Десятиліттями статус-кво існування Сомаліленду як невизнаної держави не піддавався сумніву. Однак, поглиблення американо-китайського суперництва і останні події ізраїле-палестинського конфлікту можуть докорінно змінити долю як самопроголошеної республіки, так і вплинути на африканський політикум загалом.
Чому це важливо – читайте у нашій статті.
Останні роки підтверджують відому аксіому: право між державами є в значно меншій мірі “дієвим”, аніж у відносинах між усіма іншими суб’єктами. Quod licet Iovi, non licet bovi. Все ж, у міжнародному праві існують норми, відступ від яких кожна держава робить вкрай неохоче, вбачаючи у зловживанні загрозу дестабілізації міжнародної системи загалом. Мова про фундаментальні принципи суверенності і непорушності кордонів.
Інколи, однак, перспективи визнання можуть стати результатом геть неочікуваного збігу обставин. До певної міри анекдотичною історією є те, що першим актом де-факто визнання військової хунти у М’янмі з боку Заходу став “тарифний” лист Дональда Трампа, у якому останній повідомляв про намір запровадити 40% тарифи. Проте не всі акти визнання з боку другої адміністрації Трампа є незапланованими казусами.
Обрання Дональда Трампа зокрема призвело до очікуваного потепління стосунків між Тель-Авівом та Вашингтоном та нових ініціатив США щодо завершення конфлікту між Ізраїлем та ХАМАСом. З грудня 2024 неодноразово озвучувалися різні варіанти остаточного вирішення конфлікту. Один з них, вкрай контраверсійний за суттю, проте підтриманий урядом Нетаньяху, — організувати переселення мешканців сектору Гази у держави Африки: Судан, Сомалі та, окремо виділявся, Сомаліленд, самопроголошена невизнана держава на території Сомалі, що займає територію колишньої одноіменної британської колонії. І хоча політична дискусія довкола Сомаліленду у США відбувається повільно, плани визнання досі “на столі”, оскільки по мірі збільшення китайського впливу на Африканському Розі, увага Білого Дому все частіше звертається до малої невизнаної, проте стабільної частини регіону.
Сомаліленд існував як незалежна держава в період п’яти днів від 26 червня по 1 липня 1960 року, за той час встигнувши отримати офіційне визнання кількох десятків інших країн, включаючи всіх п’яти постійних членів Радбезу ООН. Тоді незалежність розумілась лише як черговий крок у національному відродженні — завершенням було б об’єднання в одній державі всіх етнічних сомалійців. Коли дійшов кінця термін опіки Італії над її частиною Сомалі і та також отримала незалежність, обидві держави увійшли в раніше узгоджену унію. Потім в 1969 році в шляхом військового перевороту влада перейшла до генерала Сіада Барре. Той взяв курс на побудову соціалізму у внутрішній політиці, що у зовнішній означало асоціацію з радянським табором. СРСР зі свого боку отримав стратегічно розташованого союзника в регіоні Африканського рогу, на противагу прозахідному уряду імператора Хайле Селассіє в Ефіопії. Військово-морська база в Бербері була вперше зведена Радянським Союзом в рамках такого партнерства в 70-ті, втім та проіснувала недовго.
Ефіопська революція 1974 року мала наслідком два потрясіння — вона привела до влади ще один прорадянський режим, але й також створила вікно можливостей для іредентистських візій в Сомалі. Користуючись хаосом і слабкістю уряду, Барре став надавати підтримку сомалійським формуванням у південно-східних районах Ефіопії і, зрештою, спробував анексувати їх в Огаденській війні в 1977-78 років. СРСР політично і матеріально підтримав Ефіопську сторону, тож Могадішо геополітично зсунулось у прозахідний блок Холодній війні. Це означало і закриття бази в Бербері в 1977, хоча згодом у 80-ті якийсь час США розглядали можливість створення на її місці своєї. Ще це означало, що режим Барре відмовився від наукового комунізму, в той час як сомалійський націоналізм зазнав нищівної поразки на полі бою в Огадені. Не маючи більше ідейного обґрунтування своєї диктатури, Барре звернувся за політичною підтримкою до традиційних кланових структур, притаманних сомалійському суспільству.
