Цієї осені Франція опинилася в епіцентрі безпрецедентної політичної кризи. 8 вересня 2025 року прем’єр-міністр Франсуа Байру втратив посаду після провалу вотуму довіри в парламенті, ставши вже четвертим главою уряду за два роки, який достроково завершує повноваження.
Яке значення це має для Франції та чого очікувати надалі – розглянемо в цій статті.
Після поразки на виборах до Європарламенту 9 червня 2024 року Еммануель Макрон ухвалив рішення розпустити Національні збори та оголосив дострокові парламентські вибори. Вони завершилися формуванням «підвішеного парламенту»: ліва коаліція “Новий народний фронт” (NFP) здобула 182 мандати, випередивши коаліцію “Разом!” (Ensemble) – 168, а “Національне об’єднання” (RN) посіло третє місце з 143 мандатами. Такий розклад сил не дозволив сформувати стійку більшість. У цій ситуації прем’єр-міністр Габріель Атталь оголосив про відставку, яку президент прийняв 16 липня, доручивши йому тимчасово виконувати обов’язки до створення нового уряду.
5 вересня 2024 року Еммануель Макрон призначив прем’єром Мішеля Барньє, однак його кабінет уже восени опинився під тиском парламенту. Двічі використавши статтю 49.3 Конституції, що дозволяє прем’єр-міністру приймати закони без голосування в парламенті, задля ухвалення держбюджету та затвердження першої частини законопроєкту про бюджет соціального забезпечення, М. Барньє остаточно загострив політичну конфронтацію. Уже 4 грудня Національні збори ухвалили вотум недовіри, що стало першим подібним випадком із 1962 року. Кабінет Барньє пропрацював лише три місяці, ставши найкоротшим в історії П’ятої республіки. Щоб гарантувати безперервність фінансів, парламент ухвалив закон про пролонгацію чинного бюджету, і вже 13 грудня того ж року президент призначив новим главою уряду Франсуа Байру.
Перші місяці 2025 року уряд Байру пройшов без серйозних потрясінь, адже низка опозиційних сил утрималася від підтримки голосувань про недовіру, не бажаючи нової політичної турбулентності. Це дало прем’єрові час підготувати головний політичний документ – проект бюджету на 2026 рік. Улітку він представив жорсткий план економії з метою скоротити дефіцит державних фінансів, який перевищив 5,8% ВВП. Байру наполягав, що лише шляхом радикальних скорочень витрат, зокрема заморожування соціальних виплат, зменшення чисельності держслужби та навіть скасування кількох святкових днів, можна зупинити небезпечне зростання боргу. Хоча його команда прогнозувала досягнення показника нижче 3% ВВП до 2029 року, політична ціна цих кроків виявилася надто високою.
Невдоволення зростало як у суспільстві, так і в парламенті, тож ще до голосування за плани заощаджень, Франсуа Байру сам призначив понеділкове голосування про довіру. Результат говорить сам за себе, адже лише 194 депутати висловили прем’єру довіру, у той час як 364 відмовили йому в ній. Таким чином, у спробі забезпечити підтримку свого проєкту бюджету, однак значно переоцінивши свої шанси на перемогу, Франсуа Байру подав у відставку.
9 вересня 2025 року Еммануель Макрон оголосив про призначення нового глави уряду – Себастьяна Лекорню, який до того займав посаду міністра збройних сил Франції.
Політичний шторм у Франції розгорнувся на тлі серйозних економічних проблем, які не лише стали однією з причин кризи, але й значно посилилися внаслідок урядового колапсу. Франція, яка є другою за величиною економікою єврозони, уже кілька років стикається зі стагнацією зростання, високою інфляцією та зростанням державного боргу. Хронічний дефіцит бюджету призвів до того, що сумарний держборг до середини 2025 року сягнув €3,3 трильйона, тобто 114% ВВП країни. У відносному вираженні, у межах ЄС Францію перевершують тільки Греція та Італія.
Державні видатки стабільно перевищують доходи, і країна живе в борг, обслуговування якого дорожчає рекордними темпами (за оцінками Рахункової палати, до 2029 року витрати можуть перевищити €100 млрд на рік). Зволікання зі скороченням дефіциту лише погіршує ситуацію, адже повільне економічне зростання унеможливлює шанс вийти з боргів, роблячи боргове навантаження без реформ з часом усе важчим.
