«Хто-небудь, будь ласка, поясніть божевільному Такеру Карлсону, що ІРАН НІКОЛИ НЕ МОЖЕ ВОЛОДІТИ ЯДЕРНОЮ ЗБРОЄЮ», – написав Дональд Трамп у Х 17 червня. А вже в ніч на 22 червня, Повітряні сили США завдали точкових ударів по трьох ядерних об’єктах Ісламської Республіки – Фордо, Натанзі та Ісфахані. Постає цілком логічне питання: чому після років політичного стримування удари раптом стали необхідними? Спробуймо розібратися.
Зміст
Західні політики й експерти роками намагаються відповісти на питання, що саме робить іранську ядерну програму настільки загрозливою — навіть у порівнянні з уже озброєними державами, як-от Пакистан чи Північна Корея. На перший погляд, відповідь лежить на поверхні — це ризик для Ізраїлю, одного з головних стратегічних партнерів США в регіоні. Але ця загроза — лише верхівка айсберга. Справжнє занепокоєння західного світу викликає не стільки сам потенціал використання зброї, скільки ідеологічна база, на якій він формується — унікальне поєднання релігійного фанатизму та есхатологічного світогляду в рамках ісламської республіки.
Іранська система влади — це теократія, де всі ключові рішення проходять через призму релігійного тлумачення. У той час як більшість країн світу розглядають ядерну зброю як крайній інструмент стримування або політичного шантажу, в іранській парадигмі вона може бути наділена священним, трансцендентним змістом. Особливо це стосується ідеології, яка домінує в лавах Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) — найвпливовішої силової структури країни, що володіє власними збройними силами, розвідкою, економікою і навіть проводить окрему зовнішню політику. Важливо розуміти, що КВІР – це фактична основа ісламського режиму в Республіці Іран.
Теологія катастрофи: релігійні основи ядерної легітимності
Серцевиною релігійної картини світу іранських шиїтів є концепція махдизму — віра в повернення дванадцятого імама, Мухаммада аль-Махді, який перебуває у стані приховування (гайба) вже понад тисячу років. Його появі у «кінці часів» має передувати глобальний хаос, війни, кризи та моральний занепад. У цьому віровченні криється небезпечний зсув: для значної частини шиїтського духовенства й радикалізованих командирів КВІР апокаліпсис — не щось, чого варто боятись, а необхідна умова пришестя дванадцятого імама. Тому їх мета не у стримуванні катастрофи, а у пришвидшенні її настання.
Так звані “прискорювачі приходу Махді” вірять, що через людські дії — у тому числі військові конфлікти, революції, ядерні удари — можна наблизити його повернення. У цій логіці атомна бомба вже не виглядає як інструмент стримування. Вона перетворюється на священну зброю — символ очищення та пророцтва, божественний інструмент, що має прискорити фінальну битву між “світлом” і “темрявою”.
Цей есхатологічний світогляд нерозривно пов’язаний із сакральною шиїтською географією. Самарра — місто зникнення Махді, Кербелла — місце мученицької смерті імама Хусейна, Єрусалим — центр майбутнього духовного оновлення, а Дамаск — імовірне поле остаточного зіткнення. У цій парадигмі жодна зі згаданих точок не є просто локацією: кожна з них — потенційна мішень, потенційне вогнище конфлікту. І кожне з цих місць цілком реально може бути «освячене» ядерним вогнем, адже це наблизить есхатологічну обіцянку.
Не менш важливою є роль мучеництва в шиїтській традиції. Починаючи з історії Хусейна, якого вважають ідеалом самопожертви заради справедливості, культура шиїзму вибудована навколо поклоніння мученикам. Сучасні шиїти досі здійснюють хадж у Кербеллу, де під час Ашури (день загибелі імама) багато хто ритуально завдає собі болю — як прояв солідарності з Хусейном. У цьому контексті смерть — навіть масова — трактується як священна жертва, як очищення перед новим, кращим світом, що настане з поверненням Махді. Звідси ймовірність того, що ядерний конфлікт не буде сприйнятий як кінець, а як початок нового етапу духовного існування.