Клан Ісаак, переважно представлений в колишньому Британського Сомаліленду, в новому розкладі потрапив у немилість. Маргіналізовані Ісааки становили основу Сомалійського національного руху, що швидко став основною організованою збройною силою у супротиві диктатурі Барре. На кінець 80-х режим насилля проти повстанців досягло свого максимуму коли режим почав бомбардування сомалілендських міст, вщент зруйнувавши Харгейсу. Точна кількість загиблих досі лишається невідомою, але сучасний уряд Сомаліленду дає оцінку в 200 тисяч. Зрештою в 1991 році рух досягнув своєї мети, силою взявши Могадішо, за чим відступив на північ, де місцеві лідери оголосили про відновлення незалежного Сомаліленду.
Від того моменту всю іншу територію Сомалі охопив хаос кланового протистояння. В 2006 році контроль над Могадішо взяв Союз ісламських судів – строкатий ісламістський рух — у відповідь на що ефіопські війська окупували місто для поновлення влади Перехідного федерального уряду, після чого зовнішня допомога з державотворення, в тому числі силовими методами, лягла на плечі місії Африканського союзу. Але що офіційний уряд, що радикальні ісламісти Аль-Шабааб та Ісламської держави в Сомалі (спадкоємці Союзу ісламських судів), послідовно заперечують акт відокремлення Сомаліленду. Зі свого боку Сомаліленд тримається осторонь триваючого конфлікту, будучи відносно стабільної політією. Єдине чого Харгейсі не вистачає, так формального міжнародного визнання, хоча та давно має регулярні зностини з рядом країн, відкривши серед іншого представництва в США, Канаді, Великобританії, Франції, Туреччині, ОАЕ і Кенії. І стратегічне розташування порту Бербери — один з ключових активів в руках уряду, який той використовує аби наблизити визнання.
Визнання самопроголошеної держави — це значний акт політичної волі, який впливає на всю світову систему міжнародних відносин. Доцільно припустити, що держави, які потенційно можуть першими визнати Сомаліленд, мають прямі інтереси в регіоні. У випадку Африканського Рогу інтерес Сполучених Штатів Америки стосується Баб-ель-Мандебської протоки, вузького морського коридору з Червоного моря у Аравійське та Індійський океан. Протока є комунікаційною лінією найвищої важливості для світової торгівлі, оскільки через неї проходить близько 30% усього її обороту, у тому числі 8% зрідженого газу та 12% морської нафти.
Підтримка безпеки у протоці є важливою для найпотужніших акторів світової економіки — США і КНР, — а також для інших держав, відтак уже тривалий час в регіоні розташовані іноземні військові бази. Місцем розміщення стала Джибуті, і зараз на території цієї невеликої держави зберігається військова присутність США, КНР, Японії, Франції, Саудівської Аравії, Франції і Південної Кореї. Тривожним для Вашингтону є авторитарний політичний режим правління в Джибуті та зближення африканської держави й Пекіну в останні роки, що, по мірі збільшення ступеню конфронтаційності у двосторонніх відносинах, може призвести до часткової чи повної втрати здатності Вашингтону проектувати силу через базу там, тому Америка розглядає проект створення ще однієї бази ВМФ у Бербері в Сомаліленді.
Питання розширення військової присутності стало гостріше після фактичної поразки США у протистоянні з єменськими хуситами, які в листопаді 2023 почали обстрілювати судна, що проходять крізь протоку, викликавши ріст цін на страхування та фрахт та збільшення часових витрат на логістику, оскільки частина суден обирала альтернативний шлях через мис Доброї Надії на південному кінці Африки. Реакцією адміністрації Дональда Трампа стала військова операція з бомбардувань хуситів, розпочата у березні 2025. Витрати на неї перевищили 1 мільярд доларів, водночас суттєвого успіху не було досягнуто, і у травні США за посередництва Оману домовилися з хуситами щодо припинення вогню та гарантію свободи навігації у Червоному морі. Хоча обидві сторони оголосили угоду своєю перемогою, а Президент Трамп пішов далі і назвав її “капітуляцією” хуситів, фактична перемога залишилася радше за єменськими повстанцями, оскільки у новій угоді немає заборони хуситам завдавати ракетних ударів по Ізраїлю. Відтак останні продовжились з мовчазної згоди Вашингтону.
