У багатополярному світі дедалі більшу роль відіграють довіра, послідовність і дипломатія стриманості. За таких обставин історичний пацифізм, економічна міць і стратегічна автономність дозволяють Японії відігравати роль “тихого брокера” — нейтрального посередника у міжнародних конфліктах. Реакція Японії на ескалацію між Іраном та Ізраїлем у 2024–2025 роках, її гуманітарна активність та прагнення підтримувати баланс у регіонах із високим рівнем напруги є проявами стратегії “тихого голосу”. Такий підхід є ефективной альтернативою силовому впливу в глобальній дипломатії XXI століття.
Як Токіо здійснює цю стратегію — читайте у статті.
У добу зростаючої нестабільності та розмивання традиційної біполярної системи міжнародних відносин на перший план виходять нові типи впливу. Глобальний порядок, який ще донедавна визначався конкуренцією між провідними військово-політичними блоками, трансформується у багатополярний світ, де зростає вага не лише сили, а й довіри. На цьому тлі увага до держав, що не демонструють агресивної поведінки та спираються на м’яку силу, істотно зростає. Японія, з її унікальною зовнішньополітичною позицією, історичною стриманістю та сильною економікою, поступово формує власну нішу у глобальній дипломатії як “тихий брокер” — посередник, здатний сприяти діалогу, не нав’язуючи себе.
Японська дипломатія у XXI столітті продовжує втілювати ідеї стабільності, взаємної вигоди та невоєнного вирішення конфліктів. На тлі нових геополітичних потрясінь, таких як повномасштабне вторгнення Росії в Україну, зростання китайського впливу, нестабільність у Східній Азії та загострення конфліктів на Близькому Сході, Токіо дедалі частіше постає не лише як союзник Заходу, а й як самостійний суб’єкт, що пропонує альтернативну логіку взаємодії — не в протиставленні, а в збалансуванні.
Хоча в Японії немає політичної чи військової сили, яка б конкурувала з глобальними центрами сили, її міжнародний імідж — стабільної, надійної, послідовної держави — відкриває нові можливості для впливу. Ця “тиха сила” дедалі чіткіше проявляється в конфліктах, де голос гравця з більш-менш нейтральною риторикою та економічними важелями сприймається як потенційно конструктивний. Найбільш показовим прикладом цього стала дипломатична поведінка Японії під час ескалації конфлікту між Іраном та Ізраїлем у 2024–2025 роках.
Загострення ірансько-ізраїльського протистояння у 2024 році стало критичним випробуванням для зовнішньої політики багатьох держав, включно з Японією. У квітні 2024 року, після масованого ракетного удару Ірану по території Ізраїлю у відповідь на обстріл консульського комплексу в Дамаску, ситуація в регіоні наблизилася до відкритої війни. У той момент, коли Сполучені Штати публічно підтвердили підтримку Ізраїлю, а низка європейських держав зайняла більш стриману позицію, Токіо опинилося перед складним вибором: зберігати рівновагу у регіоні, захищаючи власні інтереси, або ризикувати втратити доступ до ключових енергетичних ресурсів.
Міністерство закордонних справ Японії оприлюднило офіційну заяву 14 квітня 2024 року, в якій висловило “глибоке занепокоєння подальшою ескалацією” і “закликало всі сторони утриматися від дій, що можуть призвести до ще більшого насильства”. Важливо, що у тексті не було прямої критики жодної зі сторін, що підкреслило прагнення Японії зберегти баланс — з одного боку, не розривати партнерські відносини з Ізраїлем, а з іншого — уникати дипломатичної конфронтації з Іраном, із яким Японія має тривалу історію енергетичної співпраці.
Уряд також послався на “життєво важливе значення стабільності в регіоні Близького Сходу для глобальної енергетичної безпеки”, нагадуючи, що понад 90% нафти, яку імпортує Японія, надходить із країн Перської затоки. Згідно з офіційними статистичними звітами METI, у 2023 році понад 38% імпорту нафти припадало на Саудівську Аравію, а ще близько 8% — на Об’єднані Арабські Емірати, причому Іран, попри санкційний тиск, лишався у фокусі довгострокового інтересу як потенційне джерело диверсифікації постачання
Японська дипломатія продовжила працювати з обома сторонами конфлікту. У квітні 2024 року міністр закордонних справ Камікава Йоко провела телефонні переговори з іранським міністром Хоссейном Амір-Абдоллахяном, під час яких закликала до стриманості та підкреслила важливість відкритих каналів комунікації.
