5018 днів — рівно стільки минуло часу від початку громадянської війни в Сирії та падінням режиму Башара Асада. Нова влада Сирії докладає зусиль для залучення в державу інвестицій і стабілізації держави, однак минуло 8 місяців, і світ знову говорить про бойові дії в Сирії, які можуть бути лише першим етапом нового протистояння.
Що за виклики постали перед новим урядом в Дамаску, і які держави прямо зацікавлені у погіршенні ситуації — читайте в нашому матеріалі.
Після перемоги над режимом Башара Асада, який утік до Росії, коаліція сирійської опозиції, очолювана Хаят Тахрір аш-Шам (ХТШ) та Сирійською національною армією (СНА) отримала владу над розколотою та спустошеною війною державою. Новий уряд, який очолив лідер ХТШ та новий Президент Сирії під час перехідного періоду, Ахмед аш-Шараа, одразу зіткнувся із низкою викликів економічного, політичного та безпекового характеру, і вирішення одних тісно переплетено із іншими. Хоча нова влада отримала суттєвий кредит довіри як усередині держави, так і зовні, стабільність Сирії крихка, і майбутнє Дамаску залежить від того, як будуть розв’язані регіональні та етнічні вузли протиріч на його території.
Майже 14 років війни завдали нищівної шкоди економіці. Перед громадянською війною внутрішній валовий продукт держави оцінювався у 67,5 млрд., тепер же він коливається біля позначки в 20 млрд. Сьогодні Сирія, маючи ВВП на душу населення 830 доларів США, на противагу показнику 2011 року в 2950 доларів, є другою найбіднішою державою регіону. Бойові дії зупинили економічне зростання, і за період з 2010 року сукупне падіння валового внутрішнього продукту склало від 54% до 85% — наприклад, за 2024 рік цей показник скоротився на 1,5%. Прогноз Світового Банку на 2025 рік також невтішний — 1% зростання, що де-факто означає продовження стагнації. Економічна база країни зруйнована, а іноземні інвестори давно покинули державу, відтак вірогідність стрімкого зростання у коротко- та середньостроковій перспективі низька.
Стан в гуманітарній сфері катастрофічний: близько 90% із загального населення у 23,7 мільйонів перебуває в стані бідності, з них 14,5 млн. не можуть забезпечити себе харчами, водою та засобами першої необхідності. У багатьох регіонах проблеми з електропостачанням, адже понад 50% електромереж виведені з ладу, водопостачанням та іншими службами. Додатковий тиск на слабку економіку може створити і повернення біженців з-за кордону, при тому, що рівень безробіття на початок року уже складав 25%.
Згідно з даними ООН, на листопад 2024 року за кордоном перебували близько 4,8 мільйонів сирійських біженців. Левова частка, 2,9 млн та 748 тисяч відповідно — у сусідніх Туреччині та Лівані. Решта знаходилися у Європі, найбільше у ФРН, що прийняла близько 1 мільйона, та Австрії, де число сирійських біженців сягнуло 95 тисяч. За період з грудня 2024 по березень 2025 у Сирію повернулись понад 302 тисячі осіб, і процес не зупиняється, у тому числі з огляду на рішення держав ЄС призупинити видачу статусу біженця новим шукачам притулку з Сирії та переглянути умови перебування їх у країні.
Водночас, економічна розруха подібного масштабу може спричинити соціальні заворушення, внутрішню міграцію та нові цикли локалізованого насильства, оскільки конкуренція за дефіцитні ресурси посилюється. Це також чинить величезний тиск на новий уряд, адже саме від нього очікуються нові видимі покращення, що є складним завданням, враховуючи масштаби кризи.
Відсутність у населення заощаджень та дефіцит фіскальних ресурсів призводять до ситуації, коли значне покращення економічної ситуації можна забезпечити лише за допомогою притоку інвестицій у державу, і керівництво Сирії це розуміє, тому одразу взяла курс залучення іноземного капіталу. Так, ще у грудні 2024 американська UNIFI Communications оголосила про запуск проекту Alasia, мета його — покращити систему комунікацій у регіоні, проклавши оптоволоконний кабель по дну Середземного моря між Кіпром та сирійським містом Тартус. У подальшому можливе масштабування проекту на інші міста Сирії та до інших держав Близького Сходу, зокрема Туреччини, Лівану та Йорданії.
