме рішення про відновлення допомоги.
Одностороннє рішення про зупинку допомоги Україні, хоч і може нести в собі прагматичні міркування, є згубним для американського світу. Це сигнал, який зменшує довіру до створеної США системи безпеки та заохочує ворогів Америки до більш активних дій та продовження тиску. Дане рішення може лише затягнути конфлікт та зробити його ще більш кривавим внаслідок послаблення обороноздатності України.
Подальше надання військової підтримки США для України залишається невизначеним. Внутрішньополітична боротьба у Вашингтоні — зокрема, тиск з боку Конгресу та ризик перегляду рішень, як це вже було у випадку призупинення допомоги міністерством Гегсета, — можуть суттєво вплинути на розвиток подій. Водночас ключовими чинниками залишаються зміни у військових потребах України на фронті та її здатність розширювати коло зовнішніх партнерів у сфері безпеки, у першу чергу, звісно, серед держав Європи.
Київ та Європа опинилися у ситуації, коли і в Москві, і у Вашингтоні сидять лідери, що розуміють передусім силу. Забезпечити виживання вільної Європи у таких умовах може лише опора на власні сили. Вперше з часів Холодної війни доля вимагає від Старого Світу стати самодостатнім гравцем світової політики.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