Віра понад геополітику: виклики Західній концепції
Західна концепція ядерного стримування базується на припущенні, що кожен гравець діє раціонально, уникаючи самознищення. Однак, а якщо ми маємо справу з нераціональним актором, для якого уявлення про «виграш» не обмежується виживанням, а включає загибель як передумову духовного тріумфу? Саме це робить Іран — не Північну Корею, не Пакистан, не навіть росію — унікальною загрозою. Бо мова не про геополітику, а про віру, де навіть кнопка запуску ракети може бути освячена релігійною місією.
Звісно, не всі в Ірані поділяють подібні радикальні погляди. У політичному середовищі існують і більш прагматичні, раціональні сили (наприклад, частина еліт, які були пов’язані з адміністрацією колишнього президента Хасана Рухані – вони виступали за налагодження відносин з Заходом і дотримання умов ядерної угоди). Проте КВІР — це автономна “держава” всередині держави, що має власні інтереси, цінності й людський ресурс. І питання не в тому, хто формально має доступ до ядерної зброї, а в тому, хто буде готовий її застосувати, вважаючи себе частиною божественного плану.
У межах ідеології махдизму Іран не прагне до традиційних союзницьких відносин у класичному розумінні цього слова. Його справжніми партнерами можуть бути лише ті актори, які поділяють бачення світу як поля битви між «передвісниками справедливості» та «силами темряви» — тобто учасники так званої “Осі спротиву”. Усі інші держави для Тегерана — це тимчасові інструменти, тактичні ресурси, що мають цінність лише доти, доки не суперечать головному вектору — підготовці до повернення “Імама часу”.
Відповідно, конфронтація з США (“великий шайтан”) та Ізраїлем (“малий шайтан”) — це не просто зовнішньополітичний виклик чи регіональна конкуренція, а складова есхатологічної місії. Духовні лідери КВІР у своїх проповідях посилаються на хадиси, згідно з якими повернення Махді можливе лише після знищення єврейської держави. Ізраїль у цьому наративі постає не як політичний опонент, а як метафізична перешкода, що блокує шлях до сакрального оновлення світу. США ж, у свою чергу, — головна сила, яка гарантує безпеку Ізраїлю, а отже, й вона підлягає усуненню.
Тому ті, хто розраховує на Іран як на геополітичного союзника у своїх локальних конфліктах — наприклад, у Європі чи на Кавказі — повинні усвідомлювати: для Ісламської Республіки не існує зобов’язань, окрім тих, що продиктовані релігійною метою. І жодна політична доцільність не зможе переважити глибинну переконаність у необхідності прискорити прихід “Імама віку”.
Апокаліптична хронологія КВІР: між геополітикою та есхатологією
Окрема увага в ідеології КВІР приділяється хронології “кінця часів”, якому, згідно з шиїтськими тлумаченнями, має передувати велика світова війна. У сучасних проповідях духовенства КВІР дедалі частіше можна почути трактування нинішнього протистояння між росією та Заходом — зокрема війни в Україні — як одного з етапів цього глобального конфлікту. Водночас ця війна розглядається ними не як «священна», не як «їхня», а радше як необхідний геополітичний катаклізм, що має прокласти шлях до наступної, вже справжньої битви — протистояння шиїтів з «яхудами», тобто з євреями. Саме вона, згідно з цією апокаліптичною логікою, стане остатньою фазою перед поверненням «Володаря часу» — Імама Махді.
Додаткову складність становить доктрина велаят-е-факих — концепція абсолютної влади Верховного ісламського правознавця (аятоли), на якій базується КВІР. Після ліквідації Ізраїлем низки старших посадовців КВІР одноосібна влада аятоли фактично зацементувалася. Фінальне слово лише за Верховним лідером. Але чи буде рішенням Алі Хаменеї керувати прагматизм, чи релігійна віра в те, що саме Іран має запустити хід історії у напрямку кінця часів, проклавши шлях для Махді?
Саме це питання є причиною, чому Захід з таким завзяттям намагається завадити Ірану отримати ядерну бомбу. Бо це не просто зброя в руках чергової держави. Це зброя, яка може опинитися під контролем не розсудливих стратегів, а радикалів, сформованих ідеологією махдизму. Це – ключ до апокаліпсису в руках тих, хто бачить у ньому не катастрофу, а надію.
No posts found!