Бербера — сомалійське/сомалілендське місто на узбережжі Аденської затоки, східніше від Джибуті. У 2024 влада Сомаліленду підписала домовленість з ОАЕ, дозволивши спорудити військову базу. Для невизнаної держави це не лише питання інвестицій і спільної підготовки військових, але й де-факто жест політичного визнання з боку однієї з ключових держав Близького Сходу, у той час як Абу-Дабі зможе розширити свій вплив у регіоні. Сама база буде використана також Ізраїлем, який позитивно налаштований відносно можливого використання плацдарму в Сомаліленді для боротьби з хуситами.
США розглядають Берберу також зі стратегічної перспективи. Додатковою перевагою є також наявність довгої, спорудженої ще СРСР злітно-посадкової смуги біля порту, яка відтак спрощує питання логістики чи розміщення ВПС суттєво.
Важливою для Америки відмінністю Сомаліленду від Джибуті є принципове небажання КНР розвивати співпрацю з невизнаними державами з огляду на позицію комуністичного Китаю щодо Тайваню. Пекін послідовно дотримується політики “єдиного Сомалі”, що викликає роздратування місцевої влади та створює сприятливі для США умови для вибудови надійного стратегічного партнерства. Також антипатію материкового Китаю провокує розширення співпраці між самопроголошеною африканською республікою та Тайванем. Такі дії негативно впливають на стосунки Тайбею із Могадішо, зокрема у квітні 2025 Сомалі припинила давати право на в’їзд за паспортами Китайської Республіки.
Федеральний уряд у Могадішо, очевидно, докладає зусиль для недопущення визнання Сомаліленду Америкою, вбачаючи реальну загрозу подібного рішення з боку Трампа. Так, одразу після результатів президентських виборів США, Сомалі найняла лобістів для протидії визнанню Сомаліленду, а також адвокації інтересів самої федеративної республіки. А у питанні порту Бербери, враховуючи явний інтерес Штатів до нього, вирішила діяти на випередження і сама запропонувала укласти угоду щодо порту та авіабази. Подібний крок викликав протест з боку Сомаліленду, який не можна ігнорувати — уряд невизнаної держави де-факто контролює Берберу, без його згоди будь-яка угода не зможе реалізуватися.
Теоретично, визнання Сомаліленду могло би здатися довгоочікуваним прийняттям політичних реалій. Сомаліленд є державою усупереч відсутності міжнародного визнання, тоді як Сомалі — лише тому, що визнається такою світовою спільнотою; Сомаліленд є повноцінною і відносно стабільною демократією, де вибори прямим голосуванням проводяться два десятиліття, поки Могадішо лише планує відійти від непрямого голосування за участі делегатів від традиційних лідерів (старійшин) в 2026 році. Проте відповідно до згаданих “реалій”, Харгейса теж має емпіричний суверенітет не над всією територією: південно-східні райони від лютого 2023 року контролюються угрупуваннями клану Дхулбаганте (до якого належить більшість місцевого населення), які проголосили створення Хатумо як ще однієї федеральної держави у складі Сомалі — на що сомалійський уряд пізніше дав згоду. А отже, якщо сомалілендському президенту “Ірро” Абдулагі вдасться отримати офіційне визнання з боку США, будь-якої іншої сторони, або переважної більшості держав-членів ООН, то не вийде уникнути питання, в яких кордонах має бути визнаним колишній протекторат.
