У статті досліджується еволюція американської зовнішньої політики від домінування м’якої сили – впливу через культуру, цінності та дипломатію, яскраво втіленого в плані Маршалла та діяльності USAID, – до дедалі більшого акценту на жорсткій силі, яка спирається на військову міць і економічний примус, особливо в умовах сучасних викликів, як-от зростання Китаю та ревізіонізму Росії; цей глобальний тренд, який знаменує розвіювання ілюзій про «кінець історії» після розпаду СРСР, кидає виклик уявленням про США як незмінного гаранта глобальної стабільності та змушує світ адаптуватися до нової реальності невизначеності.
Зміст
Чи задумувались ви про те, скільки речей у світі ми сприймаємо за щось дуже звичне? Чи ловили ви себе коли-небудь на думці про те, що світ не є статичним, а навпаки – надзвичайно динамічним?
У ретроспективі людство ніколи не стояло на одному місці: бурхливий період європейських війн у XIX столітті, дві світові війни, зародження епохи ядерної зброї, Карибська криза, Холодна війна, розпад Радянського Союзу, глобальна війна з тероризмом, численні збройні конфлікти в Африці та Азії, російська агресія проти Чечні, Молдови, Грузії та України, війна в Сирії – усе це лише частка з того, чим жив світ упродовж останніх двохсот років.
Тим не менше, політична думка періоду розвалу червоної тюрми народів на початку 1990-х років тяжіла до уявлення про тодішню міжнародну кон’юнктуру як «кінець історії», оскільки головного антагоніста планети – СРСР – більше не існувало. У центрі тодішнього світу стояла Америка – та сама недосяжна для інших мрія, що майоріла на горизонті надій на стабільний і справедливий глобальний порядок. Демократичні цінності, свобода, лібералізм – це ті самі стрижні, що були рушійною силою для багатьох трансформацій не лише на теренах Східної Європи, а й у багатьох інших куточках земної кулі.
Ми звикли беззаперечно сприймати Сполучені Штати як джерело тих самих цінностей, яких світові свого часу не вистачало. Ще у другій половині XX століття сама Америка зрозуміла, що відносини з іншими державами можна будувати не лише силою могутньої руки. Саме так на міжнародній арені з‘явився унікальний тренд, який з кожним десятиліттям набирав усе більше обертів – soft power.
Однак сьогодні уявлення про Сполучені Штати як форпост м‘якої сили та публічної дипломатії руйнується. Світ вступає в нову епоху невизначеності, тоді як Америка чітко дає зрозуміти союзникам, що вона більше не буде такою, як раніше.
У цій статті ми детальніше поговоримо про те, яку роль м’яка та жорстка сила відіграє в американській зовнішній політиці й те, як вона визначатиме її в майбутньому.
Трохи про м’яку силу
М’яку силу можна визначити як здатність держави впливати на інших через несилові методи. Ця потуга йде з трьох джерел – культури (яка має бути привабливою), політичних цінностей (як-от демократія та права людини) та політики (що підтверджує легітимність країни). Те, яку політичну лінію реалізує держава всередині (наприклад, через захист свободи слова й медіа, а також права на інакомислення) або ж на міжнародній арені (широке співробітництво з державами, інститутами громадянського суспільства та міжнародними організаціями), просування власних цінностей через побудову сталого підґрунтя для їхнього розвитку за кордоном – усе це є частиною soft power.
Одним із найвеличніших утілень м‘якої сили минулого століття стала зовнішня політика адміністрації Гаррі Трумена у вигляді плану Маршалла, чиїм ідеологом був тодішній Державний секретар США Джордж Маршалл. Американський підхід до ведення дипломатії на той час став чимось унікальним: замість ставок на виключно військову могутність чи традиційні економічні зв’язки Сполучені Штати формували новий міжнародно-політичний простір з власними цінностями й ідеалами. Тож з 1948 року американська зовнішня політика була тандемом військової потуги та м’якої сили.