Інші інвестори, з якими сирійська сторона уже уклала договори — французька логістична корпорація CMA CGM, що планує збудувати новий порт у Латакії, вклавши 230 мільйонів євро в економіку Сирії. Також в державу зайдуть інвестиції регіональних гравців — у травні 2025 Дамаск підписав угоду з катарським консорціумом UCC Holding, у який також входять турецькі (Kalyon Holding та Cengiz Holding) та американські компанії (Power International), на 7 мільярдів доларів США, що будуть спрямовані у енергетичну галузь. 24 липня під час інвестиційного форуму в Дамаску про намір вкласти кошти у відбудову Сирії заявила Саудівська Аравія — сукупний обсяг угод складе 6,4 млрд. доларів, при цьому 2,9 млрд. припадуть на розбудову інфраструктури. Крім цього, очікуються додаткові інвестиції з ФРН після створення 17 червня Німецько-Сирійської економічної координаційної ради, а сирійські банки очікують відновлення доступу до глобальної платіжної системи після відновлення підключення до системи SWIFT.
Окрім інвестицій, уряд Сирії залучає кошти у вигляді міжнародної допомоги. Зокрема, у березні 2025 ЄС виділив 6,5 мільярдів доларів США Сирії у вигляді грантів та кредитів. Рішення було прийнято на фоні обговорення та підготовки до зняття санкцій із Дамаску — події, яка відбулася через 2 місяці, 20 травня. Вашингтон приступив до зняття санкцій 30 червня.
Попри всю складність економічної ситуації, найбільші загрози для стійкості Сирії лежать у політично-безпековій площині. Проблема у тім, що не всі актори з силовим ресурсом згодні з візією майбутнього Сирії, яку пропонує теперішній Дамаск, тобто ХТШ, взявши курс на високоцентралізовану президентську модель управління, принаймні до проведення перших виборів. На практиці це виливається у відсутність монополії держави на насилля — мілітарні формування всередині держави не готові довіритися центру та скласти зброю, як того вимагає офіційна влада, оскільки це означає віддати питання захисту своїх інтересів та безпеки у руки колишніх джихадистів.
Окрім самої ХТШ, у державі існують інші центри сили, які, якщо й не націлені на перехоплення влади у Дамаску, можуть підважити позицію центру: колишні асадити й алавіти, Сирійські демократичні сили, що представляють курдів, і племена, в основному бедуїни та друзи, при цьому на околицях політикуму все ще існує Ісламська Держава. Кожна сила контролює частину території держави, і Сирія залишається глибоко фрагментованою та небезпечною, оскільки незважаючи на падіння диктатури Асадів, спалахи насилля відбуваються регулярно, змінився лише їх характер — наразі замість відкритої багатосторонньої громадянської війни насильство виривається у форматі місцевих повстань лоялістів Асада, локалізованих сутичок між представниками різних сил та релігійного тероризму. Вказані ознаки не дозволяють назвати ситуацію стабільним миром, попри суттєве падіння інтенсивності насилля — значне ослаблення центральної влади, необережна політика або втручання зовнішніх гравців можуть обвалити цей фасад стабілізації, зануривши державу у нове повномасштабне протистояння. Проблема поглиблюється ще й тим, що, попри спроби досягти компромісу між різними суспільними групами, влада Сирії не є новим «стерильним» гравцем — за нею стоїть ХТШ, що має довгу історію конфліктів та протиріч з іншими акторами.
Одним із факторів, який підвищує стабільність теперішньої влади в Дамаску є її релігійна приналежність. Ахмед аш-Шараа, як і більшість міністрів його кабінету, є сунітами, як і близько 70% населення держави. Диктатура родини Асадів, на противагу цьому, спиралася на алавітів — представників однієї з течій шиїтського ісламу, які складають понад 10% жителів держави (загалом же шиїтів у Сирії більше 13%), і є зосереджені в північно-західних регіонах Тартусі та Латакії.
Після падіння Башара Асада найпершою загрозою для альянсу ХТШ та СНА стали силовики колишнього режиму, левова частка з яких була алавітами. Хоча частина добровільно склала зброю, у Тартусі й Латакії асадити підбурювали населення на спротив, і з грудня 2024 у провінціях відбувалися регулярні сутички між тепер уже урядовими військами ХТШ та місцевим ополченням, яке окремі асадити намагалися перетворити на армію.
