За роки повномасштабної війни Україна стала одним з найбільших імпортерів озброєння. Водночас, виробники всередині країни вже не вперше піднімають питання щодо зняття заборони на експорт продукції ВПК – це має залучити додаткову валюту для підприємств, адже держава здатна надати замовлення лише для близько половини виробничих потужностей. Отже, потенціал для українського оборонного сектору існує.
Проте чи може бути він достатньо технологічним? Чи здатні ми опанувати та локалізовувати сучасні технології – про це читайте в нашому новому матеріалі.
Нещодавно український інформаційний простір сколихнула новина про те, що наші ВПС посиляться новими сучасними літаками — шведськими Grippen та ще й значній кількості — за планами, це буде 150 машин протягом наступних 10-15 років. При цьому перші літаки мають надійти вже наступного, 2026-го, року.
Таким чином, це буде вже третя західна машина на додачу до американських Ф-16 та французьких “Міражів”. Нашим авіаційним технікам можна лише поспівчувати — їх чекає важка робота.
Така кількість одиниць та терміни поставок шведських “Грифонів” наштовхують на ще одну цікаву думку – а чи не є це натяком на ймовірну локалізацію якоїсь складової виробничого процесу на території України? Звичайно, загрозу з боку російських ракет неможливо не враховувати, проте чи варто остаточно списувати нас як майданчик для розвитку спільного з європейцями ВПК? Я думаю, що ні, і ось чому.
Поглянемо, що ми маємо зараз. Станом на кінець 2025 року інтеграція України в європейський військово-промисловий комплекс вже вийшла на рівень прагматичної виробничої кооперації, відійшовши лише від політичних заяв. Досвід тривалої війни, а також значні державні інвестиції в оборонну промисловість, перетворюють Україну зі споживача допомоги на стратегічного виробничого партнера.
Основною метою інтеграції у європейський ВПК для нас є забезпечення стійкості постачання та операційної ефективності озброєння в умовах високої інтенсивності бойових дій. Для України це гарантії довгострокового доступу до сучасних технологій, а також прискорення стандартизації армії за зразками НАТО. Фінансова основа цього процесу значна: у 2025 році щонайменше 739 млрд грн було виділено безпосередньо на закупівлю та виробництво озброєння та військової техніки (ОВТ). Ці інвестиції спрямовані на довгострокові контракти, що є основним стимулом для європейських компаній до локалізації.
Локалізація військового виробництва в Україні базується на послідовній стратегії, що включає правові стимули, трансфер технологій та будівництво нових виробничих потужностей.
В Україні діє політика щодо локалізації, яка вимагає, щоб певна частка вартості предмета закупівлі формувалася на території країни. Для товарів машинобудування, що закуповуються за державні кошти, вимагається мінімальна частка локалізації — 25% у 2025 році та 30% у 2026 році. Хоча вимоги прямо не поширюються на летальні озброєння, політика «Зроблено в Україні» стимулює європейські компанії добровільно підвищувати рівень локалізації задля підвищення шансів на отримання довгострокових контрактів. Після зупинки бойових дій було б доцільно розповсюдити політику щодо локалізації і на товари ВПК, адже це могло б слугувати додатковим стимулом для виробництв, які були перенесені з України, повертатись назад.
Фінансування спільних проєктів часто здійснюється через так звану «данську модель», яка передбачає залучення міжнародних коштів на виробництво ОВТ саме в Україні. При цьому, за умови припинення активної фази війни, ці закордонні інвестиції неухильно зменшаться, тож нам варто вже думати про відкриття експорту військових товарів заради наповнення галузі валютою.
Інтеграція України у європейський ВПК базується на послідовній стратегії, що починається з ремонтних потужностей і поступово переходить до повномасштабного виробництва. По суті, ми зараз проходимо звичний шлях для країн, що прагнуть стимулювати розвиток власного ВПК.
Початковий етап співпраці зосереджений на ремонті та обслуговуванні (MRO) переданої техніки. Це не тільки прискорює повернення пошкодженої техніки у стрій, але й забезпечує передачу технологічних знань. Німецький концерн Rheinmetall AG розпочав свою діяльність в Україні саме зі створення ремонтних потужностей у партнерстві з Укроборонпромом.
Наступним етапом є створення спільних підприємств (СП), кількість яких до кінця 2025 року вже перевищила 40. На цьому етапі виробничий процес охоплює не лише якісь дрібні ремонтні роботи, а й вузлове складання та критичні технології. Наприклад, французька компанія Thales створила СП з Укроборонпромом, що зосереджується на системах ППО, радіоелектронної боротьби (РЕБ) та зв’язку. А франко-німецька KNDS відкрила виробництво запчастин і боєприпасів для танків Leopard та гаубиць Caesar.