Позиція залишалася незмінною і впродовж наступних місяців. 20 червня 2025 року відбулася телефонна розмова між державним міністром закордонних справ Японії Такеші Івая та міністром закордонних справ Ізраїлю Ісраелем Кацем. У ході переговорів японська сторона висловила “глибоку стурбованість” ситуацією в Газі та “закликала уряд Ізраїлю вжити всіх можливих заходів для запобігання гуманітарній катастрофі та захисту цивільного населення”. Водночас Івайя підтвердив готовність Японії підтримувати дипломатичні зусилля з деескалації напруги в регіоні.
Окрім політичних заяв, Японія у 2024 році продовжувала гуманітарну діяльність в Ірані через МЗС і JICA, що свідчить про стабільну дипломатичну присутність попри регіональну напругу. У лютому Посольство Японії в Тегерані уклало угоди на понад 350 тисяч євро в межах програми допомоги на рівні громад (GGP), профінансувавши закупівлю мамографічного й ендоскопічного обладнання, медтехніки для фізіотерапії та приладів для професійної освіти. Крім того, JICA реалізувала в Ірані низку тренінгів для медичних працівників, зокрема у сфері онкології, догляду за літніми людьми та управління лікарнями. У фокусі лишаються також програми з управління водними ресурсами, реагування на стихійні лиха та захисту довкілля. Продовження такої співпраці демонструє дипломатичну автономність Токіо в регіоні та його прихильність до розвитку, а не силової проєкції впливу — навіть у державах, які мають напружені відносини з більшістю країн G7.
Таким чином, Токіо демонструє стратегічну модель стриманої, але послідовної дипломатії, яка поєднує економічні інтереси з репутаційним капіталом країни, що уникає однозначних позицій. Така поведінка, хоч і малопомітна на тлі гучних заяв великих держав, часто виявляється ефективнішою у багатополярному світі — особливо тоді, коли важлива довіра, а не домінування.
Після завершення Другої світової війни Японія опинилася в глибокій політичній, економічній і моральній кризі. Поразка в конфлікті, окупація з боку США і кардинальна трансформація політичної системи стали основою нової ідентичності держави. Прийняття Конституції Японії 1947 року, зокрема її знаменної Статті 9, заклало юридичну основу для пацифістського підходу до зовнішньої політики. У цьому документі прямо зазначено, що японський народ “навіки відмовляється від війни як суверенного права нації” і від “загрози силою або її застосування як засобу вирішення міжнародних суперечок”.
Цей пацифізм не був лише декларативним. Він став центральним елементом зовнішньої політики Японії на десятиліття вперед. У перші повоєнні роки Токіо зосередився на економічному відновленні та інтеграції в західний світ, насамперед через союз зі США. Водночас уряд Фумімаро Коное, а пізніше Шігеру Йошіда, активно формували образ “мирної нації”, яка компенсує своє агресивне минуле розвитком економіки та міжнародною допомогою. Цю політику називають «доктрина Йошіди» — підхід, за якого Японія концентрується на економічному зростанні, віддаючи сферу безпеки під контроль Вашингтона.
Проте навіть у межах союзницьких зобов’язань з США Японія свідомо обирала дипломатію консенсусу. Участь країни в миротворчих процесах, зокрема у Південно-Східній Азії, розширення офіційної допомоги розвитку (ODA), підтримка реформ в ООН — усе це поступово формувало новий зовнішньополітичний бренд: Японія як стабілізатор, а не гегемон. У 1980–1990-х роках, коли японська економіка сягнула піку, Токіо інвестував мільярди доларів у допомогу країнам Африки, Південно-Східної Азії та Латинської Америки. У звітах JICA і МЗС Японії зазначалося, що політика допомоги має не лише економічний, а й “глибокий моральний вимір — сприяти миру через розвиток”.
Контраст між імперською, колоніальною Японією та пацифістською державою після 1945 року був і залишається потужним фактором у сприйнятті країни за кордоном. У той час як КНР, Росія або США часто асоціюються з силовим впливом або гегемонією, Японія — попри складну історичну спадщину — успішно трансформувала свій імідж на користь “тихої”, відповідальної сили. Зовнішньополітична стриманість стала не слабкістю, а рисою, яка додає легітимності в очах багатьох країн, особливо на Глобальному Півдні.
Японська дипломатія не була і не є виключно результатом ідеалістичного пацифізму. Її стриманість значною мірою формувалася під впливом об’єктивних обмежень — політичних, правових, економічних та геостратегічних.