Окрім до міри раціонального страху перед етнічними розправами над алавітами внаслідок їх підтримки правління Асадів, причиною, чому багато функціонерів силового блоку старого режиму опираються є те, що у них немає ресурсів для втечі та способу примирення з новою владою. Остання не готова і не буде пробачати, зокрема, співробітників служби безпеки чи старших офіцерів армії, які були замішані у злочинах Асада — це не лише протирічить оголошеному наміру притягти до відповідальності відповідальних за злочини попереднього режиму, але й може поставити під питання легітимність самої ХТШ та Ахмеда аш-Шараа в очах сунітів.
Влада Сирії ввела у регіон свої сили в цілях стабілізації та недопуску можливого організованого спротиву. На практиці, однак «армія Сирії» предсталяє собою складний конгломерат ХТШ, що є до певної міри найбільш організованою та лояльною силою, сил СНА, менш дисциплінованих і більше афілійованих з Туреччиною, менших ісламістських угруповань та загонів іноземних джихадистів. Релігія грає не останню роль у цій ситуації — для ультрарелігійних бойовивиків алавіти є не просто іншою етнорелігійною групою, а муртадами, віровідступниками, що провокує насилля над мирним населенням.
Ситуація досягла піку в березні 2025, коли 6 числа відбулися сутички між загонами Сирійського народного спротиву (СНС), асадитського повстанського угруповання, та силами безпеки, і СНС почала брати під контроль окремі менші населені пункти, у відповідь на що Дамаск направив додаткові сили в регіон, що дозволило придушити бунт, однак при цьому жертвами невибіркового насилля та цілеспрямованих розправ з боку сунітських сил стало близько 1500 алавітів. Президент аш-Шараа відреагував заявою, що розпочато розслідування, однак доречно висловити сумнів у спроможності забезпечити правосуддя в умовах кругової поруки, що характерна для іррегулярних збройних формувань, які де-факто і діяли в регіонах.
Хоча після березня насилля пішло на спад, у квітні міністр внутрішніх справ Сирії, Анас Хаттаб, заявив про спробу державного перевороту, організовану офіцерами режиму Асада, яку вдалося проте зірвати. Основний спротив асадитів зламано, однак напруга в регіоні зберігається — уряд Сирії побоюється втручання Ірану, для якого падіння Асада означає не лише втрату союзника з «Вісі спротиву», але ускладнює підтримку іншого партнера — Хезболли, і який все ще може мати контакти серед алавітів, щоб спробувати використати їх з метою провокацій та підриву стабільності в державі, а відтак Дамаск буде реагувати рішуче. Важливо однак, зауважити, що подібні неконтрольовані випадки етнічно чи релігійно мотивованого насилля суттєво ускладнять для ХТШ стабілізацію ситуації не лише з алавітами у подальшому, але й з курдами та друзами.
Іншою військовою силою, яка не поспішає роззброюватися чи інтегруватися у сирійську армію, є вже згадані раніше СДС — альянс, утворений на базі курдських Загонів народної самооборони (YPG) та локальних арабських сил. Сили, представлені в альянсі, контролюють майже від початку громадянської війни північний схід Сирії, що становить приблизно 20% території держави, у тому числі її найбільш родючі ґрунти, і 70% родовищ сирійських вуглеводнів, а загальна чисельність збройних сил може доходити до 100 тисяч. Водночас, варто розуміти, що частина з цих сил є локальними арабськими ополченнями з низьким рівнем організації, відтак реально боєздатні сили складають менше число.
До падіння режиму Асада СДС були зосереджені в основному на захисті зайнятих територій та боротьбі з ІДІЛ, будучи локальними союзниками США і, у меншій мірі, ситуативними партнерами Ізраїлю та Ірану. Проте з часом після поразки Ісламської Держави, Вашингтон відійшов від тісної співпраці з курдами. Іншим головним противником СДС є Туреччина — Анкара, визначаючи потенційний курдський сепаратизм стратегічною загрозою, вкрай негативно оцінює курдський квазідержавний проект у Сирії. 6 грудня 2024, коли оборона Сирійської арабської армії впала, і сили альянсу опозиції рушили з Ідлібу в наступ, СНА, будучи афілійованою з Туреччиною силою, атакувала не у південному напрямку (як це робила ХТШ, рухаючись до Дамаску), а на схід — проти курдських сил, розпочавши за підтримки турецької армії операцію «Світанок волі» і витіснивши СДС з Телль-Ріфаату й Манбіджу, після чого просування застопорилося. США втрутилися й домоглися угоди про припинення вогню між сторонами 19 грудня, однак де-факто сутички продовжувалися до кінця зими, включаючи обстріли з території Туреччини.
