Нещодавній рейд російської поліції на представників азербайджанської діаспори в Єкатеринбурзі сколихнув азербайджанську спільноту та накликав на себе справедливе обурення уряду Азербайджану. У Вірменії загострився конфлікт між прем’єр-міністром Пашиняном і патріархом Герегіном ІІ, відомим своєю підтримкою Москви.
І все це – перед новими перемовинами між Баку і Єреваном в Абу-Дабі, що вперше відбулися без посередництва Москви.
Як Росія втрачає вплив одночасно на дві країни Південного Кавказу – читайте у нашому новому матеріалі.
Друга Карабаська війна 2020 року запустила процес дійсно фундаментальних змін на Південному Кавказі. Кампанія Азербайджану з повернення своїх суверенних територій порушила статус-кво в регіоні, що довго тримався на військовому, економічному та культурному впливі Росії. Вірменія зазнала стратегічної поразки, втративши фактичний контроль над територією Нагірного Карабаху.
Та втім, на той момент контроль над ситуацією на південь від Кавказу ще не вислизнув із рук Москви. Поразка Вірменії, хай та і є учасницею ОДКБ, не сприймалася у Кремлі як поразка самої Росії. Миротворчий контингент армії РФ та роль “арбітра” у процесі делімітації кордонів дозволяли зберігати присутність у регіональних процесах. Стабілізаційна роль Росії сприймалася нейтрально як у Вірменії, так і в Азербайджані, який ще не окреслив остаточно свою стратегічну автономію.
Проте ряд нещодавніх подій підштовхнув потенційний “вихід” Вірменії та Азербайджану з зони російського впливу. Спершу авіакатастрофа рейсу “Azerbaijan Airlines”, ймовірно спричинена діями російської ППО, тепер – жорстоке затримання представників азербайджанської діаспори в Єкатеринбурзі. Обидві події уряд Азербайджану зустрів різкою реакцією, натомість отримуючи маніпулятивні відповіді з Кремля.
У цей же час Вірменія проходить через період внутрішньополітичної кризи. Дисбаланс між очікуваннями вірменського суспільства та міжнародно-політичною реальністю ставить уряд у надзвичайно хитке становище. Дров у багаття підкладає Вірменська апостольська церква, яка стала своєрідним обличчям консервативної опозиції в країні. Вона міцно стоїть на позиції лояльності до Росії, що ще більше закладає сумнівів всередині уряду Пашиняна – чи є Москва справжнім стратегічним партнером Єревану?
Перемовини в Абу-Дабі між Вірменією і Азербайджаном, що відбулися минулого тижня, стали індикатором їх втоми від втручання РФ. Вперше вони пройшли без будь-якого посередництва – напряму між лідерами держав.
Як же ці фактори вплинули на дистанціювання уже колишніх “стратегічних партнерів” Москви?
Поразка Єревану у Другій Карабаській війні – досі незагоєна рана на тілі вірменського суспільства. Уряд Нікола Пашиняна, якому довелося вести країну в цей період, опинився під безпрецедентним тиском опозиції, яка була рада роз’ятрити ту рану, водночас не пропонуючи дійсних шляхів вирішення післявоєнних проблем.
Вірменська Апостольська Церква швидко стала вагомим політичним гравцем. Католікос Гарегін II неодноразово публічно закликав прем’єра піти у відставку, а його промови ставали елементом мобілізації противників влади. 18 вересня 2024 року уряд Вірменії заявив про зрив спроби перевороту, що, як стверджується, організовувався за участі російського батальйону “Арбат”, що складається з етнічних вірмен. Той самий батальйон ще раніше благословляв на війну з Україною архієпископ Езрас – рідний брат Гарегіна ІІ.
Протягом 2024 року Церква стала активною учасницею протестного руху у Вірменії, а навесні 2025 року Католікос Гарегін ІІ виступив із серією заяв, у яких закликав до повернення біженців у Карабах, критикував зближення Єревана із Туреччиною і звинувачував уряд у “зраді національних інтересів”.
Пашинян вирішив відповідати різко. У травні 2024 року він порівняв сучасну роль Церкви із Середньовіччям, коли вірменське духовенство отримувало благословення у Візантії, проводячи цим приховану паралель із Росією. У травні-червні цього року конфлікт лише загострився. Відбувся своєрідний обмін випадами у бік один одного: від звинувачень у порушенні обітниці стриманості Католікосом до висловлення сумнівів у релігійній приналежності прем’єр-міністра.