Франсуа Байру якраз і намагався розірвати це порочне коло, запропонувавши радикально зменшити дефіцит на €44 млрд. Однак його відставка фактично поховала цей план жорсткої економії. Опозиція одностайно дала зрозуміти, що масштабних скорочень видатків не буде: ліві вимагали податків для багатих, а праві популісти виступили проти будь-якого додаткового податкового тиску. Міністр фінансів визнав, що новий уряд навряд чи зможе реалізувати амбітні параметри економіки Байру, а ставка лише на податки може задушити слабке зростання і підірвати довіру інвесторів. Загалом, провал вотуму довіри щодо бюджету, що вимагав жорсткої економії, вказує на відсутність політичного апетиту до фіскальної суворості у Франції.
Фінансові ринки уникають паніки, проте тривожний тренд очевидний. Прибутковість французьких 10-річних облігацій досягла максимумів за десятиліття й зрівнялася з італійською, тоді як ще рік тому Франція мала значну перевагу. Це означає, що інвестори закладають у вартість кредитування підвищений політичний ризик Франції – колись надійної, а нині «проблемної» ланки єврозони. Влучно висловився з цього приводу Лео Барінко з Oxford Economics:
“Покращення ситуації спостерігається всюди, окрім Франції, яка перетворюється на таке собі гидке каченя Європи”.
Політичний хаос охолоджує інвестиційну активність і споживання в країні. За таких умов новому прем’єру Лекорню доведеться балансувати між вимогами ринків щодо скорочення дефіциту й тиском опозиції не допустити жорсткої економії. Це надзвичайно вузький простір для маневру, де будь-яка помилка може мати значні наслідки як для економіки Франції, так і для всієї єврозони.
Політичний колапс оголив системні проблеми французької політики – роздрібненість парламенту, падіння довіри до еліт та радикалізацію суспільних настроїв. Партія Еммануеля Макрона втратила більшість, а його рейтинг різко знизився – образ “президента-реформатора” змінився на сприйняття як лідера, відірваного від потреб людей. Дві хвилі протестів – проти пенсійної реформи 2023 року та «антибюджетні» виступи 2025-го – лише посилили відчуття відриву влади від суспільства.
10 вересня цього року Францію знову охопили масові акції під гаслом “Bloquons Tout” (“Блокуємо все”). За даними Міністерства внутрішніх справ, у протестах взяло участь близько 197 тисяч осіб, а також відбулося понад 500 арештів. Таким чином, новопризначений прем’єр Себастьян Лекорню вже у перший день на посаді зіткнувся з «випробуванням вогнем». Крім того, крайньоліва партія “Нескорена Франція” (LFI) вже оголосила про винесення вотуму недовіри в парламенті, однак поки без підтримки інших партій.
Протести стали прямим викликом і для президента, і для його нового уряду, засвідчивши глибину соціального невдоволення. Водночас вони продемонстрували й іншу тенденцію – посилення ролі лівих радикальних сил, які дедалі активніше перехоплюють ініціативу у вуличних рухах. Це створює ризик посилення “лівого ухилу” з риторикою соціальної справедливості та вимогами нових податків, що в умовах державного боргу в розмірі 114% ВВП може серйозно підірвати фінансову стабільність країни.
На цьому тлі, коли уряди один за одним не витримують тиску, опозиція дедалі відвертіше говорить про політичну відповідальність самого президента. Деякі політики вже порушують тему його можливої дострокової відставки, вважаючи, що криза зайшла у глухий кут. Водночас сам Еммануель Макрон не має наміру залишати посаду й, до завершення свого мандата у 2027 році, змушений лавірувати між парламентськими угрупованнями.
Імовірно, президент ще більше зосередиться на своїх повноваженнях у зовнішній політиці – сфері, де глава держави у Франції має широкий простір дій без прямої згоди парламенту. Уже зараз спостерігаються такі тенденції: Е. Макрон провів у Парижі саміт Коаліції охочих щодо безпекових гарантій для України, просував ініціативи в ООН та G7, намагався зміцнити роль Франції в Азії та на Близькому Сході.