Анкара, головний партнер сирійського уряду, виступає проти будь-якої курдської автономії біля своїх кордонів, розглядаючи подібне утворення як природну базу для операцій визнаної в Туреччині (і США) терористичною Робочої партії Курдистану (РПК). Інтерес Дамаску дотичний — Президент аш-Шараа націлений на побудову унітарної держави. У березні Президент Сирії та лідер СДС підписали угоду про інтеграцію СДС у державний апарат, що у тому числі передбачає включення збройних загонів демократичних сил до складу сирійського війська. Чи вдасться реалізувати це прагнення, зокрема без збройних сутичок, залежить від спроможності Дамаску тримати під контролем усі свої сили та гарантувати порядок і безпеку. Крім того, остаточно не визначений майбутній статус територій, контрольованих зараз СДС, а сама інтеграція на практиці відбувається вкрай повільно, відтак доречно сказати, що остаточної згоди між сторонами не досягнуто.
Силовий сценарій небажаний як для Дамаску, так і СДС, оскільки незалежно від результату, може поставити під сумнів увесь проект відновлення сирійської держави, відлякавши інвесторів та спровокувавши силові виступи в інших регіонах. Однак, інші регіональні гравці, Іран та Ізраїль, що парадоксально з огляду на яру ворожнечу, мають спільний протилежний інтерес, і кожен з власних мотивів волів би зберегти курдську автономію, щоб не допустити посилення уряду аш-Шараа. Позитивне для Дамаску вирішення ситуації з друзами дає право на стриманий оптимізм, хоча неспроможність через удари Ізраїлю сирійської армії власними силами придушити повстання може підважити позиції аш-Шараа на майбутніх перемовинах.
Питання державної монополії на насилля, окрім згаданих вище зовнішніх факторів, має також і внутрішній вимір. Коаліція сил, що прийшла до влади після падіння Асада, вкрай строката за своїм спрямуванням, і включає в себе угруповання від ісламістів, іноземних джихадистів, сирійських націоналістів до навіть турецьких націоналістів з дивізії “Султан Мурад”. Подібне об’єднання сил стало одним із вирішальних факторів, який дозволив Ідлібській коаліції повалити Башара Асада, однак тепер, коли вчорашні повстанці взялись за процеси державотворення, даний чинник є радше негативним.
Ще в середині грудня 2024 Ахмед аш-Шараа заявив, що усі повстанські групи будуть розформовані та інтегровані в сирійську армію під егідою міністерства оборони, яке, до слова, тепер очолює колишній член ХТШ. 24 грудня заклик до об’єднання був повторений знову, а сам Президент Сирії провів низку особистих зустрічей з лідерами різних угруповань. Підсумком можна назвати проведену 29 січня 2025 “Конференцію перемоги”, на яку, окрім представників самої ХТШ, прибули вищі чини інших військових груп, за винятком СДС та племен друзів: СНА, Вільної сирійської армії (ВСА), Армії Іслама, дивізій “Султан Мурад”, “Аль-Амшат”, “Хамзат”, “8-ї бригади”, а також великої кількості менших угруповань. 17 травня міністерство оборони Сирії оголосило про завершення інтеграції інших угруповань в єдину сирійську армію. Очевидно, заява покликана продемонструвати єдність урядових сил та підкреслити контроль Дамаску над ними. На практиці, однак, процес інтеграції досі не завершено через цілу низку факторів.
Головною перепоною є недовіра. За роки громадянської війни чимало з угруповань могли ворогувати та мати зіткнення між собою, і хоча спільний ворог у вигляді Асада об’єднав їх до дії, інтеграція в структуру єдиної армії викликає побоювання, особливо з огляду на те, що найвищі чини як в державі загалом, так і в армії зокрема займають члени ХТШ. Це призводить до подвійної конфліктуючої ієрархії, при якій окремий підрозділ формально підпорядковується міноборони, а де-факто у першу чергу виконує вказівки своїх польових командирів. Доволі часто це супроводжується відмовою віддавати, наприклад, важке озброєння чи реформувати структуру самого підрозділу.
