Погляди людини визначають її поведінку. Схожі цінності та картина реальності роблять можливими політичний діалог та консенсус щодо спільного майбутнього. Однак, останні роки демонструють глибоку макрополітичну кризу Сполучених Штатів Америки.
Коли громадяни першої держави світу втратили єдність і чому це відбулося — у нашому матеріалі.
Ефективне функціонування політичної системи держави передбачає обмеження неконтрольованого насилля, у деяких випадках — до його повного викорінення. Ця набута безпека звільняє членів суспільства від перманентної загрози виживання, дозволяючи їм спрямувати свої ресурси та увагу на самореалізацію та розвиток. Однією з необхідних умов для цього є суспільна злагода, яку можна описати як легітимність влади у очах більшої частини соціуму. Громадянин, який вважає, що його інтереси враховані, і він сам почутий, має менше стимулів вдаватися до політичного насилля, аніж у протилежному випадку. Якщо ж спалахів насилля у суспільному чи внутрішньополітичному житті стає більше, і при цьому воно отримує схвалення з боку левової частки спільноти, суспільство втратило єдність.
10 вересня о 12 годині дня в штаті Юта був убитий пострілом у шию консервативний активіст Чарлі Кірк. Зі слів убивці, Тайлера Робінсона, причиною стала “ненависть, яку розповсюджував Кірк”. Попри те Робінсона затримали уже на наступну добу, ще до його затримання й зізнання консервативна частина американського суспільства почала звинувачувати у трагедії лібералів, а вбивство одразу отримало політичне забарвлення. І хоча представники демократичної партії одразу засудили вбивство активіста, реакція звичайний людей у соцмережах була куди більш різноманітною, у тому числі із непоодинокими випадками підтримки дій убивці.
Вбивство відбулося у час, коли медіа-простір США був сповнений обговоренням іншої трагедії — вбивства української біженки Ірини Заруцької. Причин резонансу кілька: по-перше, попри те, що подія відбулася 22 серпня, мейнстрімні ЗМІ у США не публікували про неї відомості, у поле суспільної уваги вбивство потрапило лише більш, аніж через тиждень, коли у соцмережах поширилося відео з місця подій. Мас-медіа отримали звинувачення у свідомому замовчуванню злочину та упередженості. Причина, на думку пересічних американців, у расовій нападника та потерпілої, яка йде всупереч домінантному наративу вини білих. Консервативна частина суспільства проводить порівняння із резонансом, який виклав у ліберальних ЗМІ випадок із Джорджом Флойдом, протиставляючи це спробам замовчати вбивство білої дівчини чорношкірим. Врешті, достеменні причини мовчання звісно не озвучувалися представниками ЗМІ, однак сам факт подібного призвів до широкого невдоволення консервативного табору.
Вбивство Заруцької призвела до дискусії щодо подвійних стандартів у провідних медіа, вбивство Кірка — до чергового розколу американців по лініях політичних поглядів, де одна сторона надає йому риси мученика, у той час як інша якщо не виправдовує вбивцю, то принаймні не засмучена самим фактом скоєного.
Адміністрація президента Трампа підтримала позицію своїх прихильників, назвавши злочин проявом лівого екстремізму, що частково підтверджується тим фактом, що, хоч родина Тайлера Робінсона дотримується республіканських поглядгіів, він сам, за словами близьких, після вступу до коледжу почав притримуватися лівих поглядів, зокрема говорив про захист прав ЛБГТ. Віце-президент США Венс публічно звинуватив у вбивстві ліберальні фонди, зокрема The Nation, Open Society Foundations та Ford Foundation. Представники останніх заперечили звинувачення як спробу експлуатації політичного насилля.
Сам феномен політичного насилля не зустрічає відклику серед широкої маси американців: лише 11% опитаних не погодилися, що подібний вид насильства ніколи не може бути виправданим. Примітним, однак, є розподіл думок за політичними та віковими категоріями: якщо лише 3% “дуже консервативних” респондентів готові виправдати політичне насилля, то серед “дуже ліберальних” таких 25%. Аналогічна картина у вікових групах: молодь (18-29) має найвищу частку тих, хто вважає політичне насилля інколи виправданим.
По мірі витіснення молодим поколінням старшого тенденція нормалізація насилля, як наслідок, має перспективи до поглиблення, адже, хоч абсолютна більшість засуджує політичний тероризм, як правило проблемою люди вважають саме насилля проти представників їхньої політичної сили, демонструючи суттєво стриманішу реакцію на атаку політиків з табору опонентів.