І вже лише після проходження всіх цих етапів стає можливим повноцінна локалізація виробництва на території країни.
Одним із ключових проєктів локалізації є виробництво німецької бойової машини піхоти KF41 Lynx все того ж концерну Rheinmetall. Нещодавно держава обрала Lynx як базову перспективну БМП Сил оборони. Перший завод Rheinmetall в Україні планує запустити виробництво для фінального складання (скоріш за все, вузлового) Lynx до кінця 2025 року. Ще раніше Rheinmetall також заявляв про наміри виробляти в Україні бронетранспортери Fuchs, що підтверджує стратегію повного охоплення парку сучасної німецької техніки MRO та виробництвом. Загалом же, варто відзначити непересічну наполегливість та системність в роботі Райнметалу з Києвом.
У сфері артилерії, окрім MRO для французьких CAESAR, німецьких PzH 2000, RCH 155 та східноєвропейських систем, як-от польські AHS Krab та словацькі Zuzana, значний акцент робиться на боєприпасах.
І, хоча спільне виробництво 155-мм снарядів із чеською Czechoslovak Group (CSG), яке передбачало виготовлення 100 тисяч снарядів у 2025 році, зіткнулося з проблемою відсутності контракту з боку Агенції оборонних закупівель, американська Northrop Grumman не побоялась також підписати угоду про спільне виробництво боєприпасів.
А чи робитимуть в Україні європейські танки? Поки ні. Проєкт щодо локалізації вже добре нам знайомим німецьким концерном перспективних ОБТ KF51 Panther залишається на рівні розмов та далеких планів. Це пов’язано як з більшою складністю виробництва, так і з пріоритетністю для наших Сил оборони нарощення кількості БМП над ОБТ.
Модернізація Повітряних Сил передбачає створення флоту із 250 сучасних бойових літаків. Ось тут варто згадати про шведський винищувач Saab JAS 39 Gripen, який скоро має скласти компанію іншим машинам наших ВПС. Чому ж саме Гріпенам Київ віддав перевагу в порівняння з Ф-16? Тут є низка як політичних, так і виключно технічних причин.
Gripen (зокрема модифікація E/F) — це легкий, одномоторний багатоцільовий винищувач покоління 4++, розроблений для операційної гнучкості та роботи в умовах розсіяного базування. Це було зумовлено шведською військовою доктриною і робить винищувач ідеально адаптованим до українських реалій.
Gripen спроєктований для зльоту та посадки на коротких, непідготовлених ділянках доріг та аеродромів (менше 800 метрів). Його обслуговування може здійснюватися мінімальною кількістю персоналу (5-6 осіб) і вимагає лише базового обладнання, що є критичною перевагою в умовах ракетних ударів по ключовим авіабазах.
Літак повністю сумісний зі стандартами НАТО і здатен нести передові ракети класу «повітря-повітря» MBDA Meteor (радіус дії понад 200 км), що значно підвищує його потенціал.
Ну, і концерн Saab висловив готовність відкрити в Україні завод кінцевого складання винищувачів Gripen. Тож, твердження про те, що деякі з 150 замовлених літаків можуть бути виготовлені в Україні, за сприятливого збігу обставин має усі шанси справдитись.
Водночас, французький Dassault Rafale продовжує розглядатися як потенційна важча двомоторна платформа, яка може доповнити повітряний флот України.
Інтеграція України у європейський ВПК — це дуже ризикований шлях, де над кожною успішною локалізацією нависає тінь ракетного удару, а за кожним обіцяним заводом ховається бюрократичний лабіринт.
Не секрет, що наш найбільший виклик на шляху до будь-якого військового виробництва — висока ймовірність ракетних ударів по нових виробничих потужностях. Це робить інвестиції надзвичайно дорогими та ризикованими.
Також існує значний опір системи, яка звикла до швидкого, але короткострокового імпорту, замість укладання довгострокових контрактів на локалізоване виробництво. Приклад із неконтрактованим виробництвом 155-мм снарядів демонструє, що внутрішні регуляторні проблеми можуть бути не меншою загрозою, ніж зовнішній ворог. Недостатня прозорість створює сприятливе середовище для корупції, що підриває довіру інвесторів.
І лише успішне подолання (або принаймні мінімізація) цих викликів сприятиме перетворенню України з прифронтового імпортера військової техніки на виробника. Які ж у нас є варіанти?
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
