Минулого тижня відбувся черговий саміт НАТО, місцем проведення якого стала Гаага. 25 червня щорічну подію підсумувало ухвалення декларації. П’ять коротких абзаців поставили крапку у дводенній конференції, в межах якої відбулися й оборонний форум з залученням представників промисловості, політичних та військових лідерів, і світська вечеря з королем та королевою Нідерландів, робоча вечеря Ради Україна-НАТО й інші не менш важливі зустрічі на полях. Що ж з саміту може почерпнути Україна?
Зміст
Зеленський у Гаазі: жест підтримки чи жест ввічливості?
Турбулентність у двосторонніх відносинах Україна-США після приходу до влади Штатів нової адміністрації відчули всі. І з лютого — після штормової зустрічі Зеленського з Трампом в Білому домі — не могли перестати слідкувати за “польотом” цих взаємовідносин — насамперед у Європі, де лідери з одного боку намагаються побудувати власну стратегію відносин з 47-им президентом США, а з іншого — прагнуть зрозуміти, як розвиватиметься російсько-українська війна в контексті питання американського постачання/непостачання зброї.
Не додав оптимізму майбутньому двосторонніх відносин Україна-США та ймовірності скорішого вирішення російсько-українського конфлікту і той факт, що Трамп раніше покинув саміт Групи Семи в Кананаскісі (Альберта, Канада) 16-го червня через загострення ситуації на Близькому Сході, тим самим відмінивши заплановану двосторонню зустріч з Зеленським. Такий ранній від’їзд знищив всі шанси стосовно ухвалення спільної декларації Групи щодо України, і, враховуючи попередній опір США погоджувати формулювання, які прямо засуджували Росію та містили зобов’язання щодо довгострокової військової підтримки України, взагалі скомпрометував об’єднану позицію Заходу.
Тож запрошення президента України на саміт НАТО 24-25 червня стало позитивним посланням, бо зафіксувало, що Україна та війна на її території залишаються важливою частиною безпекової архітектури Європи, а не ігноруються чи замовчуються. Варто також відзначити і проведену зустріч Ради Україна-НАТО, де обговорювались довгострокові формати співпраці, що вкотре підтверджує, що Україну не збираються залишити напризволяще в цьому конфлікті. Та чи можемо стверджувати, що саміт НАТО у Гаазі приніс більше сигналів, аніж рішень для України?
Стисла декларація — ще стисліші згадки про Україну
Розглянемо підсумкову декларацію та про що вона сигналізує, але для цього звернемось до минулорічних документів. Вашингтонська декларація, ухвалена 10-го липня 2024 року, мала 38 абзаців, серед яких можна побачити 40 згадок про Україну. Загальна риторика минулорічної декларації мала чіткі позитивні оповістки для майбутнього України, адже згадувала про “незворотний шлях [України] до повної євроатлантичної інтеграції, включно з членством в НАТО”, а також обіцяла щонайменше 40 млрд євро військової допомоги протягом року разом зі створенням центру Допомоги та навчання НАТО Україні (NSATU). Останній крок передбачав централізоване планування і координацію забезпечення, а також постійну присутність старшого представника НАТО в Києві, що мало на меті глибше інституціоналізувати підтримку Альянсу для України.
Крім того, декларація містила додаткові 6 абзаців про зобов’язання щодо довгострокової безпекової допомоги Україні. Ясність цифр, умов і механізмів в цих абзацах — це безперечно ключ до довготривалої підтримки. Водночас, через відсутність юридичних гарантій на декілька років вперед та залежність від політичного курсу провідних держав, цей документ радше став ефективним політичним інструментом, аніж беззаперечною гарантією.