Перший обмежувальний фактор — це внутрішньополітичний консенсус, зосереджений на мирному розвитку. Хоча у 2010-х – 2020-х роках відбуваються поступові зрушення в бік переосмислення ролі Сил самооборони (особливо після 2015 року, коли було ухвалено нові пакети безпекових законів), більшість японського суспільства продовжує відкидати ідею агресивної зовнішньої політики. Згідно з даними NHK (опитування 2024 року), понад 67% японців виступають проти участі країни у бойових діях за межами території Японії, навіть у рамках міжнародних операцій.
Юридично основним обмеженням залишається Стаття 9 Конституції. Хоча уряди Шіндзо Абе і Фуміо Кішіда розширювали трактування “колективної самооборони”, Японія все ще не має формально армії, а лише Сили самооборони, роль яких обмежена територіальним захистом. Саме тому навіть під час ескалації в Індо-Тихоокеанському регіоні Японія рідко робить силові заяви — на відміну від США чи навіть Південної Кореї.
Другий фактор — енергетична залежність. Як уже згадувалося, Японія критично залежна від імпорту енергоносіїв, і понад 90% сирої нафти надходить із Близького Сходу. Будь-яка агресивна дипломатична риторика або дії можуть поставити під загрозу доступ до цих ресурсів. У “White Paper on Energy 2024”, виданому METI, чітко зазначено, що “зовнішня політика Японії має враховувати стратегічну уразливість енергетичної інфраструктури та постачання”.
Третій чинник — баланс між союзниками. Японія залишається головним стратегічним партнером США в Азії, водночас має поглиблену економічну інтеграцію з Китаєм і Південно-Східною Азією. Тому Токіо змушене лавірувати між Вашингтоном, який очікує твердої підтримки, і регіональними партнерами, які побоюються конфронтації. Саме тому Японія, наприклад, не запровадила односторонніх санкцій проти Китаю чи Індії, навіть на тлі торговельних і технологічних суперечок.
Четвертий фактор — геостратегічне розташування. Японія розміщена на перехресті регіональних інтересів Китаю, Росії, Кореї, США та країн АСЕАН. Вона одночасно знаходиться в епіцентрі потенційних криз (Південнокитайське море, Тайвань, Корейський півострів), але не є їхнім джерелом. Це дає їй змогу позиціонувати себе як країна, що зацікавлена не в домінуванні, а у стабільності. У “National Security Strategy of Japan” (2022) зазначено, що “зовнішня політика Японії повинна залишатися водночас активною та обережною”, уникаючи “категоричних рішень, що можуть дестабілізувати регіон”.
Усі ці чинники — правові, політичні, ресурсні та географічні — не є слабкістю Японії. Навпаки, вони створюють унікальні передумови для формування “тихої дипломатії”, яка не конфронтує, а балансує. Ця стратегія, хоча і непоказна, дозволяє Токіо бути присутнім на міжнародній арені з високим рівнем довіри, навіть коли інші країни втрачають легітимність через агресивність чи непослідовність.
На відміну від країн, що активно втручаються у зовнішні конфлікти з позицій сили, Японія виробила більш приховану, але системну роль — нейтрального посередника. Цей статус базується не лише на пацифістській Конституції, а й на глибоко вкоріненому іміджі країни, що не асоціюється з колоніальним насильством, не має регіональних експансіоністських прагнень і виступає джерелом довготривалих економічних ресурсів, а не геополітичного тиску.
Японія вже зараз має рівень довіри, який дозволяє їй брати участь у неформальному врегулюванні конфліктів у таких регіонах, як Африка, Південна Азія, Латинська Америка. Наприклад, під час багаторічної нестабільності у Судані японський уряд утримував дипломатичні контакти з обома сторонами і надавав гуманітарну підтримку через JICA навіть тоді, коли інші донори тимчасово згортали діяльність. За офіційними даними JICA за 2023 рік, Японія продовжила реалізацію 14 проектів розвитку у Східній Африці в умовах високої безпекової турбулентності, орієнтуючись на “довіру, стабільність і довгостроковий ефект”.