Єдина армія передбачає, що збройні сили перебувають на утриманні держави, з чим також суттєві складнощі з огляду на критичну нестачу фінансів у сирійській казні. Тому багато підрозділів продовжують отримувати основне фінансування з-за кордону. У першу чергу мова про СНА та дивізії сирійських туркменів “Султан Мурад”, “Аль-Амшат” і “Хамзат”, яких утримує фінансово та матеріально Туреччина. Попри підтримку, яку Президент Ердоган надає Дамаску, Анкара стримує процес інтеграції афілійованих із нею сил до сирійської армії, у першу чергу бажаючи зберегти засоби для стримування СДС, допоки останні не будуть розформовані чи позбавлені суб’єктності. З іншого боку, подібна позиція Туреччини ускладнює, у свою чергу, можливу інтеграцію курдських сил до сирійської армії. Крім закордонної підтримки, багато угруповань за роки війни випрацювали власні джерела фінансування, що часто полягає в поборах з місцевого населення, збору «мит», тощо, і отримані кошти нерідко йдуть у кишені ватажкам. Інтеграція означає втрату цих доходів, що є додатковою причиною гальмування військової реформи.
Менш помітним, проте потенційно навіть більш руйнівним є фактор можливої фракційності всередині самої ХТШ, спровокованої відходом Ахмеда аш-Шараа до більш поміркованої об’єднавчої позиції, що може викликати спротив більш радикальних елементів, особливо якщо теперішня влада зазнає серйозної невдачі або надто сильно зблизиться із США.
Американські посадовці вважають за найбільшу загрозу іноземних ісламістів у складі ХТШ. Спецпредставник США у Сирії Томас Барак зазначив, що Президент Сирії може бути вбитий невдоволеними радикалами і закликав владу Америки докласти зусиль для його захисту.
Проте варто зазначити, що число іноземних добровольців у складі урядових сил не надто велике і налічує до 5 тисяч осіб. Серед них близько 3500 з Ісламської партії Туркестану, кілька сотень бойовиків з пострадянського простору, переважно з Чечні, у складі “Ліва аль-Мухаджирін валь-Ансар” та до 300 осіб у “Балканському батальйоні”. Однак, досі ці побоювання не мали практичного втілення, а сам Ахмед аш-Шараа раніше відмовився під тиском Заходу видавати чи депортовувати цих добровольців.
Наразі єдність сирійської армії тримається на неформальних засадах: вірність лідеру, організації, однак не формальній державній інституції. Армія не є єдиним організмом, страждає від сильної фракційності, однак за 8 місяців з її боку не відбулося серйозного виступу проти курсу Дамаску чи самого Ахмеда аш-Шараа. Допоки влада Сирії може зберігати цей консенсус, шлях до реальної інтеграції армії по мірі відбудови спроможностей держави залишається відкритим.
Географія Сирії розміщує її на перетині інтересів трьох центрів сили регіону: Туреччини, Ізраїлю та Ірану. Режим Башара Асада тримався на іранських та російських штиках, при цьому його відносини з офіційним Тель-Авівом характеризувалися виключною прагматичністю, попри публічну антиізраїльську риторику. Асад був зручним для Єврейської Держави з огляду на те, що волів зайвий раз не підіймати питання Голан, а ізраїльські авіаудари по території Сирії, спрямовані найчастіше проти іранських сил та проксі, не викликали серйозного невдоволення світової спільноти з огляду на статус Сирії як держави-вигнанця. Після втечі Башара Асада ситуація зазнала змін.
Ізраїль та Сирія технічно перебувають у стані війни з 1948 року, тобто від самої Війни Ізраїлю за незалежність. Тель-Авів захопив Голанські висоти в 1967 році та анексував у 1981. Після повалення Асада в грудні 2024 року Ізраїль зайняв нові території в південній Сирії, завдав сотні авіаударів по військових об’єктах, у першу чергу знищуючи засоби ППО. Ізраїль стверджував, що ці дії були оборонними, щоб захиститися від ворожих сил, які використовують вакуум влади, а також для підтримки демілітаризації прикордонної зони та захисту друзької громади.