Цьогорічна Гаазька декларація була рекордно стислою, адже мала всього п’ять абзаців і 2 згадки про Україну. І все ж, декларація вмістила в собі і повторне підтвердження непохитного зобов’язання щодо колективної оборони, закріплене у статті 5 Вашингтонського договору, і деталі нового зобов’язання союзників щорічно інвестувати 5% ВВП на основні оборонні потреби Альянсу, і навіть згадку про підтримку Україні. “Союзники підтверджують свої незмінні суверенні зобов’язання надавати підтримку Україні, чия безпека сприяє нашій, і з цією метою враховуватимуть прямі внески в оборону України та її оборонну промисловість під час розрахунку оборонних витрат союзників,” — так вустами декларації союзники висловилися про Україну та її пріоритетність в НАТО, та що ми можемо поміж рядками прочитати в цьому стислому викладі?
Можемо помітити те, чого не було включено в документ, а саме: жодної конкретики щодо членства, графіка інтеграції чи нових пакетів військової допомоги. Українському питанню не було виділено окремої частини чи навіть абзацу, а загроза з боку Росії євроатлантичній безпеці ставиться в один ряд з “постійною загрозою тероризму”, а не виокремлюється в пріоритетний напрямок боротьби. Така риторика може бути не лише дипломатичним жестом обережності, але й слугувати показником поступової зміни фокусу на глобальному рівні — зокрема, дедалі більшої уваги як до Близького Сходу, так і до Індо-Тихоокеанського регіону, де Альянс, а особливо Сполучені Штати, дедалі виразніше бачать нові й більш актуальні загрози для своєї безпеки, пов’язані зі зростанням впливу Китаю та його військово-технологічною експансією.
Двосторонній діалог: позитивно, але без проривів
Тим не менш, саміт НАТО, на відміну від саміту Групи Семи, дав змогу двом лідерам нарешті зустрітися. Зустріч між Трампом і Зеленським відбулася в конструктивному тоні: обговорювали постачання додаткових систем ППО, розвиток виробництва безпілотників, безпекову співпрацю. На щастя для стурбованих європейців, зустріч пройшла без ексцесів і в результаті навіть мала позитивну риторику з боку Дональда Трампа в бік Зеленського. Закрита від журналістів зустріч була “довгою та змістовною”, а Зеленський — “дуже приємна людина”, яка веде “хоробру боротьбу”: так висловився про подію 47-ий президент США.
З одного боку зустріч Трампа з Зеленським дала зрозуміти РФ, що Україна матиме підтримку НАТО навіть з боку скептично налаштованих до української адміністрації лідерів, з іншого — не дала приводів українській стороні радіти, адже зміни у ставленні Трампа до членства України в НАТО озвучені не були, надання систем ППО Штатами не гарантоване, позаяк “отримати їх дуже складно”, а сам президент США все ще “сподівається на зміни в поведінці Путіна”. Більше того, коментарі США в межах саміту, але поза цією зустріччю, більше фокусувалися на ізраїльсько-іранському конфлікті, аніж війні в Україні.
У сукупності така поведінка вчергове свідчить про те, що Білий дім залишається орієнтованим не на стримування, а на спроби переосмислення відносин із Росією. А, судячи з обсягів допомоги Ізраїлю в останні дні, пріоритетною війною для США залишається не російсько-українська.
Німеччина: новий канцлер — стара стриманість. Франція: стратегічна автономія замість політичного прориву
Змінимо фокус з США і розглянемо, чи сходиться німецька та французька позиції з американською та які причину те обумовлюють.
Німеччина залишається одним з найбільших донорів української оборони, проте на політичному рівні демонструє обережність щодо наближення України до НАТО. З обранням Фрідріха Мерца канцлером у травні 2025 року здавалося, що позиція Німеччини щодо України стане рішучішою, особливо з огляду на його попередню критику обережності уряду Шольца. Проте саміт НАТО у Гаазі показав, що навіть нове керівництво не поспішає з політичними проривами. Мерц, представник консервативної ХДС, задекларував підтримку України як стратегічного партнера, проте відмовився публічно піднімати питання прискореного вступу до НАТО. Аргументація залишилась схожою: збереження єдності Альянсу, необхідність виконання всіх формальних критеріїв членства та ризик ескалації з боку Росії. Крім того, політична культура Німеччини передбачає обережність у воєнних питаннях, а електоральний запит на “передбачуваність і стабільність” стримує уряд від різких кроків. Таким чином, попри зміну обличчя в Берліні, стратегічна стриманість Німеччини у питанні українського членства в НАТО залишається чинною.