При цьому важливо не плутати м’яку силу з філантропією: Сполучені Штати допомагали Європі не з розрахунку виключно добрих намірів, а з точки зору формування альтернативи комунізму, розширення якого Америка вважала значною загрозою у XX столітті. Окрім формування гомогенного політичного простору на теренах розбитої війною Європи, це був також спосіб запобігти зростанню ревізіонізму через економічну розруху. Гіркий досвід Версальського договору після Першої світової війни продемонстрував, що надійний мир базується на політико-економічній інтеграції на регіональному рівні, що зробило план Маршалла одним із поштовхів до формування Європейського Союзу в майбутньому.
Мотиви створення USAID у XX столітті мають те ж підґрунтя, що й план Маршалла. Хоча організація не була формально заснована до 1961 року за президенства Джона Кеннеді, Гаррі Труман у своїй інавгураційній промові представив план, що став неформально відомий як «четвертий пункт» (point four). Ідея була чіткою: Сполучені Штати ділитимуться технічними ноу-хау з біднішими країнами та вливатимуть гроші в їхню економіку. Знову ж таки, це не про філантропію, а про м’яку силу, що мала запобігти поширенню комунізму через економічну інтеграцію держав в капіталістичну економіку на противагу Радянському Союзові.
Таким чином, Агентство США з міжнародного розвитку залишалось одним із найбільших донорів закордонної допомоги у світі до 10 березня 2025 року, коли Державний секретар США Марко Рубіо заявив про розірвання 83% контрактів USAID на тлі впровадження політики America First другою адміністрацією Трампа. Таке радикальне звуження пріоритетів Сполучених Штатів, а також Мюнхенська промова Джей Ді Венса ставлять на порядок денний новий підхід Америки до ведення зовнішньої політики.
Жорстка сила: blessing in disguise?
Загалом жорстку силу можна визначити як здатність держави впливати на поведінку інших через примус – зазвичай військовий або економічний. Концепція hard power невід’ємно пов’язана з течією реалізму в міжнародних відносинах, що розглядає силу та національні інтереси як рушії глобальної політики. За цією логікою держави мають покладатися на військово-економічні спроможності для забезпечення власних інтересів. Інструментів реалізації жорсткої сили існує безліч: від демонстративної дислокації збройних сил та цілеспрямованого порушення повітряного простору до економічних санкцій і тарифів. Спектр застосування жорсткої сили чудово описаний у концепції так званої «драбини ескалації» (escalation ladder), за якою держава, залежно від власних спроможностей, володіє широким арсеналом військово-економічних засобів впливу для реалізації своїх зовнішньополітичних цілей. Причому ці інструменти можуть використовуватись у будь-якому поєднанні та здебільшого не призводять до конвенційної війни.
Hard power завжди відігравала значну роль в американській зовнішній політиці. Попри дедалі серйознішу військову модернізацію Китаю, жодна країна у світі не може зрівнятися з військовим потенціалом Сполучених Штатів. Військова інфраструктура, промисловість, інновації, розвідувальні спроможності, ядерна тріада, флот, повітряні сили, сухопутні війська – усі ці елементи дозволяють Америці проєктувати жорстку силу в будь-якому куточку світу. У час Холодної війни ядерне стримування, нарощування військового потенціалу та пряма збройна інтервенція були основами американської зовнішньої політики, яка фокусувалася на протидії комуністичному блокові. Після розпаду СРСР ці пріоритети не змінилися – Сполучені Штати продовжували зміцнювати свої збройні сили та застосувати їх там, де це вважалося необхідним для захисту національних інтересів Америки.
Сьогодні окреме питання викликає відданість Сполучених Штатів Статті 5 Північноатлантичного договору щодо спільної оборони держав-членів НАТО, позаяк представники нової американської адміністрації різного рівня, у тому числі й Дональд Трамп, неодноразово піддавали сумніву бажання США захищати членів Альянсу, які не досягли порогу витрат у щонайменше 2% ВВП на оборону. До того ж Мюнхенська промова Джей Ді Венса підняла дискусію про новий баланс архітектури безпеки Європи через бажання Сполучених Штатів повернути більшість своїх збройних сил додому. Зважаючи на ці фактори, попри очевидну військову перевагу Америки, зміна її зовнішньополітичних пріоритетів демонструє реальну перспективу застосування збройних сил не у Європі, а в Індо-Тихоокеанському регіоні в рамках потенційного конфлікту з Китаєм.