Варто зазначити, що при цьому мотивація тих, хто у США останніми роками вдавався до політичного насилля, часто є нечіткою: Тайлер Робінсон, Райан Раут, Луіджі Манджоне, Метью Крукс — за жодним із них не вдалося встановити чіткого політичного мотиву, радше політизацію власної фрустрації у насильницький спосіб. Примітно, що вбивця Заруцької має дігностовану шизофренію, відтак його власне пояснення вбивства тим, що жертва “читала його думки” доречно розуміти буквально. Водночас, для американського суспільства злочин одразу набув характеристики расово обумовленого насилля. Подібне сприйняття має логіку під собою — з 2014 року кількість злочинів на грунті ненависті стабільно зростає від 5,6 тисяч у 2014 до 11,7 в 2024 році. При чому раса жертви від року в рік є причиною правопорушення у понад 50% випадків, а в деякі роки ця частка перевищувала 60%. Чверть усіх злочинів займають напади, ще 14% — напади з обтяжуючими обставинами. Тобто, расове насилля не нове для сьогоднішніх США. Не було вони новинкою і в минулому — аналогічний ріст, хоч і до менших абсолютних чисел, спостерігався протягом 90-х років.
Попередній спалах дискусії довкола расового питання у Америці відбувся влітку 2020 році після вбивства поліцією при затриманні Джорджа Флойда, яке призвело до масових протестів, а подекуди і погромів з боку руху Black Lives Matter. Як і цього разу, обговорення конкретних подій доволі швидко перейшло у суспільну суперечку щодо куди ширших питань. Попри декларовану обома партіями боротьбу з расизмом, расове питання ставало все більш актуальною темою у внутрішньополітичному дискурсі Америки, по мірі того як і змінювалося ставлення до спадщини расизму.
Рабство офіційно було скасоване після перемоги Півночі у Громадянській війні в 1865 році. Надалі, однак, чорне населення США жило в бідніше за біле, а формальні та неформальні суспільні інституції, наприклад, закони Джима Кроу у низці південних штатів, обмежували суспільні права та можливості афроамериканців. Суспільний опір, зокрема Рух за громадянські права, у 50-60-х роках ХХ століття домігся повної юридичної ліквідації сегрегації, будь-які специфічні законодавчі обмеження для чорношкірого населення були скасовані. Можна стверджувати, що була досягнута Equality, тобто “рівність можливостей” для суспільства, що дало поштовх до більшої активності афроамериканців у політичній та економічній діяльності.
Тим не менше, чорношкіре населення надалі мало менші доходи відносно білого, гіршою була і ситуація у соціальній сфері, і під дією критики на зміну ідеям “рівності можливостей” Руху за громадянські права з академічного середовища прийшла Критична расова теорія (КРТ), що активно розвивалася протягом 70-90-х років. Ключовою її засадою є теза, що попри скасовані юридичні формальні обмеження чорне населення надалі страждає від вкорінених у суспільстві не формалізованих інституцій, норм та практик, які негативно впливають на їх якість життя та можливості. Сукупність цих норм та практик була названа структурним расизмом.
У економічному плані структурний расизм виник через те, що на етапі первісного нагромадження капіталу у США чорношкіре населення було виключене з даного процесу, а тому подальше спершу скасування рабства, а згодом і сегрегації не призвело до ліквідації суспільної расової стратифікації на економічній основі, тому що розподіл ресурсів уже закріпився. Практично це означало, що і після 60-х років типове афроамериканське домогосподарство менше заробляє, має менше власності, рідше володіє нерухомістю, діти ходять у школи із меншим фінансуванням, рідше отримують вищу освіту.
Доречно згадати, що поруч із КРТ у суспільному просторі існувала альтернативна точка зору на питання раси — “кольорова сліпота”, яка і домінувала у державній політиці після скасування сегрегації і до останнього часу. Суть даного підходу — держава, здійснюючи політику, повинна повністю ігнорувати расову приналежність громадянина, не даючи привілеїв чи обмежень в залежності від раси. З плином часу подібний фреймворк зазнавав усе сильніших атак, як такий, що не сприяє вирішенню проблем чорної раси на рівні суспільної групи, зосереджуючись виключно на індивідуальному. Варто зазначити, що у ширшому сенсі аналогічний підхід застосовувався і у ставленні щодо носіїв нетрадиційної сексуальної орієнтації.