Перші спроби налагодити діалог із Тель-Авівом з боку Дамаску через нейтральну Швейцарію відбулися у квітні, однак єврейська сторона проігнорувала їх, тому реально комунікація налагодилася лише коли у процес долучилися США після зустрічі Дональда Трампа та Ахмеда аш-Шараа у травні. Попри первинний оптимізм американської сторони, перемовини відбувалися у стриманому темпі. На теперішньому етапі інтерес Дамаску лежить у площині практично досяжних цілей і полягає у припиненні вогню та визнанні нового сирійського уряду з боку Ізраїлю. Причина у тому, що для самого уряду в Дамаску можливий мир з Єврейською Державою медійно та політично токсичний через кампанію Ізраїлю в Газі, де число жертв з боку палестинців, внаслідок невибіркового насилля з боку ЦАХАЛу, уже перевищило 50 тисяч. У таких умовах мирний договір та долучення до Авраамських угод, на що сподівався Білий Дім, не лише відштовхнуть від нової влади впливові держави Близького Сходу, у першу чергу Саудівську Аравію, але й можуть спровокувати розкол всередині самої ХТШ і союзних сил.
Відтак, питання Голанських висот публічно не обговорювалося, хоча за інсайдерською інформацією, уряд Сирії розглядав два варіанти мирного договору: за першим Тель-Авів зберігає третину території Голанів, а ще третину бере у Сирії в оренду на 25 років; за другим Ізраїль збереже дві третини Голан, однак Дамаск при цьому отримає ліванське Тріполі в якості компенсації. Механізм передачі частини Лівану під владу Сирії при цьому не вказується.
Навіть якщо пропозиції справді висловлювалися, вірогідність згоди уряду Нетаньяху слід оцінювати як низьку. Теперішня влада Ізраїлю бачить у Сирії небезпечне турецьке проксі, що небезпідставно з огляду на суттєву підтримку Анкари, а самого аш-Шараа називає терористом, і від представників уряду Ізраїлю вже звучали заклики до вбивства Президента Сирії. Ізраїль бачить гарантію власної безпеки у перетворенні Сирії на неспроможну федералізовану державу, де слабкий центр буде балансуватися курдською, друзькою та, можливо, алавітською автономіями, і подібне бачення залишає мало простору для компромісу. Остання на даний момент спроба знайти спільну позицію. вірогідно, відбулася під час робочого візиту лідера Сирії до Азербайджану 12 липня, однак успіху не мала.
Тель-Авів також виступає за збереження військових баз свого партнера — Росії — на території Сирії: авіабази Хмеймім та бази ВМФ у Латакії. Мета та ж — ослабити владу ХТШ присутністю російських військових, у яких єврейська сторона бачить противагу турецькому впливу у Сирії. Для Москви збереження баз є питанням радше престижу, а не прагматики. Хоча Кремль обіцяв допомогти у відновлені сирійської держави, фінанси РФ у вкрай скрутному становищі, вкладати мільярди у Сирію змога відсутня, як і впливати на події у ній. Так, під час згаданих раніше бунтів у алавіських регіонах російська сторона обмежилась тим, що приймала на своїх базах цивільних, які шукали прихистку, однак ніякої допомоги колишнім асадитам надано не було.
Нова влада Сирії налаштована негативно до Москви через підтримку нею режиму Асада та прихисток самого диктатора у Росії. На початку 2025 Дамаск розірвав договір із російською компанією Стройтрансгаз на управління портом Тартус. Доля договору про торгівлю та щодо баз невизначена — присутність Росії у Сирії створює безпекові ризики, що можуть стати на заваді залученню інвестицій. Водночас, Дамаск не висуне вимогу ліквідації баз без гарантій підтримки з боку Анкари, яка, у свою чергу, може розглядати ці бази як інструмент тиску на РФ, оскільки у разі конфронтації останньої з Туреччиною вони стануть одними з найперших мішеней.
Практична цінність баз для Кремля амбівалентна — з одного боку ЗС РФ не мають змоги убезпечити свої форпости, постачання відбувається повітряним шляхом через Каспій, Іран та Ірак. З іншого ж, Росія здійснює операції в Африці саме через базу Хмеймім, що слугує перевалочним пунктом для найманців чи вантажів, які РФ відправляє на континент, її втрата завдасть шкоди інфраструктурі російського впливу в Африці, хоч і не призведе до ліквідації.
Відтак, для РФ військові бази в Сирії є необхідним активом зовнішньої політики, який, однак, робить Росію вразливим для потенційного силового тиску Туреччини та Сирії. Майбутнє баз залежить від того, чи зможе Кремль запропонувати Дамаску достатню компенсацію за їх збереження, при цьому стратегічна культура Москви робить неможливою видачу Асада, а грошей у Путіна суттєво менше, аніж раніше.