Могадішо може покладатися не тільки на хатумійських бунтарів, як на силу, що утримує Сомаліленд від набуття визнання. По-перше, одним із стовпів постколоніального порядку в Африці є незмінність і непорушність кордонів, встановлених європейськими імперіями. За 60 років африканські кордони зазнали лише незначних змін, а з усіх чисельних сепаратистських рухів незалежність вибороли тільки два — Еритрея та Південний Судан — і тільки за результатом виснажливих визвольних війн. Тому хоча знайти симпатії до сомалілендського сепаратизму на континенті не складно, Африканський Союз і держави-учасниці свідомо не ризикують діяти односторонньо. Якщо право на (зовнішнє) самовизначення буде дано Сомаліленду, то які підстави відмовляти в ньому Катанзі, Біафрі, Кабінді, та Західній Сахарі? Тут є контраргументи. Виснажлива визвольна війна була у 80-ті, і кампанія Барре проти клану Ісаак дозволяє уряду говорити про неможливість колективного самовизначення в рамках федерального Сомалі. З іншого боку, короткочасне існування незалежного і визнаного Сомаліленду в 1960 році дає підстави стверджувати, що в 1991 відбулося не заснування нової держави, а вихід із союзного утворення, а тому це не йде врозріз із принципами АС. Сучасна історія знає аналогічні прецеденти Сенегамбії та Федерації Малі.
По-друге, деякі інші держави з тих чи інших причин зацікавлені у збереженні “одного Сомалі” — не так давно через це уже одна спроба набути міжнародне визнання зазнала невдачі. Для Харгейси головним союзником ще з 80-х є Ефіопія. Наразі її інтереси є дещо більш економічними: Аддис-Абеба спочатку втратила вихід до світового океану після 1993 року, а пізніше ще й доступ до еритрейських портів; проблеми у відносинах з Могадішо, а також безпекові ризики поклали край можливостям виходу на глобальний ринок через коридор на сході. А отже, в Ефіопії лишилась одна опція — порти Джибуті, якими наразі проходить близько 95% ефіопської торгівлі товарами, що коштує їй приблизно 1,5 млрд доларів США на рік. 1 січня 2024 року, уряди Ефіопії та Сомаліленду підписали меморандум, згідно зі змістом якого перша оголосила намір офіційно визнати міжнародно останню в обмін на контроль над 20 км сомалілендського узбережжя терміном на 50 років. Цілком очікувано, таких хід призвів до кризи у відносинах з Сомалі. Проти меморандуму тоді виступила і Джибуті, запропонувавши пізніше спільне управління портом Таджура для деескалації конфлікту, а також Єгипет – маючи інтерес в контексті протистояння з Ефіопією через зведення Греблі Великого Ефіопського Ренесансу на Блакитному Нілі. Протягом 2024 року Каїр пішов на зближення з Могадішо взагалі, відправивши озброєння та військових в рамках місії Африканського Союзу для боротьби з Аль-Шабааб.
Держави подолали кризу у відносинах за посередництва Туреччини, підписавши 11 грудня в Анкарі декларацію, якою підтвердили взаємне визнання територіальної цілісності Сомалі, а також погодились працювати далі над можливостями забезпечення Ефіопії стабільного доступу до світового океану “під суверенним авторитетом Федеральної Республіки Сомалі”. Для Анкари Сомалі виступає одним з пріоритетних партнерів на континенті з 2010-х років: в 2013 році турецька компанія отримала концесію на управління Портом Могадішо, а з 2017 в столиці країни розміщується найбільша закордонна військова база Туреччини. На тлі кризи в лютому 2024 сторони підписали меморандум, за яким Туреччина мала значно розширити підтримку морської безпеки, отримуючи за це 30% доходів від виключної економічної зони країни, а в березні – ще одну угоду, що дала турецькій TPAO (Turkish Petroleum Corporation) ексклюзивне право на видобуток нафти і газу на вкрай преференційних умовах. До того ж, угода передбачає можливість застосування “додаткових безпекових заходів”, які Туреччина вже почала реалізовувати розгортанням 2,5 тисяч військових для боротьби з Аль-Шабааб.