Весь цей політичний конфлікт з його часом безглуздими обвинуваченнями міг би здаватися абсурдним забиванням ефірного простору, якщо тільки забути неймовірний авторитет церкви, якій, за даними опитувань, вірмени довіряють більше, ніж уряду. Такий суспільний вплив створює ризики зриву переговорного процесу з Азербайджаном, що лишить Вірменію у політичному лімбі, змушуючи покладатися на пастирство Кремля.
Наприкінці червня 2025 року російські силовики провели серію гучних обшуків та арештів у Єкатеринбурзі, спрямованих проти азербайджанської діаспори. Причина, за офіційною версією Москви, – розслідування за вбивства у 2001, 2010 і 2011 роках. У ході поліцейського рейду Зіяддін і Гусейн Сафарови були вбиті з особливою жорстокістю, ще кількох громадян арештували.
Ця операція співпала у часі із фінальними стадіями узгодження мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією без участі Росії. Поєднання особливої жорстокості дій поліції з дивною затримкою у здійсненні правосуддя (адже як за 24 роки правоохоронні органи не дізналися про причетність цих осіб до злочинів?) лише підкріпило підозру офіційного Баку щодо політичного підтексту цього рейду. Більше того, азербайджанські ЗМІ почали відверто звинувачувати Москву у навмисній демонстрації сили з метою з метою придушити політичну волю азербайджанського суспільства.
Звісно, і події в Єкатеринбурзі, і збиття літака минулого року можна пояснити простішими міркуваннями. ППО, ймовірно, не знало, чий це літак, сприйнявши його за український повітряний засіб, а поліція бажала “вислужитися” завдяки гучній справі. Та й самі постраждалі в ході рейду скоріше за все не були невинними.
Але у великому плані речей – це вже не має значення. Обидві дії були спрямовані проти громадян Азербайджану, обидві дії Росія намагалася замовчати. Спекуляції на тему того, чи навмисні ці дії (а мотив у Росії є – завадити порушенню статусу-кво на Південному Кавказі), не змінюють того факту, що постраждали громадяни Азербайджану.
Однак у контексті втрати Росією впливу на Азербайджан цікава не стільки її мотивація, як реакція самого Баку – а вона, на відміну від минулих років російського домінування у регіоні, є достатньо симетричною. У перші дні після операції в Єкатеринбурзі азербайджанська влада продемонструвала, що не має наміру мовчки проковтнути демонстрацію сили. Вже на початку липня Баку скасував кілька запланованих офіційних контактів із російськими представниками, а МЗС країни виступило із заявою про неприпустимість силових акцій проти азербайджанських громадян без ретельного розслідування.
Одночасно Служба держбезпеки Азербайджану арештувала співробітників російських державних медіа — агенції “Спутнік Азербайджан” та телеканалу RT. Хоча формально йшлося про роботу без акредитації, час їх затримання підказує, що ці дії стали прямою відповіддю на дії російських силовиків у Єкатеринбурзі. Ба більше, частину цих співробітників у Баку підозрювали у зборі розвідувальної інформації та участі в інформаційних кампаніях проти азербайджанського уряду.
Варто також згадати, що діяльність російських пропагандистських медіа в Азербайджані з лютого 2025 року фактично була обмежена — ще тоді уряд наклав заборону на частину проєктів “Спутніка”. Тож липневі арешти стали радше остаточним оформленням того курсу, який Баку обрав давно: контроль інформаційного простору і демонстрацію незалежності від російського порядку денного.
10 липня відбулася знакова подія – перша зустріч лідерів Вірменії й Азербайджану без зовнішнього посередництва. Формально, звісно, посередником виступали ОАЕ, але радше як платформа для дискусії, без прямого втручання у переговорний процес. Державні азербайджанські ЗМІ уже охрестили цю зустріч як “нову главу в історії Південного Кавказу”.
Тематика переговорів була достатньо обширною: питання делімітації кордонів, Занґезурського коридору, перспективи відновлення дипломатичних відносин – все те, до чого рада би бути залучена Москва. А втім, Азербайджан і Вірменія врешті об’єдналися у публічній демонстрації свого новонабутого суверенітету.