Окрім курдів та алавітів, складні стосунки в офіційного Дамаску і з третьою за розміром меншиною Сирії — друзами, 700 тисяч яких мешкають на південному сході держави, а ще до 150 тисяч проживають в Ізраїлі та на окупованих ним Голанських висотах. Як і курди, друзи за час війни сформували власне ополчення, однак ступінь його організованості та боєздатності суттєво нижчий за СДС, оскільки за суспільною структурою друзи є племенами, крім того серед меншини немає єдності щодо ставлення до нової влади, різні представники друзів виступають як за співпрацю та інтеграцію, так і за розширення самоуправління.
За релігійним спрямуванням друзизм є відгалуженням шиїтського ісмаїлізму, що дає підстави сунітським силам розглядати представників меншини як муртадів. Ситуацію загострює також публічне позиціонування Ізраїлю як захисника друзів та політична інструменталізація ним цього питання для тиску на Дамаск. Окремі спалахи насилля між арабськими силами та друзьким ополченням відбувалися регулярно. Перемовини Дамаску з друзами де-факто не просувалися, оскільки їх доля великою мірою залежала від можливої угоди з Тель-Авівом.
Масштабна липнева криза розпочалася із локального насилля: 11 липня група бедуїнів (арабські племена) викрала друзького торговця з траси Дамаск-Сувейда, після чого він зазнав тортур та погроз. Ситуація набула розголосу, і 13 липня спалахнули масштабні збройні сутички між ополченням друзів та племенами бедуїнів, число вбитих сягнуло 30. Дамаск відреагував відправкою військ для придушення заворушень, і 14 липня армія Сирії розпочала бойові дії проти друзького ополчення, яке взяло під контроль місто Сувейда, і за час бойових дій число загиблих серед друзів сягнуло 300. При цьому ополчення отримувало серйозну підтримку з боку Ізраїлю, який завдавав авіаудари по силам сирійської армії. За винятком стабілізації регіону, влада Сирії могла переслідувати й додаткову мету — провести злагодження сил нової армії, однак офіційного підтвердження таким діям, звісно, немає.
15 липня уряд Сирії заявив про досягнення угоди щодо припинення вогню із лідерами друзької общини, однак наступного дня один із трьох духовних лідерів друзів, шейх Хікмат аль-Хіджрі, чиї сили і брали найактивнішу участь в сутичках, відкинув будь-які домовленості та закликав усіх друзів продовжувати боротьбу, а Ізраїль завдав удару по будівлі міноборони Сирії, вимагаючи виводу урядових військ, що і відбулося у ніч з 16 на 17 липня. Хоча офіційно вивід військ подавався як реалізація раніше досягнутих домовленостей, на практиці це була поразка Дамаску, який не має військових засобів до спротиву ізраїльській агресії, відтак змушений поступатися і вдаватися до дипломатичних методів, ефективність яких не завжди достатня.
Перемога Тель-Авіву, однак, не покращила безпекову ситуацію. Відхід урядових сил призвів до відновлення бойових дій між друзами та бедуїнами, при чому на допомогу останнім почали прибувати племена з усієї Сирії після того, як представники ради племен оголосили мобілізацію. Бедуїни витісняли сили друзів, і їх колони рухалися на Сувейду, що обернулося б новим вибухом етнічного насилля. Представники племен відкидали взаємодію із сирійською владою, однак доцільно припустити, що певна кооперація могла мати місце, адже дії бедуїнів змусили Ізраїль змінити позицію, і вже ввечері 18 липня Тель-Авів та Дамаск з допомогою США домовилися про припинення вогню, а урядові сили знову направились в Сувейду.
Наразі стає очевидно, що криза в Сувейді не завершилась. Тактична перемога Ахмеда аш-Шараа, тим не менше, підтвердила тривожний паттерн сирійської армії, уже проявлений у Латакії й Тартусі: дії урядових сил в несунітських регіонах супроводжуються чисельними випадками насилля над цивільними, що зменшує позитивний ефект від стабілізаційних дій та сприяє спротиву.
Навіть після досягнення перемир’я між Дамаском та Ізраїлем, ополчення, пов’язані із проізраїльським шейхом Хікмат аль-Хіджрі, продовжують вступати у бій із урядовими силами, а сам шейх далі закликає до боротьби. Водночас, сили ради бедуїнських племен наразі відступили від Ас-Сувейди, уступивши місце урядовим силам, що можна вважати додатковим підтвердженням кооперації між ними. Хоча на політичному рівні питання друзької автономії зникло з порядку денного, сутички між друзами, бедуїнами та урядовими силами вже призвели до мінімум 600 загиблих, ще 145 тисяч мешканців регіону були вимушені покинути свої помешкання. Усередині друзького суспільства відбувся розкол: хоча один із шейхів став на бік Ізраїлю, двоє інших, Юсуф Джарбу та Хаммуд аль-Хіннаві, а також губернатор Сувейди, підтримали уряд Сирії, засудивши заяви Тель-Авіва щодо “захисту” друзької общини.