Альтернативою, яка останні роки впроваджувалася, передусім демократичною партією США, стала Affirmative action, яку можна перекласти як “Позитивна дія”, проте інша її назва, яка і отримала найбільш широке застосування у мовному вжитку — позитивна дискримінація. Вона передбачає надання певних преференцій представникам конкретної суспільної групи у певній сфері. Ідея не нова, і застосовується повсюдно, наприклад, у вигляді субсидій малозабезпеченим верствам населення. Однак, у випадку США відбулася імплементація позитивної дискримінації на рівні сексуальних менших та расовому. Декларована мета — ліквідувати реальну соціально-економічну нерівність у суспільстві.
Хоча соціально-економічні результати такого підходу дискусійні, політичні наслідки безумовно негативні. Відхід від “расової сліпоти” до де-факто старої расової суспільної оптики, лиш у новому форматі”, провокує подальше суспільне розділення на бенефіціарів нової політики та тих, хто вважає себе дискримінованим: білих американців та американців азійського походження.
У партійній площині прихильники позитивної дискримінації частіше є виборцями Демократичної партії, противники ж — Республіканської, і протягом останніх кількох років саме друга куди частіше згадувала критичну расову теорію. Саме сприйняття КРТ серед республіканців змінилося від самої власне теорії до образу-узагальнення дискримінаційного ставлення “системи” та зворотного расизму. У результаті, саме обговорення расизму та його спадщини майже неможливе без політизації, а політизація призводить до подальшої поляризації та замкнення кожного табору у власній ехо-камері.
Імплементація Демократичною партією політики ідентичності у свою програму та все більша концентрація на правах сексуальних чи расових меншин у роки президентства Обами та першого терміну Дональда Трампа стала головною причиною поступової втрати нею підтримки з боку основної маси робітничого класу США, який є расово переважно білим, і на тлі програмних змін від початку століття все більше підтримує Республіканську партію, яка традиційно вважалася вибором більш заможних верств. Деяка частина виборців навіть відчуває себе “зрадженими” демократами, що також було однією з причин віддати голос саме за Дональда Трампа — кандидата, який сприймався персоніфікованою антитезою і навіть “ляпасом” старому істеблішменту.
Поразка Трампа на виборах 2020 року та масові протести Black Lives Matters можна назвати крайнім моментом переваги демократів у культурному протистоянні. Президентство Байдена, однак, з ідейного кута зору “осушило” партію — старше і чисельніше помірковане крило де-факто перейшло на позиції підтримки статусу-кво і не спромоглося запропонувати нову проактивну ідею прихильникам, а сама політика ідентичності як явище стала корисним інструментом електоральної боротьби для республіканців. Більш радикальне крило демпартії, яке у окремих трактовках можна назвати навіть “соціалістичним”, представниками якого є Берні Сандерс, Александрія Окасіо-Кортез, Зохран Мамдані, що демонструє здатність до мобілізації виборців, відлякує партійний істеблішмент. Виборці реагують негативно: хтось фрустрацією і відходом від політики, а інші — радикалізацією.
Важливою характеристикою є те, що Демократична партія у значно більшій мірі за свою візаві зберігає партійну дисципліну та інституційність, відтак все ще має достатній потенціал для протистояння на мідтермах 2026, особливо у разі проблем всередині “червоного” табору. Однак, здатність конвертувати потенціал успіху у перемогу залежить від спроможності переступити через поразку 2024 року та, до певної міри, навіть порвати з минулим й спробувати повернути собі голоси робітничої та молодої Америки.
Трансформації, які пережила GOP, куди більш значні. З часів виборчої кампанії 2015-2016 партія йшла шляхом від інституційності до вождизму. Шлях був поступовий: за першої каденції теперішнього президента США трампістське крило було радикальною меншістю, яка, здавалося, після 6 січня 2021, остаточно програла своє майбутнє, і поміркована більшість на чолі з Ліз Чейні, Міттом Ромні, навіть Майком Пенсом та іншими поверне собі партію. Проте час розсудив інакше: постаті, яка могла б стати альтернативою Трампу на виборах у партії не знайшлося, аналогічно не вдалося притягнути самого на той час екс-президента чи когось із його оточення до відповідальності за події 6 січня, і тому саме трампісти тепер є серцем партії, а лідери фронди опинилися в політичній опалі як зрадники.