Франція ж продовжує підтримку України, але головний акцент ставить на розбудову європейської стратегічної автономії. Президент Емманюель Макрон у Гаазі висловив стурбованість тим, що заклики до зростання оборонної радикалізації з боку США губляться на фоні торгових обмежень, вказуючи на важливість першочергового “торгового миру” між союзниками. У цьому контексті найважливішим для Парижа є не стільки швидке приєднання України до НАТО, скільки розбудова власної оборонної промисловості та координація через ЄС, аби створити стійкий безпековий фундамент. Франція також традиційно прагне зберігати статус геополітичного арбітра, який передбачає відкритість до дипломатії — навіть з Кремлем. Тому Франція вважає за краще підтримувати Україну через технічну допомогу, виробничу кооперацію та інституційні механізми без форсування геополітичних рішень.
На тлі внутрішніх суперечностей і геополітичної турбулентності союзники Альянсу не готові до нових політичних рішень, про що свідчить зникнення з публічного порядку денного питання членства України в НАТО. Гаага закріпила цей статус-кво. Для України це означає лише одне: покладатися варто не на очікування, а на інституційну взаємодію.
Висновки та рекомендації для України
Саміт НАТО 24-25 червня 2025 року в Гаазі завершився ухваленням нової декларації, в якій головний акцент зроблено на посилення обороноздатності Альянсу. Запровадження 5% оборонного витратного порогу, а також низка двосторонніх зустрічей — серед яких і важлива розмова Трампа та Зеленського — створили складну, але передбачувану картину для України: підтримка залишається, але без проривів у питанні членства. Тим не менш, на тлі дедалі більш обережного ставлення деяких західних столиць до подальшої ескалації у відносинах з Москвою, сам факт участі України на найвищому рівні мав важливе символічне значення.
Саміт у Гаазі продемонстрував, що НАТО — об’єднаний у фінансових цілях, але фрагментований у стратегічному баченні. Україна залишається союзником — але поза системою гарантій. Українське питання залишається важливою, але не пріоритетною темою для НАТО. Формати підтримки стають технічнішими, а політичні сигнали — більш розмитими. В цих умовах стратегія Києва має базуватись на чіткому розумінні того, що місце в європейській архітектурі безпеки доводиться не лише відстоювати — його потрібно щодня конструювати. Україна має переходити від очікування до дії: впливати на розподіл ресурсів, ініціювати багатосторонні формати оборонної інтеграції та вимагати прозорих механізмів відповідальності від своїх партнерів. Конкретні кроки, які цьому сприятимуть, передбачають:
1. Формалізацію домовленостей щодо систем ППО: встановлення чітких термінів постачання, а також розширення список систем ППО, які Україна може отримати. Не менш важливо ініціювати європейський консорціум для створення спільного повітряного щита над Україною (за аналогією з «Європейським повітряним щитом»).
2. Вплив на планування оборонних витрат союзників: новий 5%-ий орієнтир НАТО — шанс для Києва інтегруватися в європейську систему оборонного планування. Україна має ініціювати розробку дорожньої карти, що визначатиме, як саме ця цифра трансформується у підтримку для українських Збройних Сил, інфраструктури та військово-промислового комплексу.
3. Активізацію співпраці з оборонною промисловістю ЄС: Зосередитись на створенні спільних виробництв безпілотників, снарядів, систем ППО, де Україна має не лише потребу, а й технологічні компетенції.
У підсумку, Гаага не принесла Україні нових гарантій, але чітко окреслила рамки: бути частиною процесу — не означає бути в центрі рішень. У цій реальності Україна має не стільки шукати формальних запрошень, скільки наполегливо вибудовувати свою незамінність для Альянсу. Лише через ініціативу, спроможність і чітко артикульовані вимоги можна перетворити символічну участь у самітах на реальну суб’єктність у сфері безпеки.
Посилання
No posts found!