Ізраїльські сили при цьому порушили перемир’я та продовжують надавати своєму проксі військову підтримку, додатково підважуючи непевну стабільність у Сирії. Подібні дії Тель-Авіву сприймаються деструктивно як регіоном, так і у Вашингтоні. Кілька анонімних джерел з адміністрації Трампа вказували на серйозне роздратування Президента США діями прем’єра Ізраїлю, які підривають зусилля Америки зі стабілізації Близького Сходу. 24 липня відбулася тристороння зустріч представників США, Сирії та Ізраїлю, конкретні результати невідомі, проте вірогідно, що Америка тисне на свого союзника, аби той відступив. На фоні перемовин уряд аш-Шараа відвів частину військ, однак криза розгорається — у відповідь на звернення Дамаску Анкара погодилася надати підтримку у боротьбі з терористами, включаючи, однак не обмежуючись, Ісламською Державою. Підтримка з боку союзника може стати вирішальним фактором для зламу спротиву шейха Хікмата аль-Хіджрі, однак ключова слабкість сил ХТШ перед армією Ізраїлю — відсутність ППО — наврядчи буде вирішена.
Помірно небезпечною із тенденцією до погіршення залишається ситуація із СДС на фоні кризи. Дамаск та Анкара бажать загрозу можливої дестабілізації ситуації в курдських регіонах Єврейською Державою, при тому що інтеграція курдських сил в сирійську армію відбулася радше фасадом. СДС відмовляються остаточно вливатися у структуру міноборони та воліють зберегти контроль та озброєння, виконання березневих угод між Дамаском та курдами фактично зупинилося. Реакцією Туреччини та США став де-факто 30-денний ультиматум від 21 липня, протягом якого СДС мають остаточно влитися в державну структуру нової Сирії. Прямих погроз озвучено не було, однак Туреччина вказала, що у разі невиконання можливі «альтернативні шляхи вирішення». На фоні загострення відносин із Ізраїлем підтримку аш-Шараа як у курдському питанні, так і щодокризи в Ас-Сувейді, висловила Франція.
Сьогоднішня Сирія знаходиться у точці біфуркації своєї історії. Зруйнована війною держава не має власних ресурсів для відбудови та вирішення складної гуманітарної ситуації. Держава гостро потребує міжнародної допомоги та приходу іноземних інвесторів, що вже розпочалося.
Ключовою умовою відновлення залишається стабільність, передумовою стабільності є стійкий міжконфесійний мир. Наразі уряд Ахмеда аш-Шараа націлений досягти миру шляхом унітаризації й встановленню державної монополії на насилля, однак стикається із перепонами у вигляді браку довіри на всіх рівнях: між союзниками по коаліції, довіри від курдських та друзьких сил, а також прямою ворожою діяльністю з боку Тель-Авіва.
Критично важливою залишається фактична інтеграція бойових груп в єдину армійську структуру з підпорядкуванням Дамаску, а також реальне включення алавітської, друзької, курдської та християнської меншини в процес управління державою для уникнення маргіналізації та радикалізації цих груп, оскільки від спроможності нової влади гарантувати мир залежить її сприйняття у світі, зокрема Європі та США, які можуть виступити провайдерами ресурсів для відновлення сирійської держави.
Головний виклик короткострокового характеру – завершення кризи в Сувейді у найкоротші терміни, які дозволять мінімізувати жертви, та вибудова нової вертикалі управління в регіону у співпраці із силами двох інших друзьких шейхів, авторитет яких допоможе стабілізувати суспільні настрої.
Найважливішим викликом у середньостроковій перспективі є мирна інтеграція Сирійських демократичних сил та повернення контролю над північним сходом держави. Успішна реалізація цього кроку відкриє шлях до подальшої інтеграції уже протурецьких угруповань в єдину структуру командування. У зовнішній політиці керівництву Сирії слід і далі притримуватися прагматичного курсу, а ще налагодити тісні взаємини із іншими сунітськими арабськими державами регіону.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