Людовіку XIV приписується фраза “Держава — це я”. У 2025 році аналогічні слова щодо себе і Республіканської партії може висловити Дональд Трамп, і вони не будуть далекими від істини. Бути успішним республіканцем майже тотожне буттю трампістом. А бути трампістом означає бути радикалом чи популістом. Публічний заклик до розправи над лівим активістом, університетом, федеральним суддею — нова норма комунікації, яка не відлякує виборців, а відповідає тому рівню антагонізму, який досягнуто в публічній площині зараз.
Тиха стагнація демократів та вождістський угар республіканців кожен у свій спосіб підточують підпори політичної системи Сполучених Штатів. І доречно висловити сумнів, що відновити втрачене буде настільки ж просто.
До певної міри сама політична система Сполучених Штатів сприяє поляризації, якщо паралельно у суспільстві мають місце інші негативні тенденції. Де-факто двопартійна система (оскільки кандидати від лібертаріанської, зеленої чи інших партій реально не представлені на федеральному рівні) залишає пересічному громадянину дві опції: усунутися від політичного процесу загалом або ж долучитися до одного з таборів і поступово радикалізовуватися разом із ним.
У контексті поляризації в США слід розрізняти 2 різні підвиди даного явища: ідеологічну поляризацію, суть якої у зростанні розбіжностей між політичними програмами двох лідируючих партій, та афективну, що, де-факто є механізмом трайбалізації політичного простору, адже наслідком цього виду поляризації є ріст емоційного несприйняття, ворожості та того, що можна назвати “презумпцією недовіри” щодо носіїв інших політичних поглядів.
Важливою характеристикою процесу афективної поляризації є те, що він не відбувається пропорційно до росту розбіжностей між політичними платформами, а радше є наслідком протистояння у публічному просторі, зокрема соціальних мережах, та дій політиків й лідерів суспільної думки, спрямованих на акумуляцію прихильників за рахунок популізму та протиставлення. Додатково політизації публічного дискурсу сприяє виборчий цикл у США, адже вибори у Палату представників проходять кожні 2 роки, одночасно з оновленням складу третини Сенату. Як наслідок, вікно між активними політичними кампаніями менше.
Тренд на поляризацію розпочався у 90-х роках, і з роками лише прискорювався. У 1994 році 10% громадян США були такими, що дотримуються послідовно консервативних чи ліберальних поглядів, у 2014 році показник становив 21% — 92% республіканців були правіші за медіанного (тобто найбільш поширеного) демократа, а 94% демократів були лівіші за медіанного республіканця. Аналогічним чином зросла частка виборців, які мають дуже негативне ставлення до прихильників іншої партії: від 16% до 38% у демократів та від 17% до 43% у республіканців. При цьому обопільно збільшується процент виборців, що сприймають другу партію не лише як політичного опонента, а як пряму загрозу національній безпеці.
Поляризація загострюється соцмережами, алгоритми яких, навіть без прямої участі користувача, сприяють формуванню “ехо-камер” чи інформаційних бульбашок, наповнених переважно або виключно думками, що резонують із позицією користувача. Чим більш послідовна у підтримці конкретної партії людина, тим менше, за статистикою, у її стрічці будуть представлені носії альтернативних поглядів. Додатково ситуацію загострюють партійно афілійовані ЗМІ, риторика яких змінюється відповідно до еволюції поглядів їх цільової аудиторії, віддаляючись від умовного центру.
Важливо, що бажання “зачистити” своє оточення реалізується й за межами і до появи соціальних мереж — з 70-х років прихильники обох партій усе частіше звертають увагу на політичне забарвлення округу при виборі місця для купівлі чи оренди нерухомості, віддаючи перевагу районам із більшою концентрацією прихильників їхньої партії. Внаслідок географічного сортування за останні десятиліття суттєво скоротилася частка конкурентних округів (тобто таких, де реальні шанси на перемогу мають представники обох партій). Пліч-о-пліч із процесом кластеризації районів проживання відбувається ріст частки людей, які укладають шлюб саме із виборцями “своєї” партійної сили.
Наслідковими проявами подібних процесів є скорочення частки “поміркованих” виборців, які можуть змінити свою партійну прихильність, а отже і занепад політичної дискусії на користь перетворення її у політичну конфронтацію.
Значною тенденцією американського політикуму останніх десятиліть є зменшення частки поміркованих виборців, партійне ідеологічне віддалення, радикалізація з обох боків внутрішньодержавного політичного спектру, політизація мас-медіа, деградація комунікації та ріст політичного насильства. Як було зазначено вище у попередніх підрозділах, описаний масштабний процес має широке коло причин. Однак, головна причина досі не була зазначена — падіння благополуччя широких верств населення.