По-третє, ані Місія Африканського Союзу, ані зовнішні актори не спішать давати офіційне визнання Харгейсі, адже такий крок може вдарити по і без того крихкій сомалійській державності. Такою була позиція ЄС щодо згаданого меморандуму в січні 2024 — тоді Союз закликав поважати територіальну цілісність Сомалі. Але при тому Брюссель виражено ставиться до Сомаліленду як до суб’єкта та співпрацює з ним в рамках загальносомалійських місій у питаннях морської безпеки. Тільки в липні Спецпредставниця ЄС з питань регіону Африканського рогу та Червоного моря відвідала Харгейсу для обговорення ситуації в Хатумо.
Однак в руках Вашингтону також можуть бути важелі тиску на Могадішо, адже наразі найбільшим викликом, що стоїть перед AUSSOM – останньою поки ітерацією місії АС в Сомалі, — є брак фінансування. Після 2022 ЄС, який з 2007 року був основним фінансовим контрибутором місій в Сомалі, був вимушений переглянути свої пріоритети, а отже і скоротити видатки. Рада Безпеки ООН в кінці 2023 прийняла Резолюцію 2719, яка дозволила місіям АС отримувати до 75% річного бюджету з фондів ООН, потім в кінці 2024 Рада Безпеки затвердила можливість її застосування конкретно для AUSSOM, однак Сполучені Штати висловили скептицизм щодо механізму, утримавшись під час голосування. Рішення мало бути підтвердженим окремою резолюцією, однак Радбез так і не наважився винести питання на порядок денний — з боку США продовжували надходити критичні позиції. На додачу до того, сенатори-республіканці представили законопроект, який мав зобовʼязати уряд протидіяти застосуванню американських внесків в ООН для утримання AUSSOM взагалі. Тож Могадішо навряд ризикне серйозною конфронтацією із Вашингтоном у випадку визнання Сомаліленду.
Що за першої каденції, що за 11 місяців другої, адміністрація Дональда Трампа виявляла схильність до неконвенційних рішеннь складних міжнародних проблем — одночасно в позитивному і негативному сенсі цього слова. Якою б заплутаною не була регіональна політика навколо Сомаліленду, навіть вичерпавши дипломатичний інструментарій для легітимізації визнання, Вашингтон може перерубити гордііїв вузол, поставити весь світ перед fait accompli. Багатьма африканськими країнами така дія усупереч континентальному консенсусу була би сприйнята як акт імперіалістичного втручання, але вірогідно, що мало хто знайде політичну волю висловити змістовний протест. Навіть Могадішо не знаходиться у тому положенні, аби відмовитись від американської військової підтримки у війні з ісламістами. Тож прагматизм, а не принципове несприйняття, разом із тим фактом, що африканські держави і без того давно симпатизують самопроголошеній республіці, може спричинити ефект доміно і хвилю визнань по всьому світу. У будь-якому разі США отримають не просто базу в стратегічно важливий локації, але й політично стабільного прозахідного союзника на Африканському розі та в Аденській затоці. Це чи не найважливіший фактор в розрахунках: у разі загострення боротьби Вашингтону та Пекіну за контроль над шляхами експорту енергоносіїв з Близького Сходу, шанси Сомаліленду отримати визнання суттєво зростуть.
Для України ситуація також може бути вікном можливостей, адже всяка прозахідна держава потенційно є і проукраїнською. Сомаліленд, формально прийнятий до світової спільноти, може доєднатися до числа країн-адвокатів України в Африці, укріпивши позиції в регіоні Африканського рогу зокрема. Але це лише після ширшого міжнародного визнання: будь-які передчасні дії дискредитують українську позицію щодо самопроголошених політичних утворень.
Є і наступний фактор — непопулярність пропозиції про масове переселення жителів Гази, з очевидних причин. Історично, переважна більшість африканських держав послідовно прихильно ставляться до боротьби палестинців, не кажучи вже про Близький Схід. Якщо Сомаліленду вдасться домогтися визнання з боку США на таких умовах, Харгейса ризикує втратити набуті неформальні контакти та по-справжньому опинитись в міжнародній ізоляції.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