Попри відсутність підписаного комюніке, Баку і Єреван досягли усного консенсусу щодо подальших кроків, зокрема механізмів обговорення чутливих питань і можливості синхронного звернення до ОБСЄ із проханням ліквідувати Мінську групу. Текст мирного договору, ймовірно, вже узгоджений і може бути парафований на рівні міністрів закордонних справ. Це фактично відкриває шлях до укладення повноцінного мирного договору — вперше без посередництва Москви.
Кремль, який десятиліттями монополізував роль “миротворця”, змушений був вдовольнятися стриманими заявами про “підтримку процесу нормалізації”. У той же час багато російських оглядачів у неофіційних коментарях визнавали: сам факт переговорів без Росії сприймається в Кремлі як пряма образа.
Проте не варто очікувати від Росії ігнорування такого розвитку подій. Напередодні перемовин, згідно з даними української розвідки, стало відомо, що ЗС РФ перекидають додаткові підрозділи на базу в Гюмрі, Вірменія. Офіційними заявами ці дії не підкріплені, але у контексті змін статусу-кво в регіоні цей крок можна розцінити як чергову демонстрацію сили.
Послаблення позицій Росії на Південному Кавказі неможливо оцінити в повній мірі без урахування інтересів інших гравців у регіоні. В той час як вакуум впливу зростає відкривається все більше шляхів для укріплення позицій інших країн, зокрема КНР та Туреччини.
Від самого початку загострення у Карабаху було зрозуміло, що Анкара має у ньому прямий інтерес – як геополітичний, так і геоекономічний. З’єднання Туреччини із державами Центральної Азії через Занґезурський коридор і Каспій здатне підсилити роль Туреччини як транзитної держави та збільшити проєкцію Анкарою сили на регіони, що раніше традиційно вважалися зоною російського впливу.
Турецько-азербайджанська концепція “один народ – дві держави”, поєднана із послідовною солідарністю уряду Ердогана із урядом Алієва, демонструє прагнення Туреччини затриматися на Південному Кавказі надовго.
Витісняє Росію і її традиційний партнер – Китай. Після масштабного фінансування інфраструктурних проєктів у Центральній Азії, яке уже похитнуло економічну залежність регіону від Росії, Пекін готовий рухати зону свого впливу далі – на Кавказ. Одним із індикаторів такого бажання є недавнє призначення посла в Єревані, який, на відміну від традиційного підходу, раніше працював не у Москві, а у Центральному апараті КПК. Це символізувало, що Вірменія входить до сфери самостійного стратегічного інтересу КНР, а не лише є “додатком” до російської зони впливу.
Як Вірменія, так і Азербайджан, попри очікуваний страх перед “борговою пасткою” китайських інвестицій, неодмінно раді приходу Китаю в регіон. Така диверсифікація в очах урядів цих держав тільки підсилить їх важелі в міжнародній економіці, укріплюючи їх суверенітет.
Останніми роками, а особливо протягом російсько-української війни, українське експертне середовище та політики часто висловлюють сподівання, що вплив Росії у сусідніх регіонах пропаде.
Це поки що далеко від правди, більше схоже на wishful thinking, але події на Кавказі додають оптимізму. Азербайджан і Вірменія вже вступили на шлях набуття дійсного суверенітету.
Але є й інший бік монети: агресивні (хай і приховані) дії Москви демонструють, що попри виснаження через війну з Україною, вона не готова спинятися та має внутрішні резерви. Передислокація додаткового контингенту у Гюмрі, ймовірна підготовка перевороту і заворушень у Вірменії, та демонстрація сили проти Азербайджану показують, що Росія все ще здатна використовувати свій традиційний інструментарій.
Що ж до фронту, то полегшення з Кавказу очікувати поки не варто. Застосування гібридних методів тиску на Азербайджан і Вірменію демонструє, що Росія не вдасться до силового вирішення своїх проблем, доки не вичерпає всі непрямі методи дестабілізації, які дозволяють зберігати видимість невтручання.
Останні події в азербайджансько-російських та вірмено-російських відносинах стали кульмінацією процесу, який тривав роками. Росія більше не може видавати себе за незамінного посередника на Південному Кавказі. Її позиції підточені війною проти України, зростанням турецького впливу і активізацією Китаю.
Для Азербайджану це епоха здобутої суб’єктності. Для Вірменії — болісний пошук нової моделі безпеки у світі, де Москва вже не є гарантом, а навпаки – загрозою.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