В Індо-Тихоокеанському регіоні Японія формально є учасницею безпекових ініціатив, як-от QUAD, але її риторика суттєво м’якша за американську. Токіо уникає прямої критики Китаю в офіційних заявах, надаючи перевагу інвестиціям, підтримці інфраструктури, фінансовим грантам. Через такі інструменти Японія зміцнює власну легітимність у регіоні без вдавання до тиску. Наприклад, в офіційній заяві прем’єр-міністра Кішиди за результатами саміту ASEAN у Джакарті у вересні 2023 року наголошувалося, що “Японія бачить Індо-Тихоокеанський простір як вільний і відкритий, але багатополярний — без домінування”.
Важливим інструментом залишається фінансово-економічний ресурс. Японія — третя економіка світу за номінальним ВВП і один з найбільших донорів офіційної допомоги розвитку (ODA). У 2023 році обсяг цієї допомоги сягнув понад 15 мільярдів доларів, що робить Токіо одним з небагатьох гравців, здатних поєднувати принципову стриманість у військових питаннях із потужною економічною присутністю. Саме це — поєднання нейтральності з масштабним ресурсом — і формує сприйняття Японії як “тихого брокера”, особливо в країнах, які не хочуть обирати між Китаєм і Заходом, а шукають альтернативу у вигляді стабільного, небойового партнера.
Особливо помітним це стало в контексті війни в Україні. Японія рішуче підтримала санкції проти Росії, але водночас стала однією з небагатьох країн G7, що не перебільшувала власну роль у військовій підтримці і зосередилася на фінансовій, гуманітарній та відбудовній допомозі. Це дозволило Токіо зберегти репутацію принципової, але виваженої держави, готової діяти в рамках міжнародного права без ескалації конфлікту.
Таким чином, потенціал Японії як нейтрального посередника закріплюється не лише дипломатичною стриманістю, а й глибоким ресурсним резервом, мережами довіри в країнах Глобального Півдня та репутацією стабільності. Це унікальна комбінація, яка дозволяє їй залишатися впливовою без демонстрації сили.
У багатополярному світі, де лінії впливу дедалі частіше розмиваються, а глобальні гравці втрачають монополію на легітимність, Японія поступово формує унікальну модель зовнішньої політики — модель “тихого брокера”. Її сила полягає не у військовому домінуванні чи гучних ініціативах, а в послідовній дипломатії, заснованій на довірі, передбачуваності та економічній підтримці.
Важливо визнавати, що історія Японії не позбавлена агресивного колоніального минулого. У першій половині XX століття вона здійснювала експансію на Корейському півострові, в Китаї, Індокитаї та на островах Тихого океану, залишивши складну спадщину в регіоні. Однак саме глибока трансформація після 1945 року — від імперії до пацифістської демократії — дозволила Японії перетворити свою зовнішню політику з інструмента експансії на механізм стабілізації. Конституція 1947 року, обмеження на застосування сили, фокус на допомозі розвитку та багатосторонніх механізмах — усе це стало основою для нової дипломатичної поведінки.
На відміну від класичних нейтральних держав, таких як Швейцарія, Японія поєднує свою стриманість з потужною економічною присутністю, інноваціями та гнучкою зовнішньою політикою. Вона водночас лишається союзником США, підтримує економічну взаємодію з Китаєм, бере участь у самітах G7 і активно працює з країнами Глобального Півдня через JICA, ODA та інші формати. Це дозволяє їй уникати поляризації й формувати третю позицію — не як “середню лінію” між таборами, а як окрему модель впливу через стабільність.
На цьому тлі “тихий голос” Японії, заснований на авторитеті, а не тиску, може виявитися одним із найефективніших інструментів дипломатії в XXI столітті. Країни, які не довіряють військовим блокам чи прагнуть уникнути втягування у великі геополітичні протистояння, дедалі частіше сприймають Японію як нейтрального, послідовного, передбачуваного гравця — не без історичних тіней, але з чіткою сучасною позицією.
Ця стратегія приносить не лише іміджеві дивіденди, а й практичні результати: Японії довіряють у регіонах із високим ризиком — наприклад, у безпечному проходженні її кораблів біля Африканського Рогу, у реалізації складних проєктів інфраструктури, а також у згоді на відбудову у постконфліктних зонах. Вибудувана дипломатією довіри, ця репутація часто дозволяє Японії отримувати перевагу навіть над економічно агресивнішими гравцями, зокрема Китаєм.
У світі, де зростає попит на стабільність, репутацію і довіру, а не лише силу, саме така модель — поміркована, обмежена, але глибока — може стати основою нової дипломатії. І в цій конфігурації Японія не лише зберігає свій голос, а й має шанс зробити його одним із найпереконливіших.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