Якщо проєкція Сполученими Штатами жорсткої сили користується частковим успіхом, попри сумнозвісні війни у В’єтнамі, Іракові та Афганістані, використання тарифів як засобу тиску на Канаду й Мексику принесло США змішані успіхи, оскільки послаблення торгівлі з ключовими партнерами неминуче має вплив на американську економіку щонайменше через інфляцію. При цьому в короткостроковій перспективі цей важіль впливу приніс Трампові внутрішню публічну перемогу у вигляді виконання Мексикою і Канадою вимог про посилення кордону для запобігання нелегальній міграції, а також боротьби з контрабандою наркотиків (варто нагадати, що це були одні з основних передвиборчих обіцянок нової адміністрації). Те ж саме, однак, не можна сказати про короткострокове, але болюче для глобальної економіки запровадження тарифів з боку Сполучених Штатів на майже всі держави, зокрема Китай, що спричинило рекордні обвали акцій на фондових біржах та поставило під сумнів надійність США як торговельного партнера, про що свідчить різкий розпродаж американських казначейських облігацій у світі.
Чому жорстка сила – пріоритет США?
Початок XXI століття та 2025 рік – абсолютно різні світи. Після розпаду Радянського Союзу США фактично стали гегемоном на міжнародній арені: Росія переживала внутрішньополітичну турбулентність та ще не сформувала новий зовнішньополітичний курс, а Китай не був настільки сильним економічно, аби скласти конкуренцію Сполученим Штатам. Через об’єктивну відсутність потреби в значній проєкції жорсткої сили, окрім інтервенцій США на Близькому Сході, американська політика фокусувалась на посиленні свого впливу у світі через м’яку силу. Це було абсолютно доцільно на той момент, але сьогоднішні виклики вимагають від Сполучених Штатів зовсім іншої політики.
Що ми маємо зараз? Військово-економічне зростання Китаю та його посилення не лише в межах Індійсько-Тихоокеанського регіону, а й усього світу, разом з відкритими територіальними претензіями до Тайваню та держав, що мають вихід до Південнокитайського моря; ревізіонізм Росії, яка прагне відновити свою колишню могутність та утвердити сферу власних інтересів у Східній Європі; становлення й розширення BRICS як противаги G7; модернізація ядерної програми Північної Кореї; близькість Ірану до створення ядерної зброї, а також постійна нестабільність на Близькому Сході. На тлі цих тенденцій пріоритет м’якої сили видається чинній адміністрації нераціональним і подекуди контрпродуктивним, проте soft power може бути релевантним інструментом для досягнення специфічних зовнішньополітичних цілей, як-от гомогенізації політичного простору для підтримки інших держав в орбіті своїх інтересів. Сполучені Штати вже не є політичним центром сили кінця XX століття, а їхній глобальний вплив занепадає. Враховуючи бажання утвердити доктрину Монро в західній півкулі для нівелювання впливу Китаю та сек’юритизації своєї географічної периферії, Америка ставить жорстку силу в центрі зовнішньої політики, коливаючись між підтримкою власних військових спроможностей та перекладанням основного безпекового тягаря НАТО на інші держави-члени Альянсу. Хоча цей тренд створює вищевикладені виклики у вигляді переоцінки системи союзів та бажання Європи подолати залежність від США, він є невідворотним.
Наскільки це успішно – покаже історія. Але вже сьогодні Україні потрібно балансувати на цьому непевному тлі холодних міжнародно-політичних розрахунків. Зрозуміло одне: світ уже ніколи не буде таким, як раніше.
Примітки
1. Посилання тут
No posts found!