З 1984 року реальний медіанний дохід американських домогосподарств виріс на 38,5%. Теоретично це означає, що навіть з урахуванням інфляції, купівельна спроможність більшості американців суттєво зросла. Однак, на практиці ситуація складніша. Останні десятиліття характеризуються все більшою доступністю багатьох товарів короткочасного користування, зокрема техніки, розважальних послуг, одягу, із одночасним значним ростом цін на деякі товари тривалого користування, у тому числі на найважливіший з-посеред них — житлову нерухомість. За аналогічний період з 1984 року реальна вартість житлової нерухомості виросла на 113,5%, що втричі випереджає ріст реальних медіанних доходів і змушує все більшу частку населення, у першу чергу молодші покоління, орендувати помешкання.
У 2000 році майже 45% молоді володіло нерухомістю, до 2019 року показник впав нижче 39%. За аналогічний період частка громадян віком 25-34 роки, які мали іпотеку на нерухомість, скоротилася з 39% до 33%. Загальний же процент громадян, що володіють житловою нерухомістю, з 2000 по 2019 роки впав лише на 2%, відтак очевидно, що втричі вище падіння даного показника серед молоді призвело до збільшення нерівності у розподілі багатства між покоління. Очікувана тривалість життя при цьому зросла майже на 3 роки, відтак нерухомість у власності старших людей довше буде виключена з ринку, що також негативно впливає на вартість.
Житлове питання взаємопов’язано із географічним розподілом виборців. Невеликі містечка частіше підтримують Республіканську партію, у той час як великі міста тяжіють до демократів. Подібний географічний розподіл сам собою сприяє антагонізму політичних позицій, однак він додатково ускладнюється фактором власності житла. Так, власники житла частіше віддають свій голос за республіканців, а от серед орендарів (більшість яких мешкає у великих містах) на одного прихильника червоної партії припадає два демократично-орієнтовані виборці.
Так як в середньому у довготривалій перспективі вартість нерухомості зростає, вона є головним способом накопичення власного статку для пересічних громадян. Усе менший ступінь доступності житла загострює протиріччя між різними суспільними стратами зокрема та негативно впливає на соціум загалом через зростання нерівності — вищий клас стає багатшим завдяки володінню активами, які постійно дорожчають, у той час як для більшої частини громадян можливість володіння активами стає все більш віддаленою, оскільки вони змушені віддавати значну частину доходу як рентну плату. Загострення нерівності та відчуття соціальної несправедливості сприяють політичній радикалізації, і в першу чергу це стосується покоління Z.
Житлова нерухомість є найважливішим і найбільш яскравим прикладом росту економічної нерівності у США, проте не єдиним. Наприклад 10% найбагатших американців володіють 93% усіх акцій у власності фізосіб. Натомість, на нижні 50% припадає близько 1% акцій. І у разі росту фондового ринку, а за останні 5 років головний ринковий індекс США S&P 500 виріс на 90%, ростуть статки саме найбагатших, які отримують змогу придбати більше активів.
Було б недоречно стверджувати, що мешканці містечок та поселень, які частіше володіють нерухомістю, мають суттєву перевагу над жителями метрополісів. Їхні доходи та рівень освіти традиційно нижчі, і погіршення соціально-економічної ситуації завдає не меншої шкоди. З квітня 2023 безробіття невпинно зростало від 3,4% до 4,3% у серпні 2025. Для більш економічно вразливої когорти, молоді, показники гірші: від 6,6% до 10,5%. При цьому знайти роботу у сільській місцевості чи містечках в середньому важче, вибір роботодавців вужчий, спостерігається тенденція до скорочення числа робочих місць.
Ці люди переважно віддають свої голоси Республіканській партії. Погіршення їх благополуччя є частиною широкого тренду, джерелом якого є комплекс економічних, демографічних та геополітичних причин. Відтак, мішенню для атак і звинувачень як у економічних складностях, так і у проблемах організованої злочинності та наркотрафіку, стають мігранти. Будь-яка нація чи аналогічна спільнота завжди включає у своїй ідентичності елемент протиставлення — визначає, хто до неї не належить. Природно, що це призводить до певної ксенофобії, але саме у скрутні часи, коли пошук винних стає актуальнішим для ширших мас населення, антимігрантські настрої справді розквітають.