Тривала політична нестабільність у Франції не лишилася непоміченою на міжнародній арені. Падіння уряду в Парижі викликало занепокоєння в Брюсселі, Берліні та інших європейських столицях. Франція – ключова держава ЄС, і від її спроможності проводити реформи та виконувати зобов’язання залежить стан усієї єврозони. Зокрема політична турбулентність у країні може відволікати Макрона від ролі двигуна європейських ініціатив та послабити його позиції як лідера об’єднаної Європи в критичні для сучасної архітектури безпеки часи.
Одним з напрямів, який може постраждати найбільше, є формування спільної оборонної політики ЄС. Париж традиційно штовхав союзників до більшої військово-промислової кооперації в Європі, зобов’язань щодо безпеки та зменшення залежності від американських озброєнь. Тепер, імовірно, ослаблений внутрішніми чварами Париж тимчасово випаде з активної зовнішньополітичної гри. Крім того, затримка з ухваленням нового бюджету може відтермінувати обіцяне Францією збільшення видатків на оборону, що було заплановане на найближчі роки.
Особливо уважно спостерігає за подіями Німеччина – найближчий партнер Франції в ЄС. Франко-німецький тандем був рушієм багатьох європейських проєктів, але останніми роками давав збій через розбіжності між Макроном і урядом Олафа Шольца. Цікаво, що на момент кризи у Франції в Німеччині також відбулися політичні зміни: у 2025 році до влади прийшов новий канцлер Фрідріх Мерц. Його уряд сподівався перезавантажити відносини з Парижем після складного періоду при Шольці. Тепер же в Берліні стривожені, чи зможе Макрон бути надійним партнером під час даної нестабільності. Хоча зовнішньополітичний курс Франції формально не залежить від парламенту, все ж внутрішні проблеми звужують можливості Макрона на європейській арені.
Ще один важливий міжнародний аспект – це підтримка України та відносини з РФ. За Макрона Франція була одним з ключових гравців в антипутінській коаліції. Париж надає військову допомогу Україні та активно залучається до дипломатичних зусиль. Водночас, радикальні партії мають історії скептичного або прохолодного ставлення до санкцій проти РФ та допомоги Києву. Марін Ле Пен у минулому була відома проросійськими симпатіями, а лідер ультралівих Меланшон виступав проти членства України в НАТО й критикував “провокації” Заходу на адресу Росії. Якщо нинішня криза призведе в майбутньому до посилення ролі цих сил, це може скоригувати й зовнішню політику Франції. Однак поки що курс Макрона лишається незмінним: новий прем’єр Лекорню на посаді міністра оборони займав жорстку позицію щодо РФ і підтримував нарощення допомоги Україні. Тому в короткостроковій перспективі різкого розвороту зовнішньополітичного вектора не очікується. Проте ризик, що затяжна політична криза Франції зменшить її активність у євроатлантичній спільноті, існує, зокрема якщо ослаблений уряд Лекорню боятиметься непопулярних зовнішньополітичних рішень.
Поточна політична криза у Франції має системний характер: вона є результатом фрагментації парламенту, ослаблення центристських сил і зростання впливу радикальних таборів. У такій конфігурації урядові меншості приречені на нестабільність, а президент втрачає звичну можливість керувати через вертикаль влади.
Поєднання політичного паралічу з рекордним державним боргом і дефіцитом бюджету створює небезпечний синтез. Франція фактично балансує між вимогами ринків щодо суворої фіскальної дисципліни та суспільним несприйняттям політики жорсткої економії. Це не лише підриває довіру інвесторів, а й ризикує зробити другу економіку єврозони «слабкою ланкою» всього європейського фінансового простору.
Крім цього, внутрішня нестабільність збігається з періодом, коли міжнародний контекст вимагає від Парижа неабиякої активності. Російсько-українська війна, посилення Китаю та невизначеність у трансатлантичних відносинах роблять Францію ключовою для європейської безпеки. За таких умов, ослаблений внутрішньою турбулентністю Париж може втратити здатність задавати тон у ЄС та НАТО, що неминуче вплине на європейську єдність та архітектуру безпеки.
Таким чином, перспективи розв’язання сьогоднішньої кризи безпосередньо пов’язані з необхідністю пошуку політичних компромісів і, можливо, перегляду конституційних механізмів. Якщо цього не станеться, Франція ризикує залишитися в замкненому колі короткотривалих урядів і повторюваних турбулентностей. І тоді країна, яка десятиліттями претендувала на роль рушія європейської інтеграції, може опинитися на узбіччі процесів, які сама ж допомагала формувати.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