Сучасна антимігрантська повістка походить з 2008 — року Великої Рецесії, краху фондових ринків та руйнації мрій мільйонів американців (та десятків мільйонів людей у всьому світі) про власне житло. Оскільки частка позичальників із субстандартними іпотеками з плаваючою ставкою була вища серед мігрантів, адже ті, у силу гіршого матеріального становища, не могли собі дозволити займи на вигідніших умовах, праві політики не раз звинувачували саме мігрантів у Рецесії. Пізніше до цього додалася все більш популярна, не в останню чергу завдяки альтрайтам, теорія “Великого Заміщення”, яка звинувачує ліві еліти у свідомих діях для скорочення народжуваності білого населення для його подальшої заміни небілими мігрантами.
У питанні міграції на перший план вийшла її нелегальна складова. З економічного кута зору, нелегальні мігранти вигідні США: вони платять податки до місцевих та федерального бюджету на десятки мільярдів доларів, при цьому протягом життя трьох поколінь залишаються в основному нетто-позитивними для бюджету, у тому числі через те, що вони сплачують у фонди страхування, однак через свій нелегальний статус не мають змоги скористатися пільгами чи соціальною допомогою. У абсолютних числах цей фіскальний плюс невеликий, проте присутній. З іншого боку очевидно, що їх депортація є неприбутковою діяльністю, яка потребуватиме залучення значних ресурсів.
Хоча прихильники ідеї масових депортацій нелегальних мігрантів апелюють також аргументами економічного штибу, причини конфлікту довколо даної теми завжди соціальні у першу чергу: частина громадян схильна звинувачувати нелегалів у падінні своїх доходів, у рості злочинності, поширення хвороб, тощо. Деякі тези є справді валідними, однак слід розуміти, що реальна причина масових депортацій у 2025 році — крайній ступінь політизації питання нелегальних мігрантів, який використовує чинна влада для збільшення власної підтримки.
Депортації розпочалися одразу після інавгурації Дональда Трампа в січні 2025. Уже 22 січня була скасована введена адміністрацією Барака Обами заборона на арешт нелегальних мігрантів у лікарнях, судах, релігійних будівлях, школах, тощо. З того часу Міграційна та митна правоохоронна служба (ICE) розпочала кампанію із регулярних арештів нелегальних мігрантів для їх подальшої депортації, згодом її повноваження були додатково розширені, надавши право входити в будинки таких мігрантів без ордеру, а також залучивши інші служби для допомоги ICE. За час від інавгурації, ICE та прикордонниками було здійснено 228 тисяч арештів і депортовано 234,2 тисячі нелегальних мігрантів. Також 4 червня було запроваджено обмеження на видачу віз громадянам низки держав, і у випадку левової частки серед причин зазначалася велика частка протермінованих віз, тобто нелегальна міграція до США.
Малоймовірно, що адміністрації вдасться побороти нелегальну міграцію як явище, оскільки вона є незмінним супутником будь-якої процвітаючої держави. І поки близько 90% республіканців та 52% незалежних виборців підтримують ідею депортації нелегальних мігрантів, хоч і зазначаючи, що її реалізація є надто жорсткою, рейди продовжаться.
Останні роки демонструють деяке скорочення довіри союзників Вашингтону, причиною чого є внутрішньополітична нестабільність та розрив у політиці різних адміністрацій. Із поступового характеру соціально-політичної ерозії слідує, що у короткотривалій перспективі США залишатимуться настільки надійним зовнішньополітичним партнером, наскільки вони є ним зараз, однак, якщо описані процеси деградації політичних механізмів не сповільняться чи зупиняться, надійність Америки як політичного партнера зазнає негативних змін. Питання відданості Вашингтону союзникам по НАТО і у Східній Азії, і зараз важливе, ставатиме критичним у наступні роки, по мірі росту загрози масштабного збройного протистояння у Східній Азії та можливого вторгнення РФ до Європи. Якщо США не зможуть гарантувати взяті на себе формальні та неформальні зовнішньополітичні зобов’язання, боротьба за збереження американської гегемої може завершитися поразкою.
Ріст економічної нерівності — безпосередня загроза демократичним інститутам. Громадянин, який стає носієм ресентименту щодо політико-економічної системи, втрачає в неї віру, а відтак — радикалізується, і якщо таких індивідів багато, відбувається ерозія самої системи. Недовіра і навіть відраза до політичних інституцій, які тепер асоціюються із ворожими “елітами” відкривають шлях для популізму та експлуатації тем ненависті та розколу довкола ідентичностей у політиці, що зменшує простір можливого діалогу. Це зараз відбувається у Сполучених Штатах, і при цьому відсутні ознаки появи зворотного тренду.
© 2025 ВСІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО
